ТЕМНИЙ ЛІС: ДВА З ПОЛОВИНОЮ ВРАЖЕННЯ

Як завжди щедрий на культурні події вересневий Львів подарував мені два з половиною несподівані враження, потрясіння навіть. Першими півтора був роман нікому не відомого Любка Дереша «Культ», який мені пощастило прочитати ще до виходу номера журналу «Четвер», де цей роман опубліковано, і сама персона Дереша.

Прочитавши «Культ» не відриваючись, я натхненно розносила звістку про нову зірку по містах і селах. Два тижні поспіль я нахвалювала роман і чекала презентації — послухати й подивитися на юний талант.

Він справді виявився юним і, що приємно, не зіпсованим усякими літорганізаціями та профтусовками. Більш того, Дереш, схоже, взагалі не пов’язує своє майбутнє з літературою, а романи пише не для того, щоб здобути літературну премію і славу перспективного письменника, а для своїх друзів, котрим цю, повну самоіронії та і просто іронії, прозу можна читати вголос за демократичним студентським застіллям або позичити рукопис на нудну лекцію. Так було й на презентації «Четверга» у львівському клубі «Лялька» напередодні Форуму книговидавців. Почервонілий від овацій Дереш мало говорив про себе, але охоче прочитав уривки з нового роману — не менш захоплюючого.

Старші колеги теж із задоволенням прочитали «Культ», але до успіху Дереша поставилися спокійніше: мовляв, хлопець просто провів жирну риску під написаним Андруховичем, Іздриком, Небораком й іншими представниками Бу-Ба-Бу і станіславського феномена. Переповнена ентузіазмом і, частково, на зло скептичним колегам я писала рецензію для львівської газети «Поступ», щоправда, не на роман «Культ», а на весь «Четвер». Номер називається «Проект Campbell» (Campbell — це такий американський суп, якось увічнений Енді Ворголом) і, окрім «Культу», містить ще добірку віршів бітників у перекладах Юрія Андруховича, поезію авторів як молодих, так і досить маститих, а також до сліз зворушливу графоманію. Сам журнал щедро ілюстрований солоденькими американськими фотографіями 50-60-х років. Дереш, ні багато ні мало, створив інтелектуальний портрет свого покоління. «Культ» — своєрідна енциклопедія юного українського (точніше, західноукраїнського) інтелектуала. Настільки юного, що для нього реалії совка факт радше історичний, аніж обмежувальний. Молодої людини в міру зіпсованої порівняльним достатком гарної і не дуже літератури, окультними практиками і фрагментарним наркотичним досвідом. Від попередників (на літературному терені це — вісімдесятники) його відрізняє великою мірою укоріненість у дискурси всіляких MTV і космополітичних електронних медіа та вільне оперування їхніми кодами. У тих чи інших пропорціях усе це визначає «героя нашого часу», перед образом якого ще якихось кілька років тому розгубилися найзубастіші журналісти: «плем’я молоде, незнайоме». Та найголовніше: це перше покоління, котре виросло на модерній українській культурі, вона для нього повноцінніша й позбавлена всіляких залишкових комплексів: «Ах, як це схоже на Єрофєєва!» На цьому, нехай і не дуже багатому, але ж грунті, Дереш і справді провів риску і вступив у нову літературну епоху. Хто був останній — став першим.

Другим враженням було відкриття, мабуть, найвищого центру сучасного мистецтва в Україні. Творче об’єднання «Дзига» організувало будівництво Нового Ноєвого Ковчега в одному з найбезлюдніших місць Карпат — на хуторі Сіда в районі Вишківського перевалу (Івано-Франківська область). Новий Ноїв Ковчег — це добротний дерев’яний будинок, такий же, як у жителів хутора Сіда, тільки прикрашений об’єктами львівського художника Василя Бажая, на висоті 1220 метрів над рівнем моря. На наступний рік тут відкриється інтернет- й аудіостудія і приїдуть інші художники, а також музиканти й літератори.

За всім цим в гори йшли організатори, митці, мистецтвознавці, журналісти, діти організаторів, мистецтвознавців і журналістів. Нагорі їх чекали трембітари, відкриття пам’ятника королю Данилу Галицькому, розкішний стіл, об’єкти Василя Бажая і Влодка Кауфмана, криниця, на дні якої журналісти впізнали портрет цесаря Франца-Йосифа Габсбурга роботи Володимира Кауфмана з торішнього ювілею, і найбільш за все вражаюча панорама.

Після лаконічних урочистостей, вивчення художніх об’єктів, спроб грати на трембіті Кауфман покликав усіх знову йти в гори. На самій вершині відкрилися інші гори, утім, такі ж несхожі на лубочні зображення для туристів — похмурі й величні. Такі гори визначили один із кодів європейського романтизму, що відомий в англійській мові під назвою «велич» і так-сяк ілюструється похмурим романтичним пейзажем.

У густому й темному лісі десь далеко між деревами блукав оголений Василь Бажай. Він з’являвся на мить і знову зникав, створюючи враження ірреальності, кінематографічності того, що відбувається. Як, утім, й інсталяція Кауфмана: на височенні темні сосни він примудрився натягнути білі ажурні фіранки. Сосни стояли, оперезані цими міщанськими фіранками, мов сукнями, і ніхто не міг зрозуміти, зворушливо це чи це святотатство.

«Круглий стіл» проходив у колибі, підозріло схожій на вігвам. Фасад прикрашала величезна яскрава риба, а поріг — пропалений слід ноги. Слава Богу, ніхто не проголошував загибель цивілізації, безкраїсть людської мерзотності, занепадницький захід Європи й інші сентенції, за які треба, як говорили класики, бити морду. В основному ж дискусія розпалювалася про засоби, які мають донести те, що відбувається на хуторі Сіда, до людства. Адже утримувати центр сучасного мистецтва, який бачили десяток-два людей якось незручно. Форма ж традиційного пленеру, коли всі акуратно штампують пейзажі для чергової виставки, неприйнятна і навіть неприпустима — за що ж боролися? — навпаки: створені об’єкти прекрасно вжилися в ландшафт, настільки органічно, що на перший погляд непомітні. Що ближче підходила суперечка до основоположних питань — а кому це все взагалі треба, як і для кого це все навколо підносити? — то сильніше розпалювалися пристрасті. Мабуть, єдине, на чому зійшлися учасники «круглого столу» — на точності й мінімальній інтерпретації як єдино можливому засобі фіксувати те, що відбувається.

Там, у горах, усі, окрім, мабуть, Бажая з Кауфманом, опинилися перед нерозв’язною задачею: інтелектуальні потреби сучасної людини великі настільки, що багаж цей жоден Ноїв Ковчег не витримає. З іншого боку, сучасне мистецтво неможливо уявити без постійного повернення до ритуалу, до релігійного типу мислення. Але, хоч як це парадоксально, у ситуації постмодернізму, із якої ми навряд чи вже виберемося, знайшовся один абсолют — гори. Цієї осені вони вже стали мірилом двох із половиною вражень.