Що нам Тангейзер? - Культура - dt.ua

Що нам "Тангейзер"?

10 квітня, 2015, 00:00 Роздрукувати Випуск №13, 10 квітня-17 квітня

Недавня постановка "Тангейзера" в Новосибірській опері (режисер Тимофій Кулябін) породила в РФ хвилю пристрастей: суди, протести, листи-підтримки, листи-обурення, мітинги "за" і "проти". Оперна постановка — безперечно, з певними елементами актуальної провокативності (на християнські теми) —сприймається вже навіть не як окремий музичний проект, а як подія, котра визначила і градус свободи в мистецтві, і тенденції розвитку сучасної опери. 

 

Недавня постановка "Тангейзера" в Новосибірській опері (режисер Тимофій Кулябін) породила в РФ хвилю пристрастей: суди, протести, листи-підтримки, листи-обурення, мітинги "за" і "проти". Оперна постановка — безперечно, з певними елементами актуальної провокативності (на християнські теми) —сприймається вже навіть не як окремий музичний проект, а як подія, котра визначила і градус свободи в мистецтві, і тенденції розвитку сучасної опери. Ось і поговоримо про тенденції на окремих прикладах західної та місцевої оперної продукції. 

У світовій опері багато років відбувається процес "переакцентування". Створення музичного спектаклю, тлумачення твору дедалі частіше переходить із рук диригента (як це традиційно було впродовж століть) у відання режисера. Виник іронічний термін "режопера". 

Оперний режисер — професія молода. Нині в ній працюють не тільки випускники відповідних факультетів музичних вишів, а й відомі драматичні та кінорежисери. Андрій Жолдак, Франко Дзеффіреллі, Андрон Кончаловський та ін. Дедалі частіше події старих музичних драм переносять у наші часи. І все нові й нові політичні та соціальні аспекти недавнього минулого і сучасного життя стають полем, на якому розгортається їх дія. 

Як приклад — "Борис Годунов" М.Мусоргського (Маріїнський театр, постановка британського режисера Грема Віка (2012), "Руслан і Людмила" М.Глінки (Большой театр, постановка Дмитра Чернякова (2011). Та багато-багато сучасних редакцій класичного західного і російського репертуару на світових сценах.

Як відомо, недавні події в Новосибірській опері сягнули "вершин" Держдуми, — про "образу почуттів віруючих" музичною драмою Ріхарда Вагнера "Тангейзер" у Росії не написав і не висловився тільки ледачий.

Російське суспільство розкололося на "ретроградів" і "новаторів", прихильників креативності в мистецтві. На захист молодого режисера Тимофія Кулябіна і директора театру Бориса Мездрича виступило багато режисерів та акторів. А М.Захаров і директор Большого театру В.Урін запросили Кулябіна попрацювати на своїх сценах.

Противниками спектаклю виявилися церква і директор Михайлівського театру в Петербурзі, знаменитий "банановий король" (гуртовий торговець фруктами) Кехман, який видушив Б.Мездрича з його крісла. 

Незважаючи на рішення суду про відсутність складу злочину в діях Кулябіна та Мездрича й на припинення адміністративного судового позову, Міністерство культури РФ все ж звільнило новосибірського оперного директора. І призначило на його місце Кехмана. Він тут-таки заборонив скандальний спектакль у Новосибірську.

Правда, пітерські депутати запропонували на місце Кехмана в Михайлівський театр Бориса Мездрича, так би мовити, вирішили провести рокіровку. Одне слово, бурхливе навколооперне життя вирує. Днями на площі Новосибірська вийшли противники "антиклерикального" спектаклю. 5 квітня там-таки відбувся мітинг п'яти тисяч прихильників свободи творчості, які закликали повернути на сцену "Тангейзера", а в театр — Мездрича. Заодно пролунали вимоги послати у відставку міністра культури РФ В.Мединського.

А що на Заході? А там — завжди по-різному. Наприклад, у Німеччині два роки тому постановку "Тангейзера" заборонили, бо в спектаклі Дюссельдорфської опери події було перенесено у нацистську Німеччину. І тамтешній муніципалітет, недовго думаючи, одразу прикрив цю постановку — після першого ж показу. Але, загалом, свободу творчості там намагаються не обмежувати, а інтерес публіки — основа репертуарної політики.

Допіру мені довелося побувати на спектаклі "Травіата" Дж.Верді в Гамбурзькому театрі Kammerоper. Цікавий досвід… Глядацька зала — всього 170 місць. Сцена площею 25—30 кв.м. У ямі вміщаються тільки 7 музикантів. Але! Музиканти переробляють партитуру для септету: скрипка, альт, віолончель, контрабас, гобой, кларнет і фортепіано. Опера йде німецькою, публіці все зрозуміло.

Подібно німецькому зингшпілю, в музичній тканині залишаються тільки головні, найвідоміші арії та ансамблі, а всі діалоги — максимально скорочуються й декламуються. 

Дію "Травіати" Дюма—Верді переміщено в наш час. На сцені — мінімум декорацій та реквізиту. Але всі відмінно співають і грають — співаки, крихітний оркестрик. Вокальні ансамблі вражають ідеальною інтонацією — виникають обертони у п'ять октав.

Жвавість дії, напруженість драматургії, природність і виразність акторської гри (у заголовній партії виступила молода сопрано Аurelie Ligerot) залишають якнайприємніше враження. У залі переважно глядачі старшого віку, — молодь віддає перевагу мюзиклам. Тому в Гамбурзі відновили закритий кілька років тому спектакль "Привид опери" Ендрю Ллойда Веббера, який ішов до того 10 років підряд. Уявіть: театр, у якому щодня, роками йде тільки один спектакль, і який завжди повний. У нас таке неможливо. На жаль… 

* * *

Інший приклад. Влітку там-таки, в Гамбурзі, слухала триптих одноактних партитур Моріса Равеля "Дитя і чари" (1925), опери "Перси Тіресія" Франсіса Пуленка (1947) і "Святої Сусанни" Пауля Хіндеміта, написаної у 1921-му. Спектакль німецькою на сцені місцевої музичної академії поставили режисер Флоріан Мальте-Лейбрехт і диригент Зиґфрід Шваб. Співали учасники літніх оперних класів. Великих, потужних голосів солісти не показали. Втім, матеріал не передбачає типово-оперних фіоритур, каденцій та інших голосових тонкощів. Зате артикуляція й інтонація виявилися неперевершеними. І нудьгувати не доводилося — актори не були ходячими вокальними машинами, дія захоплювала, тримаючи публіку в постійній напрузі.

У Києві з цих мініатюр ішла равелівська в постановці Лариси Моспан (1990 і 2000 р.). І "Перси Тіресія" молодого випускника режисерського факультету столичної музичної академії Дмитра Тодорюка. Обидва спектаклі знайшли пристанище на підмостках Муніципальної опери на Подолі, яка не закостеніла у власній величі.

Спектакль "Дитя і чари" виглядав цілком традиційно, "Перси Тіресія" — більш "модерново" і пройшов вдало, жваво. Але невдовзі їх зняли з репертуару, бо театр зміг орендувати партитуру Пуленка у видавництва Alphonse LEDU рівно на п'ять спектаклів.

Нічого сучасного, свіжого в нас не ставлять.

Згадую дев'ятирічної давності прем'єру "Мойсея" М.Скорика в Національній опері. На сцені зблискували картонно-бляшані скелі (художник М.Левицька). На мотузках носився під куполом мішкуватий злий дух, двічі вискакували й танцювали ніби "еротичні", присвячені Ваалу, танці зіпсуті східні діви (хореографія А.Рехвіашвілі). Дії фактично не було. Не можна ж всерйоз сприймати абсолютну статику солістів, що співають то в одному, то в другому кінці сцени (а то й без витівок — прямо посередині), два нерухомих хори — протагоністів і антагоністів — або явлення Мойсеєві його покійної матінки, що повчає героя з того світу.

Із музики в пам'яті не залишилося нічого. Втім, згадую певну орієнтальність танцювальних сцен і затаєну "напівджазовість" схильного до американізмів українського класика.

Зате чудово пам'ятаю екран монітора, на якому, у найкращих традиціях радянського режисера масових свят Б.Шарварка, — гуцули, що грають на трембітах, святкові вулиці Києва та квітучий сад у фіналі. А на його тлі —радісне, відретушоване обличчя президента Ющенка… На відміну від режисера видовища, мені було незручно перед молодою парою, що ніяково хихикала на сусідніх місцях... 

Нічого подібного, (що стало б ефектом вибухової хвилі, тобто резонансом), схожого з "Тангейзером" у Новосибірську, в нас уявити неможливо. І хотілося б, аби "Тангейзер" (збірний образ) і тут, у нас, прозвучав як набат, але… Такими творчими і суспільними пристрастями, мабуть, можна тільки марити. Так, марити, оскільки в нас "нагорі" на оперній справі тямлять не дуже.

А хотілося б, щоб проблеми опери цікавили не тільки багатотисячну армію працівників київської трупи та кількох критиків, а й, наприклад, наше міністерство культури. І хоча глава цього відомства приходив на прем'єру "Запорожця", сидів у царській ложі в демократичній картатій сорочці і дивився на гопаки серед намальованих мальв та левад, виявилося, що він чогось не зрозумів… Бо згодом президент дав постановникові "Запорожця" ще один високий орден — за… За що ж? За оперну рутину? За сценічні штампи? За архаїчну режисуру?

Може, хтось вирішить, що я не люблю першу українську оперу "Запорожець за Дунаєм"? Аж ніяк! Знаю її напам'ять із раннього дитинства, коли по радіо лунав еталонний запис цього безумовного шедевра у виконанні З.Гайдай, М.Литвиненко-Вольгемут, І.Козловського, І.Паторжинського та М.Гришка. 

Гулак-Артемовський створив ліричну, гумористичну, трохи історичну оперу, яка більше півтора століть тішить наші серця. І тому, чесно зізнаюся, разом з усіма я навіть трохи була зворушена в останніх двох хорах-апофеозах…

Тим часом творча група в "Запорожці" (з часів "Мойсея") практично не змінилася. До того ж із великою натяжкою нову появу Карася в київській опері можна було б назвати "прем'єрою", як упевнено написали скрізь де тільки можна. Швидше це — відновлення, оскільки спектакль в репертуарі театру ім. Т.Шевченка перебуває з незапам'ятних часів. Заявлена "музична редакція і оркестровка" п. Скорика стосувалася "перегрупування" актів.

Автори "прем'єри" навіщось з'єднали першу і другу дії. Крім того, Скорик додав в оркестровому вступі всі хрестоматійні "хіти" опери. Після їх прослуховування можна сміливо лаштуватися додому? Усе, що є найкращого в цій опері, вже прозвучало. 

"Нова" сценічна редакція вирізняється тим, що не має нічого оригінального чи, (не дай Боже!) нового. Хіба що статика не така залізобетонна, як у "Мойсеї". Назвати дію рухливою, динамічною, живою язик не повертається. А "знахідки" полягали в падінні на підлогу артиста балету, який ілюстрував слова Карася "п'яний з возу ізвалився". Найбільш живим персонажем виявилася Одарка Наталі Николаїшин, яка має не тільки прекрасний яскравий голос, а й прекрасний акторський темперамент. Чого не скажеш про інших головних героїв. Хоча вони старалися, звісно. Згадую, як злітав на сцену 20 років тому у другій дії Андрій — Анатолій Солов'яненко. Оркестр грає вступ — тривожний мотив, неначе кінь скаче чи хтось поспішає по камінні… І ось перші кілька нот бере Солов'яненко — наче сонце спалахує на сцені та в залі!

У нинішній сценічній версії режисер, по-моєму, просто не розуміє, що відбувається в музиці. Його Андрій (Дмитро Кузьмін) не вибігає на сцену, як підказує режисерові композитор, а повільно випливає на човні. Це гальмує дію, відтак співак намагається надолужити динаміку й любовний запал. Оксана Світлани Годлевської на початку спектаклю була "не в голосі" і трималася доволі скуто. Знаменитий дует з Андрієм "О мій друже, мій прекрасний" звучав глухувато, текст промовлявся нерозбірливо, метушливо, оскільки був узятий завищений темп. Але в середині спектаклю співачка розспівалася, осміливішала. Втім, фінального, радісного апофеозу її заспіву "Там за тихим за Дунаєм" не вистачило. Добре провів свою партію бас Богдан Тарас, хоча нав'язані йому штампи в мізансценах і ходульні "гумористичні" прийоми напружували. А темп вихідної арії "Ой щось дуже загулявся" був чомусь удвічі повільнішим від традиційного.

Цілком достойно звучав оркестр під керуванням Миколи Дядюри. Одне "але": як і на першому спектаклі, було п'ять-шість помітних розходжень солістів і акомпанементу.

Що сказати під завісу цих нотаток? Поки що нічого життєствердного. Нашому першому музичному театру поки що явно не загрожують ані пошуки, ані знахідки, ані зміни, тобто жоден "Тангейзер"! Чекай його, не чекай — тут не дочекаєшся!

А ось чого чекати, чого не оминути? Судячи з деяких версій, на місце нинішнього директора вже ладять наступника — увішаного орденами (наче новорічна ялинка іграшками) оперного "режисера"… І виходу з цього тупикового ендшпілю не видно.

Так і споживатимемо трачені міллю "старі арії про головне" — у нових дорогущих костюмах (на 250 чоловік).

Зате "у верхах" завжди задоволені. В часи Януковича тут ставлять російську "Казку про царя Салтана" — у тих-таки сотнях сяючих костюмів. Тепер — очікувано — реанімують, видаючи за "прем'єру", патріотичного "Запорожця". Кожній свашці по ковбасці.

P.S. 26 квітня в Лондонському готелі Savoy відбудеться вручення премій у галузі оперного мистецтва The International Opera Awards 2015. Однією з шести претенденток на звання найкращої в жіночій номінації є наша Людмила Монастирська... Не так давно заслужено удостоєна звання лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка. Хоча на рідній сцені співачку хотілося б чути частіше, адже світова преса порівнює Монастирську з Марією Каллас та Соломією Крушельницькою.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво