ТЕТЯНА ДЕРЕВ’ЯНКО. ПІСЛЯМОВА - Культура - dt.ua

ТЕТЯНА ДЕРЕВ’ЯНКО. ПІСЛЯМОВА

3 серпня, 2001, 00:00 Роздрукувати Випуск №29, 3 серпня-10 серпня

Вона вже не зателефонує. А як хотілось би почути рано-вранці її трохи насмішкуватий голос: «Тримбач, це Дерев’янко...

Вона вже не зателефонує. А як хотілось би почути рано-вранці її трохи насмішкуватий голос: «Тримбач, це Дерев’янко. Я ще жива...». І відразу — міркування з приводу: треба зробити оте й оте. Наближається ювілей ім’ярека, давай ворушися... А там гине архів, слід його роздобути. Або — готуємо виставку. Або фестиваль — вона обожнювала їздити на кінофестивалі, бо понад усе на світі любила атмосферу кіно.

У всьому точність. Навіть мене вона привчила з’являтися вчасно — до неї незручно було спізнюватися. Могла відчитати, запросто. Справедливо вважала, що зовнішність, зовнішні прояви людини багато про що свідчать. «Та в неї спідниця завжди невипрасувана! Що вже тут казати про решту?» Сама вона завжди була доглянутою, одягненою досить яскраво, іноді з викликом, з уміло накладеним гримом. А як же? Адже головний її кумир, Олександр Довженко, якраз не терпів того самого: розхристаності, бруду, некрасивості.

Її батько, Тимофій Бєлоненко, був висококласним лікарем — і це також багато про що свідчить. 13-літню Тетянку він узяв на фронт, допомагати в госпіталі. Закінчила війну 15-річною дівчинкою, тоді ще не знаючи, що вона — ветеран війни. Потім буде навчання, Київський університет, кілька років журналістської праці. Любила згадувати, як колись до студентів прийшов Довженко. Бачила його тільки тоді, один раз. Закохалася в його образ назавжди.

А потім хтось привів її на кіностудію імені Довженка. Розпочинала редактором. Найстарший режисер, Лесь Филимонович Швачко, умовив взятися за нову справу — студійний музей. Починалося все з крихітної кімнатки в адміністративному приміщенні. Продовжилося в так званому Щорсівському корпусі, спеціально спорудженому для зйомок легендарного довженківського фільму. Згодом музей зміцнів, зробили експозиційну частину — робочий кабінет великого режисера, обстановка хати в Сосниці, велика музейна кімната. А ще невтомне збирання кінематографічних архівів. У ній не вичерпувалася хороша архівістська спрага збирання — по всьому світові. І як вона пишалася кожною знайденою дрібницею!

А ще в її житті була дружба з дружиною Довженка, Юлією Солнцевою. То була жінка владна, навіть деспотична. Тетяна Тимофіївна терпіла все — безпосередній доторк до пам’яті про великого художника компенсував усі прикрощі. Хоча навіть її терпіння інколи сходило нанівець. Пам’ятаю, як розповідала про одну поїздку на Новодєвічьє кладовище в Москві, де похований Довженко. Машину на територію не пустили, довелося нести Солнцеву, що сиділа в невеличкому кріслі (вона вже практично не ходила), на руках. Двом жінкам робити це було важко, вони часто зупинялися, вислуховуючи докори й образи...

Проте спілкування з Солнцевою дало їй багато. Тим більшим ударом було те, що архів Довженка (та частина його, яка залишалася в квартирі) виявився заповіданим іншій людині. Там було щось негаразд, мені здається. Тетяна Тимофіївна докладно розповідала мені, що саме містилося в папках, зібраних нею та Солнцевою. Скажімо, записи, присвячені Сталіну й Берії. Знаючи тепер трохи більше про стосунки Довженка та влади, можна припустити, що відповідні органи зробили все, аби рукописи й документи (не передані раніше в держархів) не потрапили до архівістів, музейників. Можливо, все-таки вдасться коли-небудь розшукати їх.

Дерев’янко була навдивовижу товариською людиною. Коли вибухнув Чорнобиль, саме вона тягла кінематографістів у зону: там працюють люди, їх треба культурно розважити й переключити їхню увагу. Фронтова закваска. Десятки виїздів — можливо, саме ті дні і вкоротили їй віку. Але вона, схоже, не відчувала жалю за тим, що було: «есть упоение в бою».

Здоров’я, проте, підводило її дедалі частіше. Ніколи не забуду, як за десять днів до смерті вона просила телефоном: «Сергію, врятуй мене!» Господи, як? Чорний образ небуття невблаганно наближався. За два чи три дні до смерті вона сказала синові: «Це мене Солнцева кличе до себе, на своє сторіччя» (її ювілей — на початку серпня). Хтозна, може, так воно і є. Тетяна Тимофіївна стільки зробила для зміцнення пам’яті про зоряну пару, що вони напевно вже готові зустріти її десь там, біля небесних врат.

Вона постійно ворушила, розбурхувала минуле, а тепер сама стає ним. Ну як у це повірити? Не треба вірити. Адже сказав російський поет: «Неправда, друг не умирает, лишь рядом быть перестает…»

Не вмирають любов, фанатична залюбленість у свою справу, чисте, беззавітне служіння людям. Це все залишається назавжди.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №6, 16 лютого-22 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво