«Титанік» українського стилю - Культура - dt.ua

«Титанік» українського стилю

25 лютого, 2011, 14:00 Роздрукувати Випуск №7, 26 лютого-4 березня

Український стиль, як відомо, існує. Його просто не може не бути, інакше, за чим би тоді розрізняли «наших за кордоном», окрім як за картатими торбами заробітчан за плечима?

Український стиль, як відомо, існує. Його просто не може не бути, інакше, за чим би тоді розрізняли «наших за кордоном», окрім як за картатими торбами заробітчан за плечима? А в мистецтві — це вигнута «по-візантійськи» спина модернізму 1920-х років, а в літературі — не менш покручені верби декадентських експериментів початку ХХ століття. Але це те, із чим українська культура вибилася в «європейські» люди, якщо мати на увазі доробок Михайла Бойчука, Олександра Архипенка а чи Володимира Винниченка. Натомість справжня, автентична природа «українського стилю» зовсім інша, і, зокрема, на прикладі творчості Галини Пагутяк, чия збірка новел, оповідань і есеїв «Потонулі в снігах» нещодавно побачила світ, можна простежити його сучасну метаморфозу.

Так, від початку романи цієї авторки, на кшталт «Писар Східних Воріт Притулку» і «Слуга з Добромиля», були сповнені міфологічної краси з містично-екзотичним доважком у вигляді переспіву легенд про упирів і переказів про народних ватажків. Натомість цілком реалістичні хворі і убогі, жебраки та інваліди, а також інфантильні мешканці українського села — ось коло героїнь Галини Пагутяк з її нової збірки. На відміну від решти представників «темної слов’янської душі», їхня споконвічна туга має не «вселенський», а цілком «місцевий» «організований» характер. «Кров і піт вигаданого світу» називається розділ новел і оповідань збірки «Потонулі в снігах», і ці злиденні атрибути праці цілком відповідають реалістичності будь-якої фантазії, змальованої авторкою з сільської натури. Недарма спадкова ментальність українця, виражена в образно-структурних формах традиційного мистецтва, завжди підтверджувала те, як поодинокі субстанції вічності Сходу — знов-таки на відміну від умоглядної абстрагованості Заходу — завжди набувають конкретнішої ваги. Оті обереги, символи, знаки вічності, що досі присутні на витворах народних майстрів, — якраз вони, а не медитаційні аномалії, широко збережені в західній культурі, творили й творять генетичний код «українського стилю». Навіть вертаючись з того світу, герої Пагутяк не сіють афоризмів з метафорами, а лише сумно повідомляють, що треба залатати дах і перестелити підлогу («Як будували хату»), а їхні живі нащадки у відповідь на сократівські завіряння, як-от «ми будемо щасливі, у нас все буде добре», дивуються: «А чого?» («Знак»).

Таким чином, авторка «Потонулих у снігах» розуміє, що український фольклор і народна філософія, питомий лад думок, вірувань, обрядів, якими подекуди ще живе село, — не потрібні сучасному інтелігентові, донедавна озброєному вченням Дмитра Донцова про те, що низова «селянська культура» веде до профанації нашого культурного життя. Можливо, саме «для рівноваги» у розділі есе книжки Пагутяк присутні цілком реалістичні, злободенні, «по-європейськи» літературоцентричні тексти на кшталт «Григорій Сковорода у снігах», «Романтична прогулянка з Вільямом Блейком» і «Святий Антоній і чекісти». Загалом розуміння авторкою суті «українського стилю» можна звести до феномену примітивізму в образотворчому мистецтві. Примітивізм, як відомо, буває «народний» і «мистецький». Перше — це коли сільська бабця малює пензликом з курячого пір’я, а другий — коли людина вчиться в Академії мистецтв, стає професійним художником, а по тому намагається малювати, як згадана бабця. Себто маємо своєрідне «повернення до джерел» традиції — але не через душу, а через голову, чи то пак розумове осмислення феномену народності. Те саме у випадку з текстами Галини Пагутяк у збірці «Потонулі в снігах». Це навіть не література, а суто естетичний вимір енергії, яка зазвичай міститься у народний казках і переказах. Не дивно, що стиль авторки здебільшого оповідний, адже саме так найлегше «безболісно», себто без мистецьких огріхів-переповідань, відтворити «народне» мислення. «Одна бабуся скаже слово, друга, і слова ті так далеко від Бога й людей, що зостаються з ними, нікому більше не потрібні», — пише авторка в новелі «Як будували хату».

Варто зазначити, що для сучасної літератури наведені вище «слова» — зв’язок з корінною, автохтонною природою стилю — ніби як «не потрібні» з двох причин. По-перше, це спроба наської автури обдурити долю, довівши собі й усьому світові, що Україна — це нібито не споконвіку сільська країна, де якоїсь іншої, ніж сільська, культури бути не може. По-друге, іноді переінакшити на якийсь час «природу мови» таки вдається (принаймні за 70 років радянської влади і не такі онтологічні поняття переверталися з ніг на голову), і естафету «депресивного» стилю можуть перейняти більш «соціалізовані» напрями сучасної літератури. У такий спосіб, наприклад, свого часу — а саме на початку 90-х років — популярною стала урбаністична чорнуха від Олеся Ульяненка і Євгена Пашковського, помножена на «сільську» за своїм духом (а насправді виважено-конструктивну, мистецьки-примітивну за мовним характером) прозу В’ячеслава Медведя. У цей час ранньої незалежності, коли саму українську мову було вкотре реабілітовано не лише для «низових» жанрів, а й для «високої» словесності, такі псевдонародні писання про жорстоке життя в умовах відступаючого офіційно-радянського стилю сприймалися за прогресивні, ба навіть бунтарські. Оскільки, як-то кажуть, уже добре, що людина українською написала, а отже, це «голос народу».

Утім, дуже скоро з’ясувалося, що глас народу — це «голос бомжий», тому що знову заполонили літературу депресивні теми, плачовий стиль, вічне нарікання на гірку долю тощо. Те, що жанрово це поступово набувало навіть форми «молодіжної» прози, насправді обумовлене природним бажанням оновити національну «стіну плачу», якою у всі часи вважалася українська література. Причому «успішність» писань цього жанру аж ніяк не перетиналася з їхньою «художньою якістю», тому що співпадала, нарешті, з матрицею «українського стилю». В якому головне «як» (слізно і з надривом), а не «про що». У літературі, звичайно, це невисокого рівня художній хід, і ті ж таки шістдесятники, описуючи село, не дозволяли собі такої автентичності. Можливо, саме через це у більшості авторів «сільської» прози (у всесоюзному форматі існувала навіть школа «деревенщиков») на загал виходив саме штучний опис народного життя, а не «живе» відтворення його природи.

Таким чином «Потонулі в снігах» Галини Пагутяк — це своєрідне повернення «до джерел» стилю, коли «кров говорить», а «душа горить» бажанням висловити весь жаль, що, виявляється, нікуди не зникав зі скарбниці писемної культури українців. Він лише час від часу «тонув» у стилістичних «снігах» тієї чи іншої хвилі модернізації нашої споконвіку сільської культури.

Галина ПАГУТЯК, Потонулі в снігах.
Новели, оповідання та есеї. Видавництво «Піраміда»

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво