«Тіні» зникають опівночі

А що, коли взяти й... І «роздягнути» головні фільми українського кіно! «Тіні забутих предків», «Білий птах з чорною ознакою», «За двома зайцями»... (Непоганий список...) Тобто зберегти в них усе, крім вбрання героїв (або на свій страх і ризик змінити його). Усе буде так... Та не так. «Мікроклімат» усередині старого целулоїду зміниться. Повік незамінним тут виявиться скромний й мало ким зауважуваний титровий рядок: «художник по костюмах — Лідія Байкова». Жінці, котра «вдягла» кіношедеври, виповнилося рівно сто років. Ніхто, зрозуміло, про цю дату не згадав і згадувати не збирається. А публікація в «ДТ», можливо, взагалі перша й єдина про цю унікальну людину, що зробила для українського кіно набагато більше, ніж п’ятнадцять з’їздів кіносоюзу (плюс 150 пленумів), разом узятих...

Не все (не все) сканується часом. Таке життя. Як лірично писав колись поет Дементьєв, «из памяти уходят имена, мелькают даты, дни, воспоминанья». За «мельканьем», природно, суєта суєт і всіляка суєта. Уже, здавалося б, такий «перерозкручений» бренд укркіно, як «Тіні забутих предків», за всіма параметрами міг стати інформприводом бодай для одного з вечорів фестивалю «Молодість», що завершується... Але не став. І добре. «Тіні», до речі, рівно сорок років тому почали переможний контрнаступ по міжнародних фестах. 1965-го: премія Британської академії, кінопремія в Римі, ще кінопремія в Мар-дель-Плата (й багато чого іншого позолоченого). Восени 1965-го (нагадаю тим, хто забув) було організовано тепер вже історичний перегляд і обговорення «Тіней» у кінотеатрі «Україна». Це той самий вечір, коли перед сеансом виступив Іван Дзюба, звернувшись до присутніх із повідомленням про нову хвилю арештів інтелігенції. А Василь Стус вигукнув: «Хто проти відродження сталінізму — прошу підвестися!» (підвелося півзалу). Параджанов згодом лукавив, що про кращу рекламу для картини, ніж політична, йому навіть не мріялося... Утім, «за сбычу мечт» із Параджанова, як відомо, згодом і спитали за всіма «статтями».

Спитати б і тепер із кого-небудь: чому це тут, на батьківщині, саме в рік 40-річного ювілею не знайти жодної якісної прокатної копії «Тіней»? Картини, яку згадують всує кожного разу, коли треба підігнати факти під рубрику «нам є чим пишатися». Ніби ці «Тіні» зникли опівночі (це, до речі, традиційний час демонстрації шедевра на вітчизняному ТБ). І це така сама дика ситуація, якби на батьківщині Фелліні раптом не виявилося достойних копій «Ночей Кабірії», а на вотчині Годара півроку шукали й не знайшли придатну плівку «Божевільного П’єро». Просто лихо з цими кіноархівами... Щось перекупили, щось украли. А залишки, певне, зберігаються в Бєлих Столбах — у Підмосков’ї... У Підмосков’ї, до речі (так співпало), померла й художниця «Тіней», Лідія Тихонівна Байкова. У Києві вона прожила багато років, тут вийшли на екрани її головні картини... Але коли занедужала, доглядати її стало нікому (жила одна, дітей не було), поїхала до близьких у Росію...

Параджанову для «Тіней» і не потрібні були «спецкостюми». В основі фільму — повість Коцюбинського, а це гуцульський колорит. І взагалі Параджанов ненавидів артистично-наносну «пургу» в тканині картини. Ця тканина, на його думку, мала бути оздоблена лише вишуканістю оригінальних фантазій і непередбачуваною ниткою самої природи, яка по-своєму управляла сюжетним процесом і в тексті, і в фільмі. А тусовочність, «кастинговість»... «Зійдуться ці дами з манікюром, — казав Параджанов, — а я вдягну їх у гуцульські костюми, а вони стоятимуть на морозі та співатимуть «Сільво, ти мене не любиш!» Він це ненавидів. І прагнув лише до справжності. Для «Тіней» була потрібна лише цілковита правда фактури. Лариса Кадочникова згадує, що й від художниці по костюмах, від Лідії Байкової, Параджанов тоді вимагав саме точності й нештучності вбрання. І, занурюючись у «гуцульський національний кутюр від...», Байкова іноді знаходила просто унікальні експонати... Вона вирушала в далекі гуцульські глухі куточки, привозячи звідти саме те, що було потрібно режисеру, художнику картини й оператору Юрію Іллєнку. Шити, винаходити, домальовувати в цьому разі не доводилося. Хіба природу комусь вдавалося розфарбувати, перекроїти? «Для «Тіней» використовували вбрання з найрізноманітніших сіл, — згадує Кадочникова. — Лідія Тихонівна точно знала, якій місцевості відповідає той чи інший візерунок вишивки. Вона досконально вивчила за цей час Буковину — як свої п’ять пальців. Її за це обожнював Параджанов...»

Обожнював-то обожнював, але будучи людиною в’їдливою, називав її «моя Катафалочка». Вона, загалом, не ображалася. Дуже дружила з ним. Їх ріднило прагнення до нестандартності, що протистояла сірості й суєтності днів того їхнього життя. Якось на знак любові та вдячності вона вирішила подарувати Параджанову... цілу шафу! Відразу так, аби не розмінюватися на дрібниці... Ця шафа височіла в її невеличкій квартирі на вулиці Леонтовича як реквізит із чеховського «Вишневого саду». Меблі дивовижної краси, а вже вартості... Параджанов спочатку зрадів, навіть прицінився. А потім чомусь сказав: «Знаєте, Лідочко, це шафа приголомшлива. Але без вас вона втратить будь-яку ціну. Тому нехай вона залишиться у вас і буде безцінна».

І інші режисери знали їй ціну — Юрій Іллєнко, Іван Миколайчук, Михайло Бєліков. Для багатьох вона була талісманом. Начебто відчували: покличеш Байкову — і фільм вистрелить! Віктор Іванов у 1962-му запросив її художником по костюмах на картину «За двома зайцями». Класична п’єса Старицького й київська тема... Наряди Байкової в знаменитій стрічці персонально для мене — як окремий «герой». Ох, які франтівські «жилетки» Голохвастова (він їх змінює як рукавички, хоч і голий як бубон). Або капелюшки, рюшики, шлейфи та фантастична весільна сукня Проні Прокопівни... А ще чепчик Сірчихи й очіпок Лимерихи... Це вже майже одухотворені персонажі, як частина характеру «хазяїв-носіїв». Здається, ті сукні з «Зайців» назавжди злилися з київським колоритом, із духом Подолу XIX століття, а також із криками, піснями, «лайками» й закликальниками тих вулиць, базарів, крамниць... Для «Білого птаха з чорною ознакою» Байкова не відразу знайшла ескіз костюма головної героїні на ім’я Дана (у картині Іллєнка її грала саме Кадочникова). А в Байкової все розпочиналося з ескізу. Як із підступу до чогось цілісного й головного. Раптом — осяяння! Вона побачила гуцулку Дану метеликом серед зелені: спочатку в жовтому, а потім у рожевій сукні. Повітряну, котра пурхає, котра летить на вогонь... Ближче до фіналу Байкова пропонує героїні інше вбрання — чорну вузьку сукню (ніби скувавши розмах її крил), потім і взагалі покриває голову грубою сільською хусткою... Штрихи й деталі... Але за цим — частина філософії фільму. Микола Мащенко запросив Лідію Тихонівну в 1986-му на зйомки п’ятисерійного телефільму «Шлях до Софії». «Неймовірно важка робота чекала тоді на нас, — недавно признавався «ДТ» режисер. — Було задіяно величезну масовку: болгари, турки, італійці. А ще бої, пожежі... Якось у горах знімали один епізод і синоптики не попередили, що насувається страшна снігова буря. За сюжетом довелося високо в горах «зарити» в сніг кілька солдат. І вже почали було знімати, як розпочалася злощасна заметіль. Темрява, вітер! Просто кінець світу. Я наказав усім спуститися вниз із гори, а то, не приведи Господи, ще щось трапиться... Частина масовки заклик почула, а ті, хто вище, залишилися під снігом. Отут і чую розпачливий крик Лідії Тихонівни: «Негайно назад, там наші під снігом!» І ось, уявіть, вона (вже в немолодому віці, їй тоді було за сімдесят), не зважаючи на вітер і сніг, піднімається на гору, знаходить забутих статистів і в буквальному смислі рятує життя людей. Потім вони всі разом скочуються з гори сніговими кулями... Видовище було і тривожне, і незабутнє. А якщо врахувати, як досконально стежила Байкова за історичною відповідністю кожного костюма... Звісно, ціни таким людям немає. Та взагалі-то, і професіоналів таких у нашому кіно також уже немає. Шкода, що лише в Голлівуді вручають «Оскари» кращим художникам по костюмах. Якби в нас був свій «Оскар», переконаний, усі призи взяла б одна Байкова».

А вже про те, як вона вміла й любила вдягатися, можна говорити й говорити... Прикрасам віддавала перевагу в основному зі срібла. І кожне її вбрання було особливе. Іншої такої сукні в місті не відшукати. Кияни іноді просто витріщалися, коли з’являлася на вулиці ця дивовижна жінка: контраст із радянським маспошивом видавався разючим! Іще вона обожнювала «колекціонувати» шуби. Ніби в Києві 12 місяців поспіль тривала зима. Якось їй хтось привіз із Америки шубу з... гомодрили (кошлата мавпа). Вона виходила в цій «волосатості» з будинку, і це було щось несосвітенне: довгі мокрі жмути мавпячої шерсті видавалися диковинкою та кричущим «антирадянським» ексклюзивом! (Байкова хизувалася у «вбранні з джунглів» доти, поки Лариса Кадочникова не вмовила художницю цю шубу продати).

Милі фантасмагоричні радянські кіномодниці... Ніхто тоді не будував для них подіумів і ніхто в той час не додумався до згаювання часу в нічних клубах. Залишалися регламентовані будинки кіно, де можна було б похизуватися одна перед іншою «мавпячими» чи іншими нарядами. І ще сяяли вони в цій красі, як правило, на обкладинках «Советского экрана» або в комплекті листівок зірок кіно у вітринах кіоску «Союздруку», якщо на фестивалі не кликали.

Лідія Байкова, котра одягла «Тіні», «Птаха», «Зайців» і багато інших епохальних кінокартин, ніколи й ніким особливо не заохочувалась. Згадок про неї немає навіть у нашій профільній довідковій літературі (у тому числі й у «Митцях України»). Лише вузьке коло старих її приятелів — Михайло Бєліков, Микола Мащенко, Лариса Кадочникова — можуть до ранку розповідати, як вона колекціонувала старовину, як любила малювати, якою була гостинною... Але відтоді, як поїхала до Москви — помирати, про неї нічого невідомо. Де, як, із ким провела свої останні дні? Невідомо. Якщо хто знає — напишіть...