Темрява над великим містом. «Денна варта» і «Маргарита» як дзеркало... - Культура - dt.ua

Темрява над великим містом. «Денна варта» і «Маргарита» як дзеркало...

20 січня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №2, 20 січня-27 січня

— О чем, о чем? О ком? — заговорил Воланд, перестав смеяться. — Вот теперь? Это потрясающе! И вы не могли найти другой темы?..

— О чем, о чем? О ком? — заговорил Воланд, перестав смеяться. — Вот теперь? Это потрясающе! И вы не могли найти другой темы?

М.Булгаков.
«Майстер і Маргарита»

Приятель і колега напередодні Нового року надіслав електронною поштою листівку: «Пам’ятай про газ. Не купуй російське». Я оцінив послання, але практично виконати його не міг. Цікаво, який би такий російський товар мені проігнорувати? Горілку? Але росіяни зазнають поразки на ринку від наших виробників горілки від Москви до Лас-Вегаса, де на знаменитому боксерському рингу реклама все-таки не Столичної, а Немирова. Ікру? Але чорна, коли відверто, як і раніше не по кишені, а червоною вже всі об’їлися. Решта тим більше не дуже цікава: «Лада» — не те, чим легко спокуситися за наявності навіть «Опеля», а зенітні комплекси «Шилка» мені якось ні до чого. Брешу: є товар, від якого я не відмовився і відмовлятися не збираюся. Нещодавно разом з усіма, одним оком сміючись, другим сумуючи, дивився по «Інтеру» «Майстра і Маргариту». І ще серед перших пішов на «Денну варту». Ці два різних за ступенем і якістю задоволення збіглися в часі і викликали низку подібних запитань, якими я не можу не поділитися.

Почнімо із серіалу «Майстер і Маргарита», по якому, щоправда, встигли потоптатися табуни рецензентів. Успіх його був неймовірний. Що з того, що в Галібіна порожні очі, Ганна Ковальчук тягне не на королеву Марго, а, в кращому разі, на хатню робітницю Наташу, Безруков товстуватий, Галкін не схожий на зворушливого двадцятидворічного хлопчика, Басилашвілі і Лавров років на тридцять старші за своїх героїв, опудало ж кота взагалі нижче за будь-яку критику (на відміну від собак, котів Бортко просто не вміє готувати), і взагалі усе катастрофічно не смішно? Зате два тижні поспіль розмовляли освічені і не дуже люди лише про серіал, у Росії всі видання «Майстра» змели геть чисто не тільки в магазинах, але і зі складів, і не тільки у дешевих паперових обкладинках, а й подарункові сувенірні. І, нарешті, головний аргумент телевізійника: екранізація встановила абсолютний рекорд за кількістю телеглядачів. Переможців не судять. Дивовижно інше: практично в жодній рецензії, у жодній публікації не йшлося, про що ж серіал і про що сам роман. Чи була екранізація запізнілим актом любові до святині радянської інтелігенції періоду застою, чи це відповідь на якісь сьогоднішні російські запитання?

Ідеологічна і, якщо завгодно, теологічна схема «Майстра» хоч і заплутана, але не така вже й складна. Вона змушує пригадати середньовічні версії маніхейства, з якими син професора Київської духовної академії Афанасія Івановича Булгакова, скоріш за все, був знайомий. Гностичні єресі регулярно виникали у Європі аж до самого Відродження, а особливо часто в періоди криз офіційної церкви або після масштабних історичних катаклізмів. Їх, що дуже важливо, у жодному разі не варто плутати із сатаністськими сектами, яких теж вистачало. Усе просто: наш матеріальний світ належить Сатані і керований ним, причому непогано керований, слід визнати, тому що в ньому кожному дається по заслугах і по вірі його. Бог тим часом перебуває десь високо, періодично передаючи вниз вказівки і забираючи до себе нагору деяких відмінників.

Така схема чудово накладалася на політичну систему, яка формувалася в Росії в тридцяті роки. Я, звісно, не вважаю себе фахівцем з Булгакова, але паралель Воланда зі Сталіним давно стала в літературознавстві загальним місцем. Це ж Сталін «вечно хочет зла и вечно совершает благо», спираючись на зусилля «молодых, спокойных и мягких в обращении людей в штатском из одного московского учреждения с окнами, выходящими на залитую асфальтом большую площадь». Таких людей, мабуть, знав і сам Михайло Афанасійович, а якщо ні, то багато могла йому розповісти Олена Сергіївна, котра сиділа з ними за одним столом у компанії колишнього чоловіка.

Воланд з’являється в Москву з інспекцією, караючи негідників і шахраїв, адже серйозні чоловіки у серйозних кабінетах займаються тим самим: борються з негідниками і шахраями! Але вони роблять ще одну важливу роботу, на яку нещодавно звернув увагу московський публіцист Леонід Радзіховський. Більшовиків Булгаков щиро ненавидів і зневажав, але більшовиків для нього уособлював інородець Швондер. Сталін же швондерів почав активно розганяти, саджати і розстрілювати, розчищаючи місце для молодих і ввічливих людей із правильними прізвищами. До слова сказати, за Булгаковим, ніяких особливих жахів у Москві не відбувається. Ну, посадили вдову ювеліра і ще кілька валютників, тож по заслузі! Майстра потримали кілька місяців за «пілатчину» (пригадаймо: забрали його у жовтні, а випустили «у половині січня»). Щоправда, як висловився Воланд, його добре обробили, але ж Шаламов ще не написав «Колимські оповідання», усе пізнається в порівнянні.

Словом, була дуже велика спокуса сприймати Сталіна як реставратора імперії саме в тому вигляді, який влаштовував би частину російських інтелектуалів, і багатьом спокуси не вдалося уникнути. Варто пригадати Шульгіна, групу Ефрона і цілу епідемію визнань радянської влади так званими «білоемігрантами» напередодні і, тим більше, після війни. Днями одна приятелька поділилася зі мною спогадами свого дитинства: її старша родичка наприкінці тридцятих заявляла, що «Сталін закінчить Білу справу», і навряд чи це висловлювання було ізольованим. Можу згадати власного діда — теж, так би мовити, білоемігранта, котрий, за словами мами, неодноразово повторював, що в Совдепію повернеться тільки диверсантом. Але варто було Сталіну видати указ про надання радянського громадянства колишнім підданим Російської імперії (діло, правда, було вже 46-го), як дід подав заяву в посольство й одержав радянський паспорт закордонного зразка під номером чотири!

Отже, російський патріот Булгаков вважав за можливе побудувати несуперечливу картину світу, у центрі якої стоїть розумний і справедливий Воланд. Усім цим, мабуть, пояснюється його спроба вступити зі Сталіним у рівноправні стосунки на зразок «поет і цар». Тут можна багато говорити — точніше, повторювати після булгакознавців — про любов Сталіна до п’єси «Біла гвардія», про саме походження імені «Майстер» (напевно, Булгакову було відомо про зміст телефонної розмови вождя з Пастернаком, у якому Йосип Віссаріонович наполегливо з’ясовував щодо Мандельштама: «Але ж він майстер, майстер?») Не дивно, що відмова вождя прийняти запропоновані письменником правила гри і заборона п’єси «Батум» письменник сприйняв як крах усіх сподівань — не стільки навіть на довгоочікуваний успіх у буквальному значенні цього слова, скільки на здійснення мрії про відновлення життєвого порядку в старій системі координат після тимчасового загального затьмарення.

Для мене особисто усвідомлення українофобії (а Михайло Афанасійович її не дуже приховував) і імперських симпатій Булгакова ніяк не робить книгу «Майстер і Маргарита» менш улюбленою, як не роблять антисемітизм і імперськість Достоєвського менш важливими і життєво необхідними «Ідіота», «Бісів» і «Братів Карамазових». Але змусити себе забути про ці обставини я не вважаю правильним і запитувати про те, що кому подобається в «Майстрі», не перестану. Мені чомусь здається, що основну, «білогвардійську», лінію роману режисер Володимир Бортко не прочитав, звідси абсолютно довільна натяжка з грузинським акцентом і беріївським пенсне головного слідчого у виконанні Гафта, і вже тим більше зайвою була прозора паралель із Первосвящеником у виконанні того ж таки Гафта. Вже якщо намагатися вибудовувати паралелі, то правильніше було б — з Афранієм чи самим Пілатом, які у Булгакова, як не крути, позитивні герої. Але чи те хотів побачити і побачив в екранізації російський глядач, тобто справжній масовий глядач?

Навіщо мені це знати? Та все тому ж: після газової епопеї (вірніше, не стільки самої епопеї, скільки після її ідеологічного супроводу в усіх без винятку російських ЗМІ, агресивного, хамського і, головне, одностайного) хочеться зрозуміти, що в них у голові. Ну, як мінімум: в усіх те саме чи трохи різне? Чому вони так легко повірили, що утримують хохлів? Чому їх обурює, що нібито саме хохли крадуть їхній газ, і не обурює, що крадуть в особливо великих розмірах саме свої (причому високо — це їжаку зрозуміло)? Чи не тому, що надзвичайно спрощена картина світу сьогоднішнього росіянина? Поки довірливий (пам’ятаєте — «горда довіра»?) Ілля Муромець сидить на печі, усякі внутрішні інородці тягнуть з дому все, що під руку потрапить, заохочувані зовнішніми інородцями, котрі, у свою чергу, тільки і чекають, щоб увійти в будинок на правах господаря. От він потягнеться, сьорбне розсолу, і як почне розкидати супостатів! Усе це варто було б визнати злою і позбавленою смаку карикатурою, якби не низка оригінальних текстів, які підтверджують саме таке бачення речей — від висловлювань провідних білякремлівських політологів до продуктів масової культури. Один такий текст — пісню Олега Газманова, яка загрожує стати неформальним гімном російського люмпена, — дозволю собі процитувати:

«Широка же наша Родина-мать, /Высоко же Президент, наш отец. /Можно было б тыщу лет воровать, /Но когда-то наступает... //Припев: Эх, наступает новая заря, /Жить, ребята, хочется не зря... /Как мы сможем победить, если нас легко купить? /Как мы сможем побеждать, если нас легко продать… //Ух, богата наша Родина-мать: /Земли, золото и нефть, наконец, /Можно было б жить и не горевать /Так откуда ж наступает… /Припев. /Ух, сильна же наша Родина-мать, /Танки, крейсеры да добрый свинец, /Только кто ж теперь пойдет воевать, /И опять же наступает…» і т.д. Мультиплікаційний кліп на цю пісню, прем’єра якого відбулася на Першому каналі російського телебачення в програмі Володимира Познера «Времена», зображує Газманова з товаришами у билинних обладунках, але з електрогітарами в руках, які то співають на верхівці Останкінської вежі, то злітають дати по руках усяким злодюгам, котрі пиляють дерево (очевидно, Російської держави), розбирають на дачі кремлівську стіну, крають на шматки країну у вигляді святкового торта, і відразу до російського торта тягнуться через кордон кілька рук з ножами і виделками, а щоб глядач випадково не схибив у тлумаченні складної метафори, на рукаві у кожного відповідний прапорець: американський, британський, японський. А кордон наїжився у бік Росії гарматами і танками, якими командує Міккі-Маус у смокінгу... Отут так і хочеться перевести подих, осмислити побачене й почуте.

Звичайно, людський розум, навіть найбільш нерозвинений, не може не опиратися такій моторошній редукції, виробляючи свої «пожежні» схеми розуміння, які б дозволили хоч якось розрізняти кольори і відтінки в повсякденному житті. Булгаковська дияволіада не дарма припала до вподоби у пізні радянські часи, коли внутрішньо несуперечливий, але безнадійно застарілий світогляд зразка «Стислого курсу» не міг упоратися зі своїми функціями, особливо серед старших інженерів і молодших економістів. Це було цілком безпечно, за читання «Майстра» ж не оголошували догану, як за похід до церкви на Великдень, зате воно задовольняло потяг до культури, до того ж будь-яка провінційна панянка, яка претендує на витонченість, могла оголосити себе відьмою, що розкривало неосяжні перспективи в особистому житті.

З настанням свободи народ, звичайно, потягнувся до церкви, але не так завзято, як очікувалося. По-перше, це вимагає певної внутрішньої роботи, а по-друге, того й гляди наштовхнешся там на сірого чоловічка з очима Штірліца і Тартюфа водночас. Тож маса задовольнялася щотижневими гороскопами, мантрами у виконанні Б. Г. і епізодичними походами до екстрасенсів у стилі ф’южн («Діагностика карми з допомогою Святої Трійці» — реальне оголошення в газеті).

На такому щедро угноєному грунті, мабуть, не могли не зійти сходи нових гностичних єресей. Вони і зійшли. Зокрема я маю на увазі найсвіжіший російський блокбастер «Денна варта», сиквел за мотивами романів улюбленого масами письменника-фантаста Сергія Лук’яненка. Знову ж, ніяких претензій до авторів: як на мій зіпсований смак, робота за мірками жанрового кіно блискуча, але йдеться не стільки про неї, скільки про її відбиття в масовій свідомості. Для тих, хто не знайомий з оригіналом і першою серією, стислий екскурс: сучасна Москва поділена між «світлими» і «темними». І ті й інші — чарівники, чаклуни, відьмаки. «Світлі», зрозуміло, добрі. Серед «темних» трапляються упирі — буквальні (тобто кровососи) й енергетичні. Щоб вони не бешкетували, серед «світлих» діють таємні опергрупи, які роз’їжджають містом на допотопних фургонах з написом «Горсвет», а «темні», у свою чергу, стежать, щоб «світлі» не захоплювалися у своєму правоохоронному пафосі.

Знято надзвичайно винахідливо, дотепно і технічно бездоганно, але запитання моє досі одне: перелічена вище суєта відбиває якісь ментальні процеси в російській свідомості чи це усього лиш необразлива гарріпоттерівщина, жарт гумору? Адже Лук’яненко виступив із спеціальним роз’ясненням: у нього «світлі» і «темні» — не є «хороші» і «погані», а ті, для кого внутрішній кодекс, так би мовити, «моральний закон» вищий за все, й інші, котрі без такого закону обходяться. Тому в сцені бенкету, умовно кажучи, нечистої сили зняті реальні персонажі московської тусовки: лідер рок-групи «Ленінград» Шнуров, критик Артемій Троїцький, співак Борис Мойсєєв, художник Нікас Сафронов, інші достойні люди. Що ж, цілком упізнавана карикатура на ліберальну інтелігенцію, традиційний погляд на неї з «народу». А дистанція від карикатури до внутрішнього ворога у нас завжди була короткою. І щось мені важко віриться, щоб широкі (ні, найширші! — чотири мільйони глядачів за перший тиждень показу) маси поставилися до представників нижнього світу з належним ступенем толерантності. Показовий жарт із фільму, одна з багатьох знахідок: «Понаїхали тут «темні» без реєстрації». Як чортівня зразка тридцятих легко поєднується з тодішньою радянською системою, так чортівня зразка 2006 року без натяжки сідає на сьогоднішню реальність РФ. Російський обиватель, як і будь-який інший обиватель, готовий поділяти людей на хороших і поганих, але чимало ще таких місць у цивілізованому світі, де цей розподіл переростає в агресивну дихотомію «свій-чужий» і реалізується в нескінченних убивствах і побиттях вихідців із Середньої Азії, з Кавказу й інших регіонів, яких колись «навік об’єднала велика Русь», не кажучи вже про африканців чи в’єтнамців. Половина наявних у світі скінхедів нині живе в Росії. От тобі, бабо, і Юра! А вже що живеться їм там вільніше, ніж у якомусь Манчестері, — можете не сумніватися.

Я далекий від того, щоб розквітлу нині в Росії ксенофобію віднести на рахунок якихось уроджених або навіть набутих рис російського національного характеру, якщо припустити, що такий існує. Переконаний, що сучасного середньозваженого громадянина Російської Федерації безвідповідально провокували п’ятнадцять років і продовжують провокувати не тільки організованою етнічною злочинністю, яка покривалася владою різного рівня, не тільки безглуздою еміграційною політикою (вірніше, відсутністю такої), не тільки безкінечною кривавою внутрішньою війною, але й постійним цілеспрямованим ідеологічним супроводом, який навіює росіянам, що вони перебувають в оточенні ворогів, зовнішніх і внутрішніх. «Окопна свідомість», успадкована від СРСР, прижилася на одній тепер уже сьомій частині суші так само органічно, як радянський гімн, радянські свята і радянська пародія на салат «Олів’є». Ми навіть, напевно, не усвідомлюємо, наскільки нам пощастило, що разом з колишньою нашою спільною державою Україна залишила в минулому його побутові форми, декорації, які, немов одяг інфекційного хворого, зберігають його смертельні бацили.

А що ж ми? Адже в Києві рейтинг «Майстра» був вищим від московського, і «Денна варта» йде переможно, і Кашпіровського з подружжям Кривоногових зростили ми, і в галузі діагностики карми з допомогою Святої Трійці теж не пасемо задніх. Усе так, але світоглядний вакуум і побутове чортовиння на благословенній українській землі не набувають таких чеканних форм, і ксенофобія переважно, осередкового характеру (як фантоми із МАУП), а дістати по фізіономії виключно через колір чи форму цієї фізіономії в Запоріжжі чи Луганську можливість набагато менша, ніж у Петербурзі чи Воронежі. Словом, гасло єдиного культурного простору, слава Богу, поки що спрацьовує не цілком. Можна перехреститися і заспокоїтися? Я б не квапився. Сон розуму породжує чудовиськ — нагадала нещодавня виставка Гойї в Національному музеї і продемонструвало побиття студента ієшиви біля синагоги. От тут я не погоджуся з Воландом, що заспокоює Маргариту: «Не тревожьте себя. Все будет правильно, на этом построен мир». Світ буде побудований так, як ми йому дозволимо.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво