Тетяна Анісімова: «шкода, що ми не народилися в епоху оперного мистецтва» - Культура - dt.ua

Тетяна Анісімова: «шкода, що ми не народилися в епоху оперного мистецтва»

12 листопада, 2004, 00:00 Роздрукувати Випуск №46, 12 листопада-19 листопада

Влітку нинішнього року в Національній опері відбулася прем’єра «Джоконди» А.Понк’єллі, в постановці італійського режисера Маріо Корраді, вже відомого за своєю роботою над «Турандот» Дж.Пуччіні...

Влітку нинішнього року в Національній опері відбулася прем’єра «Джоконди» А.Понк’єллі, в постановці італійського режисера Маріо Корраді, вже відомого за своєю роботою над «Турандот» Дж.Пуччіні. В обох цих виставах головні партії виконала Тетяна Анісімова. Співачка закінчила Одеську консерваторію ім. А.Нежданової, у 29 років була удостоєна звання заслуженої артистки України, а з 2001 року стала солісткою Національної опери, де виконує практично весь драматичний репертуар. Обравши нелегку професію оперної співачки та продовживши сімейну співочу династію, вона постійно вдосконалює свою вокальну й акторську майстерність. Її дивовижний голос звучить на оперних площадках близького й дальнього зарубіжжя.

— Тетяно, ви виконали головні партії у «Турандот» і «Джоконді». Яке значення для вас має кожна з них?

— Я дуже люблю музику Пуччіні. Партія Турандот підійшла для мого голосу й дуже мені подобається. Готувала її недовго, навіть можна сказати, швидко. Вона стала новим творчим етапом, адже кожна нова партія — сходинка, що підвищує фаховий рівень. Зазвичай співачки бояться виконувати її, вона дуже «криклива». Просто потрібно не кричати, а співати душею, тоді все вийде. Рада, що вдалося це зробити.

«Джоконда» — дуже цікава, але важка вокально вистава, тому у світі її нечасто співають. Як вийшло в нас — вирішувати глядачам. Я прагнула зробити все по-справжньому, вкладаючи в образ і вміння, й душу, оскільки проспівати Джоконду неймовірно складно. З низки причин до дня прем’єри не було впевненості, що співатиму саме я. Тепер, коли позаду і хвилювання, і сльози, і страшенна емоційна напруга, можу сказати, що мені вдалося проспівати так, як хотіла, зробивши певний крок уперед.

— Як працювалося з Маріо Корраді?

— Чудово! Він — дуже освічена людина, чудово розбирається в музиці і як італієць, звісно, добре знає італійську оперу. Міркуйте самі, людина сідає за фортепіано та грає з листа партитуру. Це професіонал високого класу. З ним легко й цікаво працювати, а оскільки я розмовляю італійською, ми спілкувалися напряму.

— З ким іще з закордонних режисерів і диригентів працювали?

— Остання робота була зі скандальним і дуже популярним нині режисером Франческою Замбелла. У «Піковій дамі» та «Турандот» у її постановці в Большому театрі. Не хочу образити наших режисерів, із ними не довелося працювати, входила у вистави, які вже йшли. Наша режисура статична, вона — вчорашній день. І публіка це бачить. А західна — намагається робити спектакль живим, органічно поєднуючи рухи, почуття та спів. Не просто, дивлячись на диригента, співати: «Я люблю тебе, Ескамільйо...», а справді показати свої почуття поглядом, жестами, дати зрозуміти, що саме ця людина мені подобається.

Що ж до диригентів... У «Піковій дамі» працювала зі словенським диригентом Марко Летонія. Дуже делікатна, приємна людина, керівник Швейцарського симфонічного оркестру. У Лас-Пальмасі працювала над «Трубадуром» із Роберто Бентсі — одним із диригентів-вундеркіндів, котрий із 11 років диригував симфонічним оркестром. А в Іспанії у чудовій постановці «Дона Карлоса» — з італійським диригентом Буонкампані. Виставу було присвячено 500-річчю від дня народження Філіпа II Кривавого й показано по всій країні. Закордонні поїздки — це практика, накопичення досвіду. Цікаво спілкуватися зі співаками, які працюють у найбільших театрах світу.

— А процес диригентської роботи за кордоном відрізняється від нашого?

— Так, і саме роботою. Раніше заняття диригента зі співаком у класі були обов’язковими. Нині це не практикується. Вважається, що диригенту не потрібно приходити в клас. У нас лише Алла Кульбаба займається з нами, але дуже скромно. Така робота дає співакові впевненість на сцені. А що можна запам’ятати за одну сценічну репетицію? Складно і психологічно, й фізично.

На Заході диригент постійно працює із кожним артистом тет-а-тет. Тому цікавим є сам процес. Люди роблять спільну справу, але без пишномовності, не створюючи видимості значущого процесу. Там працюється якось легше та веселіше. А тут на репетиціях диригент ставиться до нас як до першокласників, дозволяє собі підвищувати голос на співаків. Але ж ми є єдиним цілим і не повинні боятися диригента, від цього залежить результат. Таке ставлення заважає роботі і є принизливим та неприйнятним передусім для самого диригента.

— Ви співали з багатьма зірками світової опери?

— Поки що тільки з В.Алексєєвим, В.Галузіним і Карлосом Альваресом. На сцені вони — найулюбленіші партнери, а в житті — добрі друзі. 1996 року в Лас-Пальмасі співала в концерті з Альфредо Краусом. Мала нагоду співати з Бурчуладзе та Майсурадзе.

Тут ми майже не знаємо співаків, відомих на Заході. А заїжджа «зірка світової опери» років 40 тому співала «Їсти подано...» в Ла Скала й зіркою ніколи не була. На зірок у нас зазвичай не вистачає фінансів. Оперним співакам не платять такі гроші, як естрадникам, нехай вони є солістами Ковент-Гарден або Ла Скала. Зате в нас — щойно з’явився, а вже зірка. Паваротті або Домінго — зірки! Протягом багатьох років. А добре розкручений артист — іще не зірка. Це бізнес. І ми нині дуже сильно від нього залежимо. Нікого не хвилює, як я співаю, агентові головне — дорого продати мій талант. Важко говорити про мистецтво, коли будь-який крок — гроші, хоча й це дуже важливо. Тут, виконуючи партії Аїди або Тоски, ми одержуємо мізерну зарплату. А на Заході до такої співачки відповідне ставлення і плата. Чому я повинна одержувати стільки ж, скільки всі, якщо роблю це краще? Поки держава не захоче щось змінити, не буде відповідного рівня, і контрактна система нам іще довго не загрожуватиме. Рівень там, де є великі гроші, що дозволяють артистам підтримувати себе у формі. На жаль, ми не народилися в епоху оперного мистецтва, хоча робимо це не гірше.

— А з колективом Національної опери ви гастролювали?

— Мені не подобається підхід нашого театру до гастрольної діяльності. Не хочеться їздити з Національною оперою по глухих закордонних провінціях, це принизливо. У нас високий рівень, що дозволяє зібрати сили, яких немає у великих театрах Заходу. Дуже дивує цілковита відсутність реклами. Адже це перший театр у державі, він має бути представлений на міських рекламних щитах, щоб люди знали своїх артистів. І телебачення не дає ніякої інформації. Раніше були передачі про співаків, передавали концерти, фільми-опери. А зараз — нічого, ніби Національної опери просто немає. Відповідним є і ставлення іноземців — як до провінційного театрика.

— Тому й тікають наші таланти на Захід?

— Так. Але ж в Україні стільки талановитих людей. Вони не повинні зникнути безвісти. Шкода, що держава не цінує, не береже їх. Співаки їдуть через нереалізованість. Намагаючись дихати, як риба, викинута на берег, вони їдуть, не тому що не патріоти, їм просто нікуди подітися. Талантам потрібно реалізувати себе повною мірою, віддаючи дане Богом тим, кому це цікаво й потрібно. У нас же починають цінувати людей уже після смерті. Не хочеться, щоб так було.

— У нашому театрі ви дебютували в партії Кармен. Чому вподобали саме цей образ?

— Вже давно у світі цю партію співають драматичні сопрано, яким вона більше пасує за характером, ніж мецо-сопрано. Кармен — характерна героїня. У цьому сезоні, сподіваюся, виконуватиму її частіше, адже за один раз не можна відчути образ до кінця. Просто всі мої героїні, приміром, у «Трубадурі» або «Турандот», більш статичні. Кармен — ігрова партія, і мені закортіло спробувати себе в цьому образі, в вокальному плані для мене тут немає проблем. Думаю, згодом моя Кармен буде набагато цікавішою, адже з кожним виходом на сцену знаходиш нові цікаві моменти.

— А партію Сантуцци в україномовній «Сільській честі» не співаєте?

— Саме тому й не співаю, хоча просто обожнюю цей спектакль із його геніальною прегарною музикою. За О.Рябова опера йшла італійською мовою, з О.Гурцом ми багато разом співали її в Італії. Не розумію, чому «Сільську честь» потрібно співати українською мовою? Тільки тому, що вона сільська? Але ж вона не наша, ця честь, а сицилійська. А коли український текст починає підписуватися під ноти, дробитися на нові фрази, розставляються нові акценти й наголоси в словах, виходить інша музика. Наш театр не для загального користування. Сюди приходять, приміром, представники посольств, закордонні делегації. Ми маємо бути культурною нацією. В оперних театрах високого рівня співають лише мовами оригіналів. В оперу не приходить людина непідготовлена, це — елітарне мистецтво. Погодьтеся, що Достоєвського, Чехова або Шекспіра не можна читати від нічого робити, як Донцову. Існує градація на високе мистецтво та популярне, від цього нікуди не дітися. Опера — серйозне мистецтво, й мова передає той самий колорит, смак, неможливо інакше.

— Які у вас творчі плани?

— Про це поки що не хотілося б говорити вголос. Не тому, що я марновірна людина. Просто деякі з них несподівано зірвалися, хоча контракти були вже в мене на руках. Хочу багато працювати, скрізь побувати, поки молода, є сила й бажання. Як Бог дасть. Хочу попрацювати з багатьма диригентами. Дуже шкода, що внаслідок деяких обставин зірвалася «Аїда» в Ла Скала. Прикро, адже я мала місяць працювати над партією з Ріккардо Муті. А робити партію в Італії, із таким чудовим диригентом — це на все життя. Я по натурі оптимістична людина і сподіваюся, все збудеться. Незабаром маю заспівати Катерину Ізмайлову у Большому театрі. Постановочний процес триватиме до кінця листопада.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво