Святослав Вакарчук: плани на найближче століття - Культура - dt.ua

Святослав Вакарчук: плани на найближче століття

11 лютого, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №5, 11 лютого-18 лютого

За десять попередніх років до діячів культури, які хотіли б випробувати себе в політиці, я навчилася ставитися, скажімо так, поблажливо...

За десять попередніх років до діячів культури, які хотіли б випробувати себе в політиці, я навчилася ставитися, скажімо так, поблажливо. Ну, всім кортить доторкнутися до влади — чим письменник/музикант/актор гірший? Тим більше, якщо йдеться про тих, хто «списався»/«відігрався» (а може, ніколи особливо й не писав) — тоді навіть не шкода. Нехай собі просиджує штани/спідницю в чиновницькому кріслі, маленьке своє властолюбство тішить за малу ж таки плату. Досі, будьмо відверті, мистецтво майже не втратило нічого особливо гідного у зв’язку з відходом діяча культури в політику — або ті, хто активно писав/грав, не йшли, або дуже швидко поверталися.

Проте піднесення останніх місяців усе змінює під українським небом. Дух політичних змін виявився таким стійким, що деякі митці, залишивши барикади, не хочуть із ним розлучатися і щиро вірять: шанс переламати ситуацію настав. А дехто і взагалі вважає, що це має стати справою їхніх рук. Про це наша розмова зі Святославом Вакарчуком, лідером групи «Океан Ельзи».

— Вашу появу на політичній трибуні публіка розцінила як тимчасову, пов’язану зі спільною для всіх нас необхідністю вплинути на ситуацію, коли ще можна щось змінити. Проте ви, здається, поки не маєте наміру полишати політичну діяльність?

— Гадаю, треба розділяти політику та громадянську позицію. У політику є сенс іти тоді, коли не можеш бути почутим в інший спосіб. На сьогодні я маю можливість говорити людям так, як умію, те, що знаю, і на тому місці, яке вважаю своїм. Політична трибуна мені для цього не потрібна. Інша річ — громадянська позиція. Я впевнений, що тепер, при новій владі, новому уряді, люди, подібні до мене, будуть затребувані. Мій досвід, знання, моя інтуїція стануть у пригоді — і народу, й конкретним людям у владі, котрі займаються гуманітарною політикою. Я залюбки взяв би участь у розробці якихось стратегічних програм, визначальних для гуманітарного майбутнього нашої країни. Усвідомлюю, що я не кабінетна людина, що є професіонали, які займаються цим на політичному рівні, я ж охоче їм допоможу.

— Як ви уявляєте собі цю допомогу?

— Я б хотів, щоб різні люди, які чогось досягли в житті і які хочуть чимось допомогти, щось змінити на державному рівні, збиралися, обмінювалися думками, робили мозкові штурми й разом генерували ідеї. Ці ідеї всебічно обмірковуються, обговорюються і передаються тим, хто приймає рішення, — уряду, міністру, комітету. Ці «круглі столи», обговорення допоможуть зробити владу ближчою до народу. Скажімо, є авторитетні постаті в певних галузях, думці яких у професійних питаннях люди довіряють. І це зрозуміло — такі люди досягли успіху, отже, вони знають, як треба діяти, що заважало їм, що допомагало, як оптимізувати ситуацію, щоб вона стала сприятливішою для професійного або творчого зростання. Думаю, я також міг би багато сказати про те, яке місце посідає українська культура в житті України, як правильно поставитися до поділу масової культури та її основних шарів — етнографії, історії, авангардного мистецтва, академічного. Як зробити так, щоб і масова, й немасова культури могли вільно розвиватися. У мене також багато ідей стосовно майбутнього не лише музики, культури. Я прийшов з академічної сфери, і мене хвилюють проблеми освіти й науки. І я знаю, що, приміром, із нашої кафедри теоретичної фізики з десяти людей мого випуску вісім поїхали працювати за кордон. Це треба зупинити й перетворити нашу країну на центр високої наукової думки. То є все стратегічні завдання, які, звісно, ми за рік не підіймемо, але про це треба думати сьогодні, щоб вони матеріалізувалися у чиїсь рішення.

— Ви вважаєте, нині до влади прийшли люди, з якими ви зможете знайти спільну мову?

— Так, мене дуже надихає те, що уряд, сформований нині, безпрецедентно відкритий для громадського обговорення. Я вже мав контакти з цими людьми під час помаранчевої революції.

— А ви не боїтеся, що ситуація змінилася і ці люди — разом із нею?

— Гарненьке запитання. А що мені залишається, окрім як сподіватися? Я особисто знаю декого з них, і це підживлює мої надії. Не думаю, що все буде просто. Звісно, одна річ — бути претендентом на владу і зовсім інша — мати владу. Та все залежить від якостей конкретних осіб. Я знав людей із філософією старих чиновників і знаю декого з філософією нових. Вони відрізняються одне від одного. Мене тішить те, що прийшло багато людей із молодим мисленням. Вони мислять стратегічно. Вони вчилися або в перехідний період, або в період незалежності. Якщо й пам’ятають, що таке радянська система, то саме пам’ятають, а не зрослися з нею. Для тих, хто взагалі не пам’ятає, просто ще час не настав. Це зміна поколінь влади. Тому я з оптимізмом дивлюся в майбутнє. Я був одним із затятих прихильників зміни влади. Я не лише підтримував цей рух — я його створював. І тепер було б дивно з мого боку давати задній хід.

— На що, на ваш погляд, варто передусім зорієнтувати гуманітарну політику?

— Вважаю, насамперед ми повинні перестати акцентувати проблему неприйняття української культури окремими регіонами країни — Донбасом, Кримом. Для цього ми маємо відмовитися від нарочитої націоналізації, етніфікації української культури і зробити її більш особистою. Акцент не на те, що ми маємо пропагувати українську культуру, а на те, що ми повинні поліпшити культуру українських громадян — усіх без винятку. І грунтуватися це має не на примусі. Ми повинні зробити культуру настільки модну, настільки цікаву, просунуту, щоб вона стала затребуваною. Тоді питання, яку мову вивчати, відпаде саме собою. Ми маємо усвідомлювати те, що ніколи не примусимо людину зробити нерідну мову рідною. З рідною мовою людина народжується. Проте ми можемо зробити так, що, навіть коли мова сім’ї не державна, батьки будуть щиро заінтересовані в опануванні дитиною й державної мови. Не тому, що вона взагалі не виживе без цього, а тому, що це престижно. Має бути заінтересованість, а не насильницьке нав’язування.

— Усе це виглядає трохи романтично.

— Я знаю, про що кажу. Ось вам мій власний приклад — українська пісня популярна у східних регіонах України. Просто це все робиться не за один рік і не примусовими методами. Має бути напівпрагматичний, напівінтуїтивний план, побудований на взаємній довірі, на проникненні різних культур. Україна — унікальна мультикультурна країна, і ми маємо побудувати симбіоз культур таким чином, аби вони вросли одна в одну і створили щось особливе. Досі ми намагалися протиставити українську культуру російській. Навіщо? Давайте краще разом створимо таке, чого ще не було. Погляньте, за рік ми зуміли привернути до себе увагу всього світу. Ми зробили помаранчеву революцію, ми стали модними. То не був продуманий силовий сценарій — то сублімувалося бажання великої кількості людей. Саме це бажання й потрібно сьогодні спрямувати на те, щоб, окрім економічних досягнень, ми створили культуру, яка перестала б бути символом національного і стала символом людського. В усіх нас має бути загальна культура, незалежно від нашої етнічної приналежності.

— І ви знаєте, як це зробити?

— Метод, гадаю, буде знайдено. Головне — щире бажання попрацювати над тим, щоб його знайти. Бажання і розуміння влади, що це треба робити не силовими методами. Крім того, бажання влади вислухати людей, здатних виробити такий метод. Якщо це станеться, я впевнений: поступово, крок за кроком, ми зробимо те, чим можна буде пишатися. Непоодинокими речами та людьми, що теж чудово, але цілим явищем української культури.

— На це піде чимало часу.

— Звісно. Саме тому треба починати виховувати гордість нації просто сьогодні. Вона вже з’являється — у цьому зіграла величезну роль помаранчева революція. Однак не всі жителі України поділяють ідеали помаранчевої революції, їх багато, і це їхнє право. Я вважаю, в майбутньому ми повинні зробити так, щоб суперечностей між сходом і заходом не виникало. А цього не досягти економічними методами — нас має об’єднати культура. Не можуть у країні об’єднавчими чинниками бути цукрові заводи або вугілля. Стратегічні плани в економіці можуть мислитися, скажімо так, на десять років уперед, у політиці — на двадцять. А те, про що ми з вами говоримо, — це план на найближче століття. Звичайно, це дуже великий строк. Та це означає лише одне — треба починати просто сьогодні.

— Будь-яка спланована гуманітарна політика небезпечна тим, що в будь-який момент може перетворитися на ідеологію, яка нав’язується державою.

— Так, згоден. Та цього в жодному разі не повинно статися. Мені в цьому сенсі симпатичні європейські країни. Там ідеологія формується соціумом, і тільки десь нагорі у вигляді контролю за безпекою в цьому бере участь держава. Контроль усе-таки потрібен — іноді виникають у свідомості окремих груп суспільства такі ідеї, які не повинні поширюватися.

— У необхідності такого «мінімального» контролю і ховається спокуса для влади зайнятися тотальним контролем ідеології.

— Мені здається, що це ми вже пережили — це було в нас досі. І побудована така ідеологія була не на духовних засадах, спиралася не на культуру, а на економічний стимул — дам грошей/не дам грошей. Тому нині завдання держави — дати людям можливість заробити гроші, дати їм відчуття захищеності, тоді ними стане важко маніпулювати, й тоді ми зможемо спокійно будувати свою ідеологію на духовних засадах. Мені б хотілося, щоб у цій країні з’явилися справді незалежні телебачення, преса — це можливо не тоді, коли не буде хазяїна, а коли в хазяїна буде належний рівень самосвідомості. Не страшно, що у телекомпанії є власник, який платить персоналу гроші, — це нормально. Але ця людина повинна розуміти, що володіє розумами мільйонів і відповідає не лише перед тими, кому платить зарплату, а й перед мільйонами людей. Отже, якщо моральність таких керівників зміниться, зміниться й аудиторія.

— Що ж змінить моральність медіамагнатів?

— Відсутність страху перед владою. Адже не секрет, що помаранчева революція, зокрема, була спровокована станом мас-медіа. Не всі ж канали, газети, журнали контролювалися від початку й належали владному клану. Однак, незалежно від цього, контроль і тиск влади на них були величезними. Хай ці люди не фінансували їх безпосередньо, та вони легко втручалися в редакційну політику. Навіть зовні вільні ЗМІ поставали перед вибором — або підкоритися, або стати на шлях самознищення. Серед медіамагнатів чимало тямущих людей, дайте їм лише нормально працювати.

— Однак їхня робота для них насамперед бізнес. І вони вироблятимуть той продукт, який можна продати з максимальним прибутком. А з максимальним прибутком продаються, як вони самі кажуть, «кров, секс і гроші», що не дуже здатне піднести чиюсь моральність і виховати високий смак.

— Ми не маємо права примушувати керівництво приватних каналів робити щось і чогось не робити — це їхній бізнес, вони роблять те, що вважають за потрібне. Та ми повинні в такому разі створити громадське телебачення, яке готуватиме освітні програми, виховуватиме глядача. Значна частина осіб, які контролюють медіабізнес, — нормальні люди, не які-небудь злочинці. Коли їм нав’язують правила гри, вони, не будучи Ісусами Христами, ламаються. Якщо дати їм нормальні, прозорі правила, вони нормально працюватимуть. Головне, що має з’явитися в результаті, — можливість дивитися різні програми, дізнаватися про різні думки. Тоді з’являться і справжні рейтинги, справжня любов і повага. Тоді ми й дізнаємося, що насправді потрібно глядачу. Адже «кров, секс і гроші» — це примітив. Це те, що людям дають, і вони до цього звикають. Ніхто навіть не пробував це змінити. І запустіть зараз, скажімо, програму про класичну музику, вона не матиме рейтингу — я впевнений. Проте десять років тому програма про сучасну українську масову музику, яку репрезентую, зокрема я, теж не мала рейтингу. А потім рейтинг почав рости, оскільки є на що дивитися. Аби програма про українську класичну музику стала рейтинговою, нам потрібно переконати глядачів, що в ній є на що дивитися, що це круто. Тоді з’являться спонсори, програма почне приносити прибуток. А це відбувається не одразу — це перспективні проекти. І такий процес дуже багатосторонній, у ньому безліч учасників — і я як музикант, і ви як журналіст, і глядачі, й держава — всі ми повинні грати в одну гру.

— Ви бачите команду, в якій могли б працювати над гуманітарними стратегіями?

— Так. Можливо, я ще не знаю всіх. Можливо, хтось із тих, хто міг би це робити, зайнятий нині чимось іншим. Та й я не можу сказати, що готовий віддати себе всього тільки цьому — я музикант, я категорично заявляю всім, кого лякає мій відхід у політику, що я робив музику, роблю і робитиму. Та я також патріот, і готовий допомогти, чим можу, країні. Більше того, я знаю: така готовність з’явилася не лише в мене одного. Раніше я не був готовий, я говорив у інтерв’ю, що моя справа — музика й сама тільки музика. Просто я знав, йти і переконувати в чомусь людей, котрі приймають рішення, немає сенсу. Проте нині ситуація дещо інша. У нас достатньо людей, які досягли успіху самостійно. Наприклад, кому, як не Юрію Андруховичу, відомо, що потрібно зробити, аби розвивалася літературна творчість, і що саме варто вивчати в курсі української літератури? І так у будь-якій царині. Ці люди не обов’язково мають бути міністрами й чиновниками — але вони повинні брати участь у державній політиці у своїй галузі. Над питаннями стратегічними мають працювати професіонали. І не треба повторювати помилки жовтневої революції, коли спочатку всіх «колишніх» відправили куди подалі, а потім були змушені звертатися до старої професури, оскільки виявилося, що без професіоналів не обійтися. І нам не можна підходити до професіоналів з одним мірилом — «де ти був під час помаранчевої революції».

— А не боїтеся, що так і буде?

— Напевно, буде. Може, з ідеологічного погляду це й виправдано. Те, що за цим принципом підібраний склад уряду, можливо, й правильно — їм разом працювати, вони повинні бути однодумцями. Вони не прогнулися — і їх за це можна поважати. Та ми говоримо про професіоналів, які не обіймають державних посад, — тут головним мірилом мають стати особисті досягнення.

— Як ви плануєте поєднувати політичну діяльність і сцену? Публіка чекає від вас радше музики, ніж політичних рішень.

— Хотілося б дожити до таких часів, коли ми з вами зможемо говорити лише про нові альбоми, а не про політичні рішення. Публіку я можу заспокоїти: новий альбом обов’язково буде. Його взагалі вся ця політика не торкнеться. І тим я хочу показати, що музика — це вічне. Альбом, як завжди, буде не таким, як попередні. Що й становить стиль «Океану Ельзи»: всі альбоми різні — і за музикою, і за стилем, і за текстами. Після спроби осягнути неосяжне в «Суперсиметрії» нині ми прагнемо до лаконічності, щирості. Це буде якоюсь мірою «сирий» «Океан Ельзи» — такий, яким він є.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №27, 13 липня-19 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво