Танцюють не всі

Поділитися
«В області балету» Україна втрачає кращі сили Саркастичні рядки Юрія Візбора «Зато мы делаем ракеты, перекрываем Енисей, а также в области балета мы впереди планеты всей» були проспівані майже півстоліття тому...

«В області балету» Україна втрачає кращі сили

Саркастичні рядки Юрія Візбора «Зато мы делаем ракеты, перекрываем Енисей, а также в области балета мы впереди планеты всей» були проспівані майже півстоліття тому. За цей час сталося багато змін. І з нашими ракетами і з балетом на пострадянському просторі успішно конкурують не тільки західні країни, а й Китай із Японією. Адже це мистецтво насправді цінується не менше, ніж високі технології. Зокрема й танець сучасний, де мова тіла не потребує ні мудрих слів, ні їх дубляжу, субтитрів чи перекладу. Про все це доречно згадати в кінці травня, коли святкують Міжнародний день танцю.

Свято танцю всім миром домовилися відзначати в день народження француза Жана Жоржа Новера, визнаного батьком сучасного балету. А якщо взяти до уваги, що народився хореограф у XVIII столітті, а помер на початку ХIХ, то стане зрозуміло, що балет як п’єса, розказана з допомогою танцю, існує віддавна. Проте сучасні французькі постановники (як і американські, німецькі або шведські) думають про це мистецтво зовсім інакше. На «Французькій весні», котра щорічно відбувається в Україні, щоразу доводиться міркувати, чи є танцем те, що привозять нам із батьківщини балетного мистецтва. І однозначної відповіді дати не можна. Зате у Франції кожна провінція має свій хореографічний центр — такі знаменитості як Анжелен Прельжокаж, Карін Сапорта або Магі Марен облаштувалися, відповідно, в Екс-ан-Провансі, Нижній Нормандії та Ліоні. Завдяки їм і десяткам інших креативних балетмейстерів, сучасний танець у Франції — ледь не популярніший за кінематограф.

При цьому не втрачає традиційного стилю і техніки чудова трупа Гранд Опера — там навіть російська балетна класика інколи вишуканіша, ніж у Москві або Санкт-Петербурзі. А якщо згадати, що паризький балет багато років по черзі очолювали киянин Сергій Лифар і ленінградець татарського походження Рудольф Нурієв, магнітна стрілка балетного компаса взагалі збивається з «правильного» напрямку й починає шалено обертатися навколо своєї осі.

Відплив балетних кадрів з України пригнічує. Уродженець Кривого Рогу Володимир Малахов керує Берлінським балетом, випускники Київського хореографічного училища Леонід Сарафанов, Денис і Настасія Матвієнко — зірки Маріїнської сцени Санкт-Петербурга. Іван Путров — у головному театрі Великобританії. Танцівники з України зайняті практично в кожній європейській трупі. Ще більше артистів балету як дешева робоча сила виступають за контрактами із закордонними антрепренерами — від Іспанії до Великобританії.

Тим часом достойні закордонні здобутки, хоча й нечасто, показують нам. Західні артисти (переважно з російськими прізвищами) бувають у гостях на міжнародних фестивалях у Донецьку та Києві. Приїжджав у столицю України для постановки балету «Грек Зорба» Лорка Мясін. У балетмейстера з незвичним ім’ям та російським прізвищем батько — з дягілевської антрепризи, яка ще сто років тому змінила уявлення про балет.

У нас же це слово, як і раніше, пов’язують з академічним танцем. Йому клянуться у вірності, і цим часто виправдовують запах нафталіну в приміщенні балетних залів. Але ще гірше, якщо на афіші поряд із Петіпа ставить своє прізвище колишній артист кордебалету Петя Тютькін, який створив на основі класики сучасний «шедевр». Безперечно — класична виучка необхідна, але якщо вона не позбавляє танець нових ідей і нової пластичної мови. «Спляча красуня» українського балету може вкотре проспати момент живлющого поцілунку. У цій напівдрімоті балетмейстери запозичують модерн середньоєвропейського розливу з піратських відеокасет. Авторський хореографічний театр, що існував у часи Юрія Григоровича або Анатолія Шекери, зникає як вид мистецтва. Свіжий приклад — конфлікт у Дніпропетровському театрі опери і балету, де сяк-так, але оригінальні постановки з’являлися.

У Харкові теж склалася парадоксальна ситуація розриву між класикою і сучасним танцем. Театр, у якому було створено перший у країні національний балет, завжди вирізнявся оригінальним репертуаром — крім «Лебединого озера», тут ставили і танець Іспанії в чистому вигляді, і рок-балет, і неокласику Стравінського, і балет «Євпраксія» за романом П.Загребельного. Трупа нині відкрита для експериментаторів, один уже на підході — петербурзький балетмейстер Василь Медведєв вперше в Україні і Росії запропонує не дитячий, а сучасний варіант «Попелюшки» з невідомою музикою короля вальсу Йоганна Штрауса та несподіваними поворотами традиційного сюжету.

Можливо, причина нинішнього застою полягає в тому, що провідні балетмейстери в наших академічних театрах (як правило, колишні артисти, поціновувачі класики) найчастіше обіймають ці посади не за покликанням і високим рівнем власних постановок, а тому, що «більше нікому». Інколи виручають колег своїми роботами такі вільні художники як Алла Рубіна або головний балетмейстер Київського муніципального театру Віктор Литвинов. Але заявляти, що після колишніх успіхів у них відкрилося «друге дихання», було б передчасно. Невипадково в Одесу на посаду головного балетмейстера запросили колишнього танцівника Большого театру Юрія Васюченка. Прізвище відоме, але професія все ж таки інша. Першим спектаклем, що з’явився з його приходом, був дивертисмент на честь Рудольфа Нурієва. Задуманий із розмахом і розрахований на комерційний успіх, він виявився вторинним за всіма статтями. Зрозуміло, що ситуація з виродженням балетмейстерського мистецтва склалася не відразу, а назрівала десятиліттями.

* * *

Своєрідний оповідач Марко Гаврилович Гурченко із захопленням ставився до столичних ансамблів пісні і танцю, які виступали понад півстоліття тому. «Влыбаются усе, довольные», — словами батька передає головну причину цього зворушливого захоплення Людмила Марківна Гурченко в автобіографічній книжці. Схоже, що звичка «влыбаться» на будь-яке колінце народного танцю залишається мірилом його успішного існування в наші дні і не змінюється за жодної влади. «Якщо вони танцюють, значить — задоволені», — схожим чином відгукувалася про своїх підопічних Катерина ІІ, проїжджаючи через «потьомкінські села». Такими «селами» тепер часто стають оглядини художніх колективів обласного масштабу, коли в них пританцьовують різноголосі купки сільських жителів переважно пенсійного віку. Вони, взагалі-то, й доводять, що фольклор, у тому числі й танцювальний, у нас теж на межі вимирання. Насправді порівнювати його з танцем народно-сценічним, у якому панують трюкацтво й дешевий провінційний шик, — те ж саме що називати груди Вєрки Сердючки материнськими. Не кажучи вже про награний оптимізм композицій. Адже танці радісні були характерні і для епохи сталінського терору, і для оспівування хрущовської кукурудзи, і для «забарвлення» болотного життя при Брежнєві. Мало що змінилося й тепер, хіба фонограми стали гучнішими, а спідниці танцівниць — коротшими.

Усе це стосується балету, тому що «мічурінські» прищепи класичного танцю до дичок народного фольклору давно перестали давати «їстівні» плоди. Вичерпність національної тематики також свідчить про ситуацію безвиході. У балеті використано практично всі популярні сюжети Шевченка, Лесі Українки та інших вітчизняних класиків. Щоб привабити глядача, у хід пішла українська демонологія, простіше кажучи — нечисть. До речі чи ні, патріоти краю згадали оповідання Захер-Мазоха «Дон Жуан з Коломиї», створивши балет і на цю тему. Дякувати Богу, хоч дітям українські театри показують «Білосніжку» та «Айболитя». Але, наче компенсуючи відсутність національної приналежності героїв, у балеті Ю.Шевченка «Буратіно і чарівна скрипка» на сцені Національної опери Лисиця Аліса і Кіт Базиліо зливаються в екстазі під музику «Ніч яка місячна».

В одеському «Айболиті» на музику Ніно Рота багато суперечностей між розважальністю та змістовністю. Тут найяскравішим був «пікнік» сучасного Бармалео на екзотичному курорті, де його оточували «братани» та місцеві «путани» (втім, крокодил і жираф на їхньому тлі теж проглядаються). Задум творців балету надто пафосний: людина в білому халаті передає «гуманітарну естафету» своєму наступнику в коротеньких штанцях (правда, м’язистому артисту на вигляд далеко за двадцять). Звісно, в такому віці лікар уже не страшний, але маленькі діти зазвичай від людини в білому халаті намагаються накивати п’ятами, а не уявляють її романтичним героєм. Залишаються запитання до таких самих «малоліток» Тані і Вані. Хто вони — учасники піонерської гри «Зірниця» чи коханці? Саме час у фіналі весілля грати. А коли поганий Бармалео, вкушений крокодилом, випиває до дна чашу, в яку злив зміїну отруту «добрий лікар Айболить», — знак запитання випрямляється в окличний. Адже від крокодилячих укусів навряд чи можна вилікуватися таким чином, швидше — навпаки.

З драматургією і змістовністю дії в балетному царстві взагалі біда. Дивно, що це суперечить загальній ситуації в українському театрі, який рясніє ідейними новаціями та сміливими проектами. Балетмейстери ж як правило мислять категоріями давно мертвої естетики драмбалету і прямолінійно переводять літературні образи в трафарети класичного танцю. У тому ж таки «Буратіно» головний герой і Мальвіна танцюють па-де-де як балетні віртуози. Хоча навіть дитяча логіка підказує, що пластика дерев’яного персонажа має бути зовсім іншою.

Часто в хід ідуть стереотипи балетної драматургії ХIХ ст. — сни і чарівні дзеркала, як у балеті «Даніела» М.Чембержі на сцені Національної опери. Сказати, що ці ганчір’яні пристрасті і ходульні персонажі наближають балетне мистецтво до сучасного глядача, навіть попри любов до вітчизняного «виробника», язик не повернеться. Невипадково саме в Києві бунтує проти таких стереотипів «класичного» мислення керівник модерн-балету Раду Поклітару. Хоча в його радикально вирішеному «Лускунчику» (як і в інших спектаклях танцювального андеграунду) прозирають не тільки пародійні виклики застарілим канонам, а й прагнення відшукати в залі душі, близькі героям спектаклю. І в цьому він досяг успіху, особливо серед молодіжної аудиторії. А Росія відверто заздрить, що в Україні є такий прогресивний постановник і фінансовий покровитель його театру.

Останній мотив багато що вирішує в долі сучасного танцю, який часто помилково пов’язують із шоу-бізнесом та клубно-ресторанними забавами. Зрештою, ті самі себе й годують. На цьому терені карт-бланш має відома Олена Коляденко. Більшість ЗМІ представляють її як лідера сучасного танцю. А ідеї та практика повноважного представника цього мистецтва в Україні Лариси Венедиктової залишаються в тіні. Та чого дивуватися, якщо спектакль Національної опери «Майстер і Маргарита» за Булгаковим був запрошений поставити Давид Авдиш, колишній балетмейстер вар’єте «Тройка»?

Так, культурні пріоритети зсунулися. Навряд чи в досяжному майбутньому Україна наблизиться до Європи за розвитком балетного мистецтва. Не відчувається й державної підтримки сучасного танцю. Тому ноги в рожевих пуантах з веселим тупотінням перетинають кордони України, щоб потішити закордонного глядача. Цей відплив уже можна порівняти з еміграцією наукових мізків, які знали, як будувати ракети і перекривати річки. На завершення програми очікується «Танець маленьких лебедів» на руках у виконанні китайського акробатичного балету.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі