Тисяча і одна дрібниця. Провали в сезоні - Культура - dt.ua

Тисяча і одна дрібниця. Провали в сезоні

19 лютого, 2010, 15:15 Роздрукувати Випуск №6, 19 лютого-26 лютого

В управлінні культури днями довелося заповнити своєрідну відомість, визначаючи «найкращі вистав...

В управлінні культури днями довелося заповнити своєрідну відомість, визначаючи «найкращі вистави» 2009-го (у рамках щорічної міської театральної премії; церемонія нагородження — традиційно 27 березня, в Міжнародний день театру).

Волога в очах, німий крик у горлі... «Найкращі вистави» — це ж які? Це ті, очевидно, котрі ще хоч якось можна «увібрати», пересилюючи себе, порівняно з іншими — цілком нестравними, «ще гіршими»? І тільки про деякі, «обрані», ця моя сумна розповідь…

Припустімо, якась «учена» панянка, замучившись передирати методички зі специфіки акторської майстерності «у контексті теорії Курбаса», надумає звернути свій ексклюзивний упевнений погляд і на нашу сценічну сучасність. І, скажімо, вирішить настрочити монографію «Театральний бум як антитеза економічній кризі»...

Не позаздрю дамі. Тут ні в кого (й нічого) вже не спишеш.

Рік виявився понурим, неврожайним. На диво бездарним на сценічні події.

Економічна «парадигма», яка придавила слабкі груди мистецтва, здавалося б, видушить із них бодай передсмертний щирий творчий хрип. Але ні. Частіше — мукання.

Поодинокі, дуже поодинокі сполохи — і тих бракує на п’ять граф про найкращі досягнення.

Звітний календарний період, на жаль, виявився роком сценічних дрібниць. Хоча й не всі п’єси з трешевого добору.

Скажімо, Національний театр імені Івана Франка звертається до драматурга надзвичайно цікавого — Джона Бойнтона Прістлі, незаперечної літературної величини ХХ століття. Навколо якої, до речі, довгі роки колами ходить український театр. Неначе чогось боїться в його ажурній і психологічно-напруженій драматургії, бадьоро екранізованій Держтелерадіо СРСР ще в 1970-ті роки.

Франківці вибирають маловідому в нас п’єсу — «Скандальна подія з містером Кеттлом і місіс Мун» (1956 року народження). Режисером призначають обдарованого Юрія Одинокого; ролі розподіляють серед не рядових, а провідних (Поліна Лазова, Володимир Нечипоренко тощо).

Результат: в оптимістичному випадку — втомливе спантеличення, в об’єктивному підсумку — нищівний провал...

Провал, між іншим, категорія театральна. Чого нам її соромливо ігнорувати? Розбалували вже своїх працівників невтомні завліти наших двох національних, розміщуючи мармеладні піар-доповіді, скажімо, у газеті «Ніч», — і наче жодного тобі «браку» в театральному виробництві. А без провалів не завжди оціниш якість і блиск деяких перемог. Ці провали — як темне беззоряне небо, на якому — раптом! — засяють різними відтінками сценічні діаманти... (А раптом?)

Так і у франківців — провал за всіма театральними канонами: колоритний, хрестоматійний. Провал режисури, провал акторського виконання, трактування п’єси «із секретом» — поверхове.

Прістлі, який писав свою історію в середині минулого століття, явно свідомо наводив на «хибний слід» можливих інтерпретаторів. Зовні ця історія мало не комічна. А зсередини — прихований драматизм, навіть трагізм. Успішний банківський службовець, близько 40, той-таки Кеттл, одного разу наважується, як сказали б наші лексикологи-сучасники, «на все забити!». Одного разу не виходить на роботу; одного разу вирішує «впасти в дитинство» (прикупивши дитячу іграшку); одного разу ніби пориває всі комунікативні, соціальні зв’язки зі світом, який «над» ним, і поринає у світ, який «всередині». Природно, оточення просто так не відпускає свого втікача: бунт на кораблі в маленькому місті Брікміллі сприймається як ляпас утрамбованому способові життя. Відщепенця, наче відкручену гайку, намагаються хутенько вкрутити назад — у давно налагоджений механізм: то вмовляннями, а то й силоміць.

…Режисер Юрій Одинокий у результаті витягує з цікавої п’єси щось незбагненне для серйозної театральної людини. Лише супутній мотив... фривольного адюльтеру між літніми містером і місіс... І — досить із вас! Неритмічне, в’язке, місцями надміру докладне і нудно-тужливо розігране видовище жодним боком не співвідноситься з «музикою» драматурга. Той гірко співає про «вишукано упаковану мерзотність». Про середовище «мерців», серед яких тоскно людині живій. Про «упаковку», яку людина, що страждає і мислить, прагне розірвати, вирвавшись назовні, втікаючи від себе й від інших. Прістлі, на мій погляд, неначе дослухався до Чехова, вишиваючи і свою історію: «Попелиця їсть траву, іржа їсть залізо, брехня їсть душу...». (Який уже тут «адюльтер»?)

У нашому сценічному випадку глядач «з’їв» — лише дрібницю. У спектаклі всі «мертвы друг к другу» і далі, продовжуючи Ахмадуліну, «и пошлости нетрезвая жара свистит в мозгу по замкнутому кругу».

Банкір (із кривою посмішкою) вирішив похуліганити. Банківські службовці взагалі страшенно темпераментні. Населення вистави безперервно блазнює, у них якісь вульгарні кривляння, не властиві англійському панству.

Багатослівність п’єси (в Одинокого) не обертається її смисловою багатошаровістю. Так — тільки фантик від упаковки. Або задовга самогралка для нерозбірливої антрепризи.

І що з «товару» взяти, якщо в «дрібниці», як правило, банально грають, банально (антиконцептуально) мислять, банально знущаються з глядача — три з гаком години.

Окрема банальність — молоде покоління франківок у ролях англійок. Знадобляться незвичайна мужність і винятковий «смак», щоб достойно оцінити бодай їхнє вбрання, напевно, орендоване з відомої в Києві дороги...

Під час перегляду цього прекрасного успішного провалу виникає черговий тривожний здогад. А що, коли режисер «не прочитав» п’єси? А сприйняв її тільки у поверховому викладі наближених? А що?..

Інакше раніше вдумливий і фантазією не обділений постановник уже якось дозрів би до вирішення творчих у даному разі завдань — на основі цікавого тексту. Чому героя опановує дивний порив — кинути все? Що за цим? Режисер і актор, дайте ж нам відповідь... Це криза середнього віку? Чи явна провокація героя, адресована набридлому соціуму? Можливо, у цьому його громадянський протест? Може, прихована форма шизофренії?

Розважливий інтерпретатор зміг би подивитися на скандальну історію від Джона Бойнтона Прістлі і... крізь лінзи іронічно-похмурого Дюрренматта... Крізь — ірреальність реального. І таке в театрі можливе — якщо вміти… І особливо — якщо хотіти.

Тільки ця (та деякі інші) недавні прем’єри проявляють інші бажання й умонастрої новітніх сезонів початку ХХI століття: п’єси читати розучилися... Зледащіли шукати в драматургії приховану начинку. Немає часу родзинки з булок виколупувати. Все ніколи. Трах-бах — побігли-полетіли — в усіх халтура, підробітки, серіали, вічна метушня.

Небезпечна пошесть театру (взагалі) — відсутність внутрішньої творчої самодисципліни; відхід від чітко-артикульованих програмних завдань і помітна переорієнтація на завданнячка внутрішні, які передбачають тільки поточне забезпечення рольовим завантаженням окремих бенефіціантів...

Цей шлях — тупиковий. Провінційний. Шлях — не магістральний…

Сцена зі спектаклю «Її безумні чоловіки» Фото: Ірина Сомова
Сцена зі спектаклю «Її безумні чоловіки» Фото: Ірина Сомова
Без жодних недомовок ще одна столична прем’єра минулого року «жанрово» самопроголошує себе — «майже дрібниця без антракту». Однак цікаві «жанри» розробляються в національних колективах... Добре що хоча б «без антракту». А то половина залу одразу звалила б після першої дії, не чекаючи хепі-енду в цих... В «Її безумних чоловіках». Казковій виставі від театру імені Лесі Українки.

Звісно ж, п’єса має й оригінальну назву — «Лаура і Жаки». Але «сверблячка» театру вдосконалити драматургів до втрати смислу (бодай у назвах) — прямо невиліковна. «І що за охота змінювати назву... Можливо, це бажання, яке догоджає частині публіки, закликає її, — але жодним чином не театральне...», — ще 2002 року писала про хворобу цього ж театру Ніна Новоселицька. Гадаю, ще кіль-ка таких назв-перейменувань — і цей національний стане гідним конкурентом «театру Люби Титаренко» на площі Перемоги.

…Стосовно п’єси Габріеля Ару, здається, здогадуюся, де театр відкопує такі драматургічні поклади. У застійні часи завліти нездоланно любили чудові збірники — «Сучасна французька п’єса» або «Сучасна італійська п’єса». (Сучасність, як правило, датована роками так 50—60-ми, а Ару — з цієї бібліотеки.)

Цікаво: навіть чутлива до бульварної кон’юнктури московська антреприза, і та оминає увагою саме цей захопливий твір... Не оцінили, певно, на відміну від наших? А там же, здавалося б, є все, що потрібне для творчого мінімуму. Мало героїв, ще менше літературної майстерності. Сюжет — як викройка з жіночих журналів: подружні зради, любовні записки, несподівано усвідомлена необхідність сімейного щастя... До того ж ніби чотири версії розкручування любовної комбінації — у виконанні чотирьох артистів: одна дама, три чоловіки.

На цьому спектаклі (режисер Олег Нікітін) досвідченому глядачу передусім потрібно сісти в крісло і геть-чисто забути... Про те, що театр (не тільки на початку XXI століття) — це інтелектуальна лепта художника-постановника. Це — осмислено розроблена світлова й музична партитури. Потрібно забути, що театр покликаний дивувати мистецтвом мізансценування й освоєння сценічного простору...

І, взагалі, можна не згадувати про те, що комедійний жанр передбачає гру за певними правилами амплуа. І дарма забули... У своєму новому романі «Весь світ театр» Борис Акунін виводить пресимпатичний образ антрепренера Ноя Ноєвича Штерна, який облашовує свій театр виключно за залізними категоріями амплуа. І справа увінчалася переможним успіхом у публіки. (Отож дарма в нас так пихато закони амплуа ігнорують, вони хоча б кепські п’єси інколи витягують «за вуха».)

Нічого такого поганого в цій конкретній поганій п’єсі начебто нема... Якби її аранжував, наприклад, режисер із творчим польотом. Дописуючи за драматурга деякі слабенькі мотиви, дофантазовуючи з акторами ситуації драматургійно наївні, а то й взагалі безглузді. Ару неначе планує повеселити глядача «інтерактивністю» — втягуючи й того у свої тенета... В нас усе вирішують у лоб, за вже випробуваним театром антрепризним принципом: чим менше — тим краще...

Нікітін — режисер, мені не відомий, — швидше за все, з останніх акторських призовів цього театру. Юнак разом зі своїм спектаклем явно не стикується зі смаком, а також із совістю. Приблизно тричі на місяць грати на великій сцені «дрібницю» (для купки акторів) — означає поставити в безвихідь численну трупу, яка спливає соком порожніх сезонів. Навіщо так напружувалися, питається? Якщо дрібниці можна грати і в підвалах, і на горищах. Тим більше що в театрі горище обладнане добре. А потенційно сильна трупа достеменно має не «дрібничкову» (як сказала Ф.Раневська у «Весіллі») драматургію освоювати, а розробляти композиції багатофігурні, ансамблеві.

Правда, у плані інновацій у «Чоловіках» нам явили поки що мало вивчений тип сучасного артиста. Це — артист-спортсмен. Із нульовим внутрішнім наповненням і максимумом фізичних вправ. Спостерігати за такими артистами неймовірно нудно. Вони не пропонують жодної додаткової психологічної інформації про героїв. Це не «безумні», а радше «бездарні» чоловіки. Одного з яких у п’єсі, до речі, величають мало не першим красенем Парижа... Бачите-но... Дивлячись на цих «красенів» (С.Москвін, В.Семирозуменко, О.Хорошко), хтось із глядачок неодмінно поспівчуває героїні — Лаурі. Оскільки в такій її закоханості — не бульварна комедія, а патологічна психодрама. У кого закохалася, дурепо? Хіба не Делоном єдиним жив твого часу Париж...

Великим планом у постановці — акторка Олена Борох. Очевидно, наша нова примадонна. Симпатична брюнетка (із на диво виразною сценмовою та прихованими пазурчиками непростого характеру) перші хвилин двадцять грає досить захоплено... На решту часу (зміни масок і характерів) її фізичних сил уже забракло. Вона повільно «скисає» — разом зі спектаклем Нікітіна. Очевидно, сольний біг на довгу дистанцію молодій акторці поки що не до снаги. А в комедійних схемах актора найчастіше й рятує «заразливість чарівності» (визначення В.Вульфа). Але це вже... природа. Або є — або немає. Сподіваюся, наступними роботами здібна акторка нам це радісно доведе.

Після «Безумних» репертуарна політика театру, здавалося б, має ввійти в «розумне» русло. Але — торжество вульгарне…

Інерція «доношувати старе» — квітне. В репертуарі — несподівано — «Бізнес. Криза. Кохання», повернення до вже експлуатованого й не особливо успішного спектаклю «Елітні пси» за цікавою п’єсою У.Відмера (звісно, знову перейменували...).

На фасаді — і «Сімейна вечеря» у міщанську квіточку (на афіші). Ще одна бульварна дрібниця — цього разу від драмороба М.Камолетті. Колись заграна французами, і не тільки. У нашому випадку — це «трансплантація» канадської антрепризи (режисер Г.Зіскін): якщо не помиляюся, у старовинній версії цього ж твору років сто тому грала ще Олена Соловей. А в нас — виходять на арену «первачі» (на чолі з Д.Бабаєвим, який після свого успішного Наполеона міг би й вимогливіше ставитися до пропонованих «дрібниць»).

…Який такий «художній рівень» визначає така продукція в нашому бурхливому і розсмиканому сьогоденні, коли частина адекватних глядачів шукає в національних театрах не дурне-веселе — а й високе… Мені це важко осмислити.

Донедавна Російська драма балансувала наче між двома вогнями. Магістраль класична — Островський, Леся Українка, Шерідан, Зінгер, інші. І магістраль відверто розважальна: жирно представлена двома блокбастерами переможця чемпіонатів із касових зборів Рея Куні, а також п’єсами Ніла Саймона, Анатолія Крима... Та ось наприкінці минулого року ця шалька терезів стала схилятися у бік «не класичний», скажемо так. Баланс порушується. Симптом досить тривожний. На мій погляд, досить спірна така репертуарна тактика — з боку художнього керівника, людини, котра глибоко відчуває саме серйозну літературу, автора чудових інсценівок за мотивами видатної прози...

Розмови про важливість заповнюваності (залу) і касовості (прем’єр) — обриваю зразу. «Театр біля метро» ніколи не буде порожній, а перукарок і продавщиць у наших краях вистачить на будь-яку репертуарну палітру.

Тому сьогодні — можливо як ніколи, — коли «поп» уже обгидив кожну «парафію», функція високого — серйозного і розумного — театру особливо своєчасна, апріорна. Театр — не коробки для розваг, а місце порятунку від життєвої вульгарності (якщо, звісно, у тому ж таки театрі тебе нею й не нагодують по горло).

Вірус «антрепризності» у такій репертуарній практиці викликає подив і у світлі титульності вивіски — «національний». Це означає — непорівнянне з іншими щедре фінансування, величезні зарплати, піднесеність статусу.

І що ж — ще й «антрепризити» з сезону в сезон при таких щедрих державних преференціях, потішаючи публіку безумними «чоловіками» або бульварними «вечерями»? За державні гроші, напевно, треба б частіше й мистецтвом займатися. А з «іншою метою», як відомо, існує й інша категорія маргінальних театральних видовищ. І базується ця вульгарність, як відомо, в колишньому Жовтневому палаці — звідки не вилазять московські антрепризні халтурники. Вони що, вам рівня?

Рік кризовий, рік минулий, та й рік поточний (у зв’язку з вищесказаним у цих нотатках) виявляє й ще один песимістичний театральний настрій — втрату художньої відповідальності…Держателі акцій у наших «національних» начебто засумнівались, а кому б сьогодні помолитися: продавщицям-перукаркам (а вони також платоспроможні глядачі) чи... Богу Театру?

То кому? Цікаве запитання. І відповідь — особисто мені — добре відома.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво