ТЕАТР, ЩО СТВОРЮЄ СЕБЕ

Так уже повелося, що поетичний театр в Україні — майже завжди камерний. Затишні студійні постановки в традиціях клубу авторської пісні, неспішна розмова про того або того поета, багато гарних слів, але замало гарних та ефектних сценічних рішень. Звісно, «зіграти» вірші важко, нелегко витягти з них дію, перекласти з мови поезії на мову сцени, тим більше що самі поети скептично ставляться до можливості такого перекладу.

«Адже він естрадник!» — звисока побіжно зауважила А.Ахматова на адресу Ігоря Северяніна, який перетворював читання власних віршів на театр одного актора. Але, попри те, що поети, як і раніше, оберігають чистоту жанру й неохоче вправляються в перекладі, поетичний театр продовжує існувати. Проте якщо в Росії його стрижнем є поетична драма, то в Україні — камерні вистави, які нагадують розширені й удосконалені поетичні вечори.

Недавно я із задоволенням дізналася, що й у нас нарешті звернулися до модерністської поетичної драми, і в Театрі на Лівому березі ставлять «Отравленную тунику» М.Гумільова. Правда, якщо ця вистава благополучно здійсниться до наступного театрального сезону, то критики неминуче порівнюватимуть її з «Отравленной туникой» у постановці Петра Фоменка, липнева прем’єра якої вже наробила галасу в Москві.

Фоменківська версія гумільовської трагедії виявилася виставою дорогою та ефектною, тим більше що поставив її македонець Іван Поповськи, який ще в студентські роки взявся за «Приключение» Марини Цвєтаєвої. Поповськи спеціалізується на поетичній драмі «срібного століття», але його спектаклі не страждають на камерність, оскільки страву для обраних цей учень Петра Фоменка успішно перетворює на яскраве і пишне дійство.

Звісно, багато залежить від огидного металу, і якщо Майстерні Петра Фоменка вдалося зробити елітну виставу касовою, то здебільшого через те, що гроші в цю постановку були вкладені чималі. Важко уявити собі, що українські спонсори зроблять так само. Український поетичний театр від початку сприймається як «некасовий», кастовий, така доля театрів-студій, неодмінний атрибут студійного руху. З цим стереотипом важко боротися, тим більше що його найчастіше підтримує театральна громадськість. «Подите прочь, какое дело поету мирному до вас», звернене до масового глядача, стає гаслом українського поетичного театру.

Втім, окремі постановки розмикають межі кастовості. Так сталося, наприклад, з моновиставою Петра Миронова «Сказка о Федоте-стрельце», а також із присвяченим Лесі Українці «Зачарованим колом» у постановці Олексія Кужельного у виконанні Людмили Лимар. І та, і та вистави зроблені на межі кастового і масового театру. Тут ми маємо справу з поетичним театром, що виріс із тісного одягу задушевних келійних розмов. І основа цього зростання — адекватний переклад із мови поезії на мову сцени, подолання клубності і замкнутості.

Для українського поетичного театру характерний культ бідності. Чомусь вважається, що пишність і ефектність — не його шлях. Звичайно, це багато в чому пояснюється відсутністю необхідних грошових уливань, але, як відомо, «підгодівлі» повинно передувати створення потрібного іміджу. А поки українському поетичному театру болісно бракує іміджмейкерів і стилістів.

Інколи в ролі іміджмейкерів виступають самі поети. Приміром, Леся Тишковська. У майстерні театрального мистецтва «Сузiр’я» поетеса перетворила свою нову збірку «С видом на Восток» на моновиставу «Дао несовершенств». У «Дао несовершенств» було фрагментарно використано стилістику танку буто, й енергія плоті подеколи затьмарювала енергію слова. Леся балансувала на межі слова і справи, читання віршів і вмілого естрадництва, власне кажучи, її спектакль був експериментальною лабораторією, в якій ця поетеса-акторка намагалася одержати власний варіант поетичного театру. Тому слова в «Дао несовершенств» інколи не встигали за рухом, втрачали смак і колір.

Проте завдяки зусиллям О.Кужельного вистава стала не просто збіркою віршів на сцені, а подією театрального життя столиці. Те саме можна сказати і про «Зачароване коло», нагороджене 1996 року Золотим дипломом фестивалю Mediterraneo Conversano в Італії. Охоче експериментує з поезією і Театр на Подолі. Починалося тут усе з вистави «...И я приду по ваши души», присвяченої Володимиру Висоцькому (режисер І.Славинський), а тепер під дахом театру влаштувалося поетичне кабаре на кшталт відомої петербурзької «Бродячей собаки».

І все-таки осторонь цих експериментів, як і раніше, залишається поетична драма. В Україні охоче ставлять вистави про того або того поета, створюють сценічну мозаїку поетичних текстів, але на постановку поетичної драми наважуються вкрай рідко. Часто Шекспір, не так часто — Расін, іноді — поетичний театр «срібного століття»... Такий вміст вітчизняної репертуарної валізи. Ось, нарешті, взялися за «Отравленную тунику»...

Такий «розклад» виглядає дивним хоча б тому, що український театр — поетичний за своєю природою. Але славнозвісне минуле і поетичні «гени» мало допомагають йому в нинішній сумній ситуації. Зараз вітчизняний поетичний театр скинутий із п’єдесталу, затиснутий у лещатах студійного і клубного руху, так що про його колишній статус пам’ятає мало хто. Вірші на сцені в нас без будь-яких на те підстав прирівнюють до повноцінної вистави, і в такий спосіб розмивається саме поняття поетичного театру, його відмінність від «естрадництва».

Український поетичний театр перебуває в процесі створення самого себе. Формуються його імідж і репутація, визначаються функції і статус. Він дистанціонує себе від «віршів на сцені» — долі поетичних вечорів. Перекладачі вдосконалюються у своєму мистецтві, і дві великі мови — сцени і поезії — готуються перетікати одна в одну. А поки вони йдуть рука об руку, як паралельні прямі, які колись неодмінно перетнуться.