Театр воєнних дій - Культура - dt.ua

Театр воєнних дій

3 червня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №21, 3 червня-10 червня

Театри лихоманить. На кіностудії — броунівський рух навколо директорського крісла. Ми, звісно, за мир у всьому світі.....

Театри лихоманить. На кіностудії — броунівський рух навколо директорського крісла. Ми, звісно, за мир у всьому світі... Але важко уявити, коли цей мир настане у власному «будинку з химерами» — у рідній культурі? Відповідь дадуть у судах. Привид театральної реформи, ініційований Мінкультом, перелякав театральний менеджмент до смерті, більше, ніж привид батька Гамлета. Цього тижня, нарешті, ухвалено Закон про театр. Тепер, певне, театральному люду доведеться жити не за власними «поняттями», а за законом. Того ж таки тижня Шевченківський суд поновив на посаді директора студії ім. Довженка Віктора Приходька. Тепер колишній чи теперішній (я заплутався) начальник кіностудії позивається з депутатом Танюком. І навіть грозиться нібито саме про нього зняти провокаційний фільм (про помаранчеву революцію він уже зняв і, напевно, мріяв, що цей безкорисливий твір допоможе йому втриматися в сідлі). Депутат Танюк своєю чергою виставив йому позов у відповідь. Ось так тихо-мирно і протікає все місцеве «життя в мистецтві»...

Про скандально поточні справи — досить скорботні, але місцями й радісні — діалог із Лесем Танюком, парламентським куратором вітчизняної культури й духовності, головою Спілки театральних діячів країни й, узагалі, однією з ключових постатей нинішньої «культурної революції».

— Лесю Степановичу, усвідомлюю, що і ви, і навіть пан Приходько в запалі «війни» за студію хочете «як краще», але чому виходить «як завжди»? Можете до пуття роз’яснити, чого хочете від студії?

— Хотілося, щоб це була студія саме Національна. Останнє слово виділяю. Адже вже у фільмі Приходька про помаранчеву революцію визначення «національна» відсутнє. Просто студія. І все! Коли студія національна, її неможливо акціонувати. А якщо вона стане такою, як Одеська чи Ялтинська, то нею можна буде крутити як завгодно — продавати, перепродувати...

Неодмінно на Кіностудії імені Довженка має діяти активна конкурсна система. А не принцип «захочу — і зніматиме цей». Із конкурсом на студію може й повинна прийти молода генерація. Ті, приміром, кого виховує Михайло Іллєнко. Чимало з них зробили фільми. І навіть одержали премії на міжнародних фестивалях. Тільки в Україні їх відкидають. Але колись же вони мають почати працювати саме тут? А як і за яких умов, коли головну студію країни хотіли б переформатувати лише під виробництво російського «мила»?

— Допіру в Канні «Золоту пальмову гілку» отримав молодий режисер Стрембицький. Кажуть, ледь нашкріб грошей, аби туди доїхати. Гадаєте, тут йому світить робота?

— Має світити. Хоча життя сьогодні не менш конфліктне, ніж у 20-ті роки XX століття, коли багато проблем виникало через те, що й плівки не було, і коштів не було, і їздили за кордон, аби якось вижити, зберігши талант. Сьогодні, звісно, легше — держава намагається бодай якось субсидіювати кіновиробництво. Але навіть ті гроші, що відпускають, неможливо проконтролювати! Приміром, на наш запит Мінкульт повідомляє: «На поточний рік виділено 17 млн. грн. на закупівлю обладнання та технічне переобладнання кіностудії». При цьому неможливо зрозуміти, чи є ця техніка в наявності. І хто на ній знімає, якщо вона є. А якщо знімає, то де фільми? Чи хтось на цьому зумів нагріти руки?

— Когось сьогодні хвилює питання тотального безробіття вітчизняних кіноартистів? Чи вони вже зникли як вид?

— Ці талановиті люди нині фактично бомжі. За останній час на студії, пишуть нам, скоротили близько трьохсот осіб. Чому ніхто не припускає, що серед цих сотень були першокласні фахівці? Усіх під один гребінець... Є дані й про те, що на студії скорочено 17 виробничих цехів. Ця цифра має злякати. Оскільки анулюється, власне, технологічна база Національної студії. А хто ж і де вироблятиме національне кіно, якщо таке відбувається?

— Усе це можна підігнати під формат «реформи»; коли реформують —незрозуміло, хто кому потрібний і чи потрібний взагалі.

— Будь-яка реформа повинна здійснюватися за узгодженим «сценарним планом». А не знічев’я! Й у зв’язку з кіностудією потрібно встояти перед головною спокусою — не зробити з неї лише майданчик для виробництва серіалів. Я не проти цього телевізійного жанру. Але нехай він буде периферійний, а не головний на нашій українській Національній студії. Приходько з усмішкою заявляє на «5 каналі», що хотів би створити «Хохлівуд»... Дуже дотепно! Якщо він захоче жити на доходи від своїх дотепів, йому забезпечена голодна смерть.

— Але хто сьогодні може зняти бодай кілька достойних касових кінопроектів? Ви хіба не розумієте, що «діди» хочуть, але не можуть, а студії потрібний не сонцеликий мислитель, а банальний менеджер-технолог?

— Чому така недовіра до старшого покоління? До Юрія Іллєнка, Романа Балаяна... До Савельєва. Є й молодий Санін. Був непоганий кінорежисер Станіслав Чернілевський, котрий, не знайшовши тут роботи, зник. Кажуть, дублює фільми. Є талановиті брати Денисенки. Я переконаний, у нашому кіно сьогодні визріває нове, непродажне покоління, приклад із Стрембицьким — знаковий!

— «Непродажне» — бо їх ніхто не купує. І продукт вони роблять часто далекий від законів маркетингу: сам знімаю, сам дивлюся...

— Ясна річ, маркетологу простіше продати Вєрку Сердючку чи «Мамаду», ніж авторський фільм... Але нагадаю — «Земля», «Тіні забутих предків» також третирувалися несправедливо. Воно й зрозуміло: їхні автори не продавали свої ідеї. Тому й залишилися в історії. І я гадаю, ті хлопці, котрих я знаю по інституту, ще скажуть своє слово. Уся штука в тому, що кіно не робиться одинаками. Повинна бути хвиля.

— Як «нова хвиля» у Франції? Але там був бодай Годар.

— Коли в нас був Параджанов, також виникла хвиля — майже штормило. І нині така хвиля може виникнути. Тільки б дамби не ставили.

— Що сталося між вами та Приходьком? Образилися, що збирається «славити» вас у незрозумілому фільмі?

— Навколо мене вже було стільки різних спекуляцій... Тут не лише ображатися — думати про це нудно. 1994 року, коли йшов на вибори в Дрогобичі, мільйони листівок із кадебешними ксивами викидали з вертольота! Ті спекуляції, певне, зіграли в «плюс» — люди самі розібралися в чому справа, і я став їхнім депутатом. Те саме було в Тернополі... Перед кожними новими виборами повторюється та ж пісня... Комусь дуже хочеться прибрати мене з політики.

— І хто тоді, на вашу думку, стоїть за конкретними піар-«замовленнями» на вас?

— Я їх знаю поіменно. І навіть знаю, хто підсунув скривдженому «кіноменеджеру» цю макулатуру. Сподіваюся, він глибоко заковтне цей гачок...

— І все-таки мені хочеться дізнатися про ваші претензії до пана Приходька, із котрим позиваєтеся.

— Як директор Національної кіностудії він не професіонал.

— Але ж держава і Приходьку, і будь-кому іншому на його місці копійки дає на національне кіно. А то й зовсім не дає. Як на цьому безгрошів’ї шедеври запускати?

— Коли ти менеджер — шукай гроші. На бюджеті й без тебе знімуть. І потім — студія либонь використовується ще й як територія. Безліч орендних груп, орендних фірм. Ми не знаємо, чим вони є й чи мають узагалі стосунок до кіно. Певна фірма, котра вкладає гроші, поступово стає власником. Вклали мільйон у студійний будинок — значить згодом це вже наш будинок!

— Що відбувається з театром при студії?

— Театр, якому хотіли дати ім’я Костя Степанкова, знищено. У мене є моторошні фотографії, як цей театр кіноактора в буквальному значенні занапащають...

— А ви переконані, що конкурс на нового керівника студії зупинить судові позови?

— Є красномовний факт. Пана Приходька виключили зі Спілки кінематографістів. Проти нього проголосували найвідоміші люди нашого кіно. Практично всі проти, близько тисячі делегатів. Хіба це не підстава для припинення будь-яких дискусій на цю тему? Так, за Приходька бореться невелика група кінорежисерів. І ще деякі телевізійники, котрим він, певне, допомагав. Але, можливо, замість роздмухування скандалів варто поцікавитися: чому утворився такий розірваний ланцюг — Спілка кінематографістів сама по собі, театральний інститут — сам по собі, студія — сама по собі... Чому між ними немає зв’язки? Чи це комусь вигідно?

— На студії Довженка був із десяток творчих об’єднань — приміром, «Промінь». Вони ще існують?

— Чимало з них ліквідовано. Але з’явилася спостережна рада, до котрої чомусь увійшла Назарова. Як мені видається, не вельми конструктивну роль у непривабливій історії з кіностудією відіграє й наш депутат Іван Гаврилюк. Він у конфлікті з усією Спілкою, оскільки був головою художньої ради при колишньому директорі. А позаяк Гаврилюк, певне, може щось комусь радити нагорі, то й з багатьох кінопроблем не завжди об’єктивна інформація. Але є чіткий лист Президентові від Бориса Савченка (глави Спілки кінематографістів), де чорним по білому викладається, «хто», «що» й «як». І коли, нарешті, буде поєднано інтереси студії, Спілки, міністерства й кінофакультету — то буде сенс. Коли ні — так і борсатимемося. Чим більший конфлікт навколо однієї особи — тим складніше іншій людині прийти на це розпечене місце. Та либонь судно треба витягати з трясовини. Усім разом.

— Сьогодні багато говорять про театральну реформу. Ніхто не може зрозуміти, яку. У Росії, приміром, модель театральних перетворень прозоріша: театр, отримуючи дотації від держави, повинен погоджувати свої плани з певною опікунською радою, повноваження котрої, утім, не зовсім визначено... А що в нас?

— Існують міністерські проекти розмежування посад художнього керівника й директора. Ось це й непокоїть громадськість. Оскільки невідомо, кого це зачепить — тільки національні театри чи ж усі театри взагалі... Певне, є й інші міністерські проекти. Але, мені здається, багато в чому вони скоростиглі.

— Чому?

— Бо Закон про театр лише цього тижня ухвалено. Проект два місяці не міг потрапити на сесію.

— Що конкретно цей закон змінить?

— Там визначено типи театрів — приватний, міський тощо. І для кожного з них визначено амплітуду можливостей, прав... Не можна буде по-волюнтаристському вирішувати технологічні чи кадрові питання. Закон передбачає процедуру зняття та призначення головного режисера чи директора. Там усе визначено чітко. Бо в нас наразі суцільна самодіяльність.

— Мрії про театральний ренесанс у надрах Мінкульту бодай у чомусь позиціонуються з даним проектом?

— На жаль, багато речей розрізнені. І є проблема певної нашої неконтактності.

— Вам важко сісти за стіл із Білозір і домовитися?

— Були столи, у тому числі й круглі. Але все це — струс повітря. Розмови йдуть у нікуди. За п’ятнадцять років парламентським комітетом із питань культури накопичено чималий досвід і, здавалося б, цим досвідом варто скористатися — й у сфері охорони пам’яток, і в театральній справі, і в книговиданні... Але... Мінкульт у реформі та прострації. Щораз починає говорити щось нове та глобальне про розбудову культури. А тим часом концепцію, під яку мало б формуватися нове Міністерство культури, прийнято. І навіть підписано Віктором Ющенком. Вона така серйозна, що навіть Кучма наклав на неї свого часу вето.

— Але й Мінкульт у його метушливості можна зрозуміти. Там п’ять-шість чоловік, котрі намагаються бодай у чомусь розібратися. І тисяча проблем на чолі з привидом театральної реформи.

— Не треба відкривати Америку. Проблема не в тому, щоб перевертати все догори ногами, а в тому, щоб адекватно виконувати раніше ухвалені закони.

— Як голова СТД ви, напевно, знаєте: далі Києва наші театри — одна страшна казка без антракту. Ви гадаєте, намагання Мінкульту чи ваш закон про театр щось зрушить із мертвої точки? Можливо, у театральній справі потрібна хірургія, а не терапія?

— Але ж не лише закон про театр має змінити ситуацію. І глави місцевих адміністрацій повинні на цю ситуацію впливати. Закон — рамки для руху. А є інструментарій. Як було за старих часів? Секретар обкому любив театр — і був хороший театр. Якщо він любив футбол — був хороший футбол. Гадаєте, що-небудь змінилося?

— А ви намагалися впливати на губернатора Кушнарьова, коли Жолдак у Харкові вирішив перейменувати театр імені Шевченка на «Березіль»?

— У мене були листи з Харкова. От, мовляв, Жолдак не любить Шевченка й так далі. Їм здається, що це образа пам’яті Шевченка, хоча радянська влада ім’я Кобзаря дала шести театрам поспіль лише для того, аби саме Шевченко ніби «задавив» націоналіста Курбаса. Не в цьому річ, гадаю. Треба переходити на зовсім іншу художню мову. І у Львові була схожа болісна ситуація, коли оперний театр поміняв ім’я патрона — із Франка на Крушельницьку. Тоді я підтримав ініціативу. Бодай тому, що Франко не співав, а Соломія Крушельницька — геній світового вокалу. Але трапляється й так, що перейменують, а сенсу немає.

А коли казати про Жолдака... Він талановита людина. Суто інтуїтивна. Без комплексу неповноцінності. Навіть там, де його не просять, де треба було б бути стриманіше, він робить що хоче. Коли він говорить, мовляв, його творчість — це Курбас сьогодні чи щось у цьому дусі, то, ясна річ, неправда. Ніякий це не Курбас. І навіть не Тобілевич. Це Жолдак.

— Вам не здається, що в нашому театральному середовищі багато хто просто зірвався з котушок? Немов запаморочення. Образити жінку — будь ласка. Позаяк міністр культури, виходить, можна твариною обзивати... Послідовно цькувати Ступку — для задоволення. Тепер узялися за Роговцеву — мобілізовано навіть стариків... Звідки ці викиди агресивного й низького піару?

— Це проблема рівня культури та її певного спаду. Кожен конкретний випадок — окрема ситуація. Але людина, котра дозволяє собі публічно принизити жінку, як це сталося в Російській драмі, — це людина низької культури. І напевно, вона проходить певний мавпячий період свого становлення. Її чимось розлютили — і вона діє як зла мавпа. Мені здається, всі ці хлопці, котрі вирішили, що з них усе розпочинається й, напевно, ними ж усе закінчиться, припускаються страшної помилки... І міністр культури неправа, заявивши: «Нарешті культура стартувала!» Стартувала не культура — стартувало міністерство. Звісно, варто часом висловитися жорстко, але потрібно бути адекватними. Коли хтось хоче критикувати, приміром, Івана Дзюбу за спірне рішення стосовно державної премії імені Шевченка, то потрібно пригадати, що Дзюба — це явище, це сегмент великої культури. Про такий самий контекст потрібно пам’ятати й у зв’язку зі Ступкою чи Роговцевою. Отож за всім цим, як ви кажете, агресивним піаром стоїть просто невігластво.

Стосовно Богдана Сильвестровича як художнього керівника. Те, що він сам не ставить спектаклі й не відповідає на брудні вихватки — у цьому його гідність. Він запрошує постановників зі сторони, пропонує ставити учням Митницького. Мені можуть не подобатися певні вчинки Богдана Сильвестровича, якісь його погляди, але я можу відокремити Ступку-антрепренера, котрому потрібно дати людям зарплату за тієї чи іншої влади, від Ступки — безперечної величини нашої культури. Я можу зазирнути в історію та знайти схожі ситуації, коли на компроміс ішли і Кропивницький, і Старицький... Той, хто намагається сьогодні боротися зі Ступкою, повинен знати його в усіх іпостасях — а це історія вітчизняного театру. Ступка, як Бучма і Гірняк, залишиться назавжди. Треба навчатися толерантності й толерантності. Не лише в театрі.

У найближчому номері «ДТ» ми сподіваємося ознайомити читачів із точкою зору В.Приходька — директора кіностудії ім. Довженка.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво