Тарантіно вбиває наповал

Новітні «Безславні виродки» Квентіна Тарантіно, на подив багатьох, стали лідерами зборів у світовому прокаті. Прем’єрі Тарантіно явно світить доля найприбутковішого проекту в персональній кар’єрі режисера. Тільки не в цьому тріумф. Моє суб’єктивне відчуття після перегляду «Виродків»: Квентін живий!

На прем’єрі «Виродків» у Каннах у глядацькій черзі винахідливий шанувальник Квен­тіна вирізнявся написом на футболці Inglorious cinemacritic (безславний кінокритик). І після перегляду картини, боюся, всій літературній братії доведеться трохи «пожити» в цьому статусі. Непрос­то дохідливо пояснити кінотрюк Тарантіно — у рамках звичних думок про те, хороша ця картина чи не дуже? І чи є в ній іскра геніальності? Чи діє тільки бренд розкрученого імені?

Перед нами (глядачами всіх мастей і міри освіченості), на мій погляд, щось зовсім нове й далеко не для всіх збагненне. Тут — гра кіно в самого себе. І відверті спроби маніяка-сінефіла, який прорвався на кіноолімп, створити свій упізнаваний кіностиль. Використовуючи для цього все те, що любе його серцю з усесвітньої історії кінематографа.

У кожного порядного кіномана, вочевидь, є своя персональна система кінокоординат. Це 100, 200 або навіть 300 кращих фільмів. Не тільки академічної класики і загальновизнаних шедеврів, а й багато чого з того, що вкривається пилом в закамарках із кіномотлохом. Що перевертає свідомість споживача екранної ілюзії.

«Кіносвіт Тарантіно» — це саме те, із чим ми маємо безпосередню справу в його славних «Виродках».

А відбувається в цьому світі таке… Добро, яке має перемагати зло, розв’язало свою фантазію. І, як це буває тільки в кіно, перемогло нацизм в особі Гітлера—Геббельса та решти банди... самим же собою! Ось так! Силою уяви перемогло. І перемогло свободою створювати власні світи й грати в них за своїми вигаданими правилами саме тому, що мистецтво кіно завжди було реальністю паралельною. І «як у житті» бути в ньому нічого не може.

Кіно це часто грішило перекроюваннями історичного фактажу, але все якось несміливо і з виправданнями: мовляв, «Зако­-ханий Шекспір» — це казка, а от «Список Шиндлера» — це ж героїчний епос. Цій слабкій стороні ілюзії наш Тарантіно дав фору. «У кіно як у кіно». Це ошелешує звичного до «майже непідміни реального» глядача. А кінематографу який буксує в старих ідеалах, відкриває нові обрії.

«Виродки» Тарантіно (свідомо опускаю сюжетні перипетії, будь-який освічений читач «ДТ», пірнувши в павутиння, відразу й відшукає «лібрето») прямо й зухвало стверджують: у нас усе працює не всупереч кінематографічним принципам, як це нині декларують численні публікації, а саме завдяки й тому.

Будь-якого іншого автора ана­логічного фільму уже б розіп’яли. Навіть на Голгофі. Сенефіл же Тарантіно склав нову модель конструктора зі своїх блискучих фірмових деталей. З шурупів визбираних, вподобаних не тільки у великих кінохудожників, а й у всій історії кіно, включаючи його ширужиткове виробництво та атракційність.

І над усім цим він підняв прапор кіношної вседозволеності. Скажу більше: цей шостий за ліком фільм режисера більше, ніж просто цитуванням, просякнутий його ж власними штампами. Ну й що з того? Всім достеменно відомо, як небайдужий Квентін до спагеті-вестернів, Серджо Леоне чи саундтреків Морріконе. І як старанно, по крупинках він уживляв те цитування у своє попереднє кіно. Коли дивишся «Виродків», заскочуєш себе не на тому, що бачиш у початковій сцені «хорошого, поганого, злого». А у відточених акторських роботах знаходиш «старий Голлівуд» періоду дошкульної «нуарівської» риторики. Ловиш на іронічних автоштампах і самого Тарантіно, який знову використовує музику Морріконе (під яку Ума Турман вилізала з труни в «Убити Білла»). Чи повторює свої chapters (глави) звідти ж. Чи — мізансцени дуелі (я тебе — ти мене). Не кажучи вже про знакові прольоти камери, яка стежить за метаннями або цілеспрямованою ходою героя, що вперше впали в око ще в «Буль­варному чтиві».

Недарма у своїх сценаріях, наприклад в «Убити Білла», Та­ран­тіно використовує не опис кад­ру «наїзду на очі», а просто вставляє ремарку — «тут як у братів Шоу», маючи на увазі штамп продукції гонконгівської студії, яка гриміла в 60—70-х.

Сам же Квентін і живе, і творить у просторі із зібраних ним кіноштампів, прийомів, не створюючи кінематографу нових непотрібних мовних завалів, а використовуючи ті, які давно й ефективно працюють. Тарантіно — модернізатор старих механізмів. Тим паче що йдеться про жанрове кіно.

Як повелося в рамках жанру героїчного авантюрного шпигунського фільму, всі мають дістати по заслузі. Хороший — загинути рятуючи людське життя. Пога­ний — зазнати покарання. А шибай­голова-скальпоріз, у точному виконан­ні Бреда Пітта, в міру полякавши та посмішивши глядача, піде далі своєю звивистою дорогою.

Персонажа Бреда Пітта на весь цей фільм не так уже й багато. А на тлі німецьких акторів, які соковито розігралися не на жарт, подібно до їхніх прототипів-окупантів, навіть така вигадка, як американський ковбой, котрий ріже скальпи нацистам, можливо, й слабкувата. Але Бред старається! Найвродливіший чоловік планети не підводить замовника. Він доречний і на цій, здавалося б, чужій йому території Тарантіно.

Головний же герой фільму — вже увінчаний вінценосною каннською гілкою за професійні заслуги актор Крістофер Вальц. Ма­буть, після інфернального садиста у виконанні Ральфа Файн­са в «Списку Шиндлера» у кіно не було настільки «привабливого» нацистського образу, як полковник Ханс Ланда. Цей мисливець на євреїв, поліглот і симпатяга.

Не знаю, як ви, але я б щиро здивувалася, якби не знайшла в Тарантіно й потужних жіночих образів. Практика «Убити Білла» і «Джекі Браун» (та ніхто не скаже, що й Міа Воллес із «Бульварного чтива» може бути колись забута) зробила з цього режисера скульптора глибоких і виразних жіночих образів. У «Виродках» таких два. І обидві образи втілюють кінопристрасть Тарантіно. Дивлячись на обох красунь, мимохіть повіриш у те, що кінематографічний бог Тарантіно — точ­но жіночої статі. А чому б і ні?

Одна — головна, на думку режисера, єврейка Шошанна, яка вижила і якій у новому житті дістався кінотеатр і велика місія підпалити нацистів з допомогою кіноплівки. Інша — британська шпи­гунка в образі кінозірки Третього рейху. Одна міняє афішу фільму Ріфеншталь на плакат вітчизняного колабораціоніста Клузо, кидаючи сакраментальну фразу «у моїй країні шанують режисерів». Інша магією своєї особистості балансує десь між Марлен Дитріх і Хільдегард Кнеф, по ходу відроджуючи легенду справжньої нацистської примадонни Цари Леандр (котра нібито також значилася шпигункою), і, як і належить персонажу, грає шпигунські колізії.

Тут, повторюся, Тарантіно як кінематографіст сам же із собою грає в піжмурки. Ну не міг він не супроводити фільм піснею Цари Леандр із хітового в нацистській Німеччині фільму «Велика любов». Але й не міг не відмовитися від ідеї, щоб шпигунку-кінозірку зіграла Настасія Кінскі.

З тієї чи іншої причини нам доводиться задовольнятися несподівано блискучою грою Даяни Крюгер. А пам’ять про Кінскі та її величезні очі у фільмі «Люди-кішки» приходить разом із композицією Девіда Боуї (зрозуміло, з того ж таки фільму). Проник­ливий голос Боуї дивовижно не в’яжеться зі всім іншим музичним рядом цього фільму. Але чомусь зовсім не бентежить в окремо взятій сцені.

До речі, про музику в цілому. Такий уподобаний режисером Морріконе — і самий «тінь від тіні». Його мелодії, що набили оскомину, Тарантіно дає напівнатяком: кілька тактів, а далі — «ну ви й самі знаєте».

«Безславні виродки», як і сво­го часу «Бульварне чтиво», це «новий погляд» на старі речі. Це перетрушена спадщина і з любов’ю сконструйований новий пазл. А в ньому на поверхні все, що й має бути на поверхні, — видовищ­ність, сюжет, жанр. А в глибині все те, що й має бути сховане, — загадка: як продовжує, всупереч усім прогнозам, жити постмодернізм із людським обличчям? Для цього, виявляється, достатньо всього лише однієї жертви — спалити в одному кінотеатрі всі фільми заради миру. Зі своєї топки, із цієї пожежі антифашист Тарантіно вийшов не погорільцем, а переможцем.