СВЯТИЙ БРУНО, БЕЗСМЕРТНИЙ… (ТА САМА РОЗМОВА) - Культура - dt.ua

СВЯТИЙ БРУНО, БЕЗСМЕРТНИЙ… (ТА САМА РОЗМОВА)

28 лютого, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №8, 28 лютого-7 березня

У листопаді 2002 року в Люблінському католицькому університеті відбулася конференція «В уламках дзеркала», присвячена пам’яті Бруно Шульца, польського прозаїка та графіка...

У листопаді 2002 року в Люблінському католицькому університеті відбулася конференція «В уламках дзеркала», присвячена пам’яті Бруно Шульца, польського прозаїка та графіка. Річ у тім, що у 2002-му виповнилося 110 років від дня народження та 60 років від дня його загибелі. Усе це трапилось у Дрогобичі.

«Ця дійсність тонка, як папір», — писав він. І тому одразу видається, що вже за тим, що обидві згадані події локалізовані у просторі в одній точці на мапі, проглядається обрис замкненого кола. Як міф. І лише кілька недовгих подорожей порушують цю локалізованість: навчання у Вищій технічній школі у Львові, архітектурні студії у Відні, поїздки до Трускавця… ну ще хіба мандрівки у снах, візії, марення… і, мабуть, оскільки Бруно був свідком того надто складного й одночасно надто цікавого часу, коли живучи в одному місті, можна було пожити по черзі у кількох державах — Австро-Угорській, Польській, Німецькій, Радянській — і навіть опинитися в’язнем по черзі кількох режимів, він здійснив ще й своєрідні мандри-не-сходячи-з-місця. Скромний вчитель малювання обирає для пожиттєвого перебування скромне маленьке містечко, власне, провінцію. Однак він не був її оспівувачем. Він був її творцем. І якщо за Джойсом, кажуть, можна відновити реальний Дублін того часу, за Шульцом можна відновити лише Дрогобич Шульца, самовладного креатора. Адже дійсність, хіба вона існує? І коли навіть і так, все одно, вона ж тонка, як папір…

Коли думаю про Шульца, пригадуються всі численні зображення на його малюнках, коли постать із рисами обличчя автора схиляється до землі, схиляється нижче, ніж може насправді, плазує, тільки поглядом з-під піднесених догори брів вимірюючи міру свого приниження. У цьому виборі, як у цьому погляді, й заховано весь сенс. Йому, приниженому чи бездіяльному, дозволено лише спостереження: чи то він зненацька зустрічається з пишними жінками серед вулиці й одразу ніяковіє, чи то опиняється свідком туалету владної Венери, яка жалить його гострими носиками черевичків, чи то перетворюється на маленького хлопчика, який розповідає про те, як поступово зникав його батько, як поволі борсався у напівжитті, напівсмерті, ніяк не наважуючись повністю віддатися помиранню, ніби помалу звикав до свого нового, вже позамежного, буття.

Ці тексти з секретом. Бо спочатку здається, що він нічого не чинить, не втручається у подію, що він просто є, просто присутній. Та раптом помічаєш ефект подвоєного спостереження: він сам, автор, малюючи себе, спостерігає за собою, котрий спостерігає. Ніби чатує у тиші. А далі вже не врятуєшся — і ти втягнений, і за тобою вже спостерігають також: тебе упіймає погляд із тексту саме в ту мить, коли тремтиш від судомного задоволення підглядання.

Хто дивиться з цих фрагментів, уламків потрощеного дзеркала Шульца? Це й Кафка, і Томас Манн, і Фройд, і Захер-Мазох, і Ніцше. А ще ж, вочевидь, Гофман. Трохи Ґустав Малер. Може, ще хтось. А все це разом — Бруно, підслуховувач і підглядач, який вважає за необхідне «збирати ті натяки, ті земні наближення, ті стадії й етапи по дорогах нашого життя, як уламки потрощеного дзеркала», а потрощене дзеркало, як відомо, не є щасливою прикметою, воно пророкує програш…

Такі мерехтливі тексти — справжнє задоволення для дослідника. Справді, на кінець ХХ століття витворено вже дуже багато достатньо цікавих теорій, концепцій, ідей, які можна по-різному наближати до твору з метою уяскравлення окремих його особливостей. Чудовим зразком цього й була міжнародна конференція в Любліні. Владислав Панас доповідав про жіночий дискурс творів Шульца; Єжи Яжембський — «про творення за Шульцом»; Кшиштоф Клосінський розв’язував проблему порнографічності його прози; Малґожата Кітовська-Лисяк розмірковувала на тему реальності чи фікційності образу матері в текстах письменника; Аґнєшка Чайковська — про матерію та «нестерпну легкість» поетичного буття; Влодимеж Болецький говорив про модерністичний вимір його творів; Барбара Сенкевич порівнювала мотив манекена у прозі Дебори Воґель та Бруно Шульца; Кристина Ліпінська-Іллякович назвала свою доповідь «Мислити поволі» і зачепила там дуже цікаві аспекти провінціалізму, зіставляючи тексти Шульца з текстами Гайдеґґера. І звісно, це не все. Поруч із Шульцом під час конференції виникала й сучасна польська проза, і російський формалізм, і традиція чорного гумору, і метафізика, і онтологія… і прикрі факти таємного вивезення фресок з України до Ізраїлю у доповіді Єжи Фіцовського. Виструнчені, відшліфовані доповіді, бурхливі обговорювання...

Цікаво, що провінційний Люблін дуже схожий на наш український Кам’янець-Подільський. Лишень ця провінція легко перетворюється на центр, і зовсім не хворіє на свою провінційність. Адже хоча вулички Любліна такі самі недоглянуті, як і в Кам’янці, ви ніколи там не перейматиметесь цим довго — варто зайти до бібліотеки. В Любліні можна вдосконалюватися, розвиватись, навчатись. Якоюсь мірою його провінційна тиша лише сприяє зосередженню. Це місто-кабінет, де ти завжди почуватимешся комфортно серед книжкових полиць. Перебуваючи там, я згадувала, звичайно, і відвідини свого колишнього Кам’янецького вузу (де закінчила кілька курсів) минулим літом, коли мені вдалося поспілкуватися з дирекцією тамтешньої бібліотеки. В результаті я виклала з сумки всі книжки та періодику, що привезла на подарунки своїм давнім знайомим, і залишила там… Не помилюсь, узагальнюючи: міра провінційності (у найгіршому сенсі, звичайно) оберненопропорційна розмірам бібліотеки.

І прямопропорційна доглянутості архіву. Гадаю, катастрофа, яка відбулася півтора місяця тому в архіві ЦНБ у нашому рідному Києві в інтелектуальному вимірі за своїми наслідками дорівнює Чорнобильській у вимірах екологічних. І розвивається все за подібною схемою. Жодної інформації! Ми не знаємо й, мабуть, не дізнаємося, що саме загинуло і в буквальному сенсі спливло за водою, яка прорвала старі труби. Кажуть, можна було передбачити навіть події 11 вересня, думаю, що у випадку катастрофічної ситуації в архіві, стан труб можна було лише навмисно не помічати. Адміністрація, як завжди, вмила руки. Архів не працює, нікого не пускають, мовчать. Іде час. Що ж по суті трапилося? За цими мовчазними паперами — теж чиїсь життя, які вже нарешті обірвані остаточно. Безсмертя у них відібрано.

Отже, людина смертна. Але про своє безсмертя може піклуватися, коли хоче. Культура — теж смертна. Але вона мусить піклуватися про тривання. Збереження та інтерпретація, архів та відкритість тексту — це безсмертя культури. Вона жива, коли кожен вільний підійти до текстів, як хоче, і якщо одночасно відбувається вивірення відстані та інструменту фактом, свідченням, архівним документом.

Тому я спокійна, наприклад, за Бруно Шульца, святого Бруно польської літератури, мазохіста, ексгібіціоніста, і просто письменника (як легко і спокійно укладаються поруч всі ці слова!), розмови про якого ведуть у провінційному Любліні в аудиторіях Католицького університету, де пахне ладаном і на стіні висить розп’яття, найбільші інтелектуали Польщі.

Тому по-своєму шкода Шевченка, ще одного святого, який у нашій традиційній ситуації сум’яття дискурсів дістав уже таких несамовитих інтерпретацій, що поважні інстанції насправді не знають, від кого його таки обороняти: від шкільної вчительки чи пана Бузини? Та чи потрібно відмежовувати? Адже ці явища однаково провінційні; це взагалі одне і те саме. Саме тому, на жаль, є ще один — недобрий — вимір безсмертя.

Згадаємо однойменну книгу історичних анекдотів та афоризмів Мілана Кундери, де він уявляє розмову безсмертного Ґете з не менш безсмертним Гемінґвеєм. Останній жаліється, що, мовляв, не має спокою від вічних звинувачень на свою адресу. «Це безсмертя, — відповідає розумник Ґете. — Безсмертя — це вічний суд». «Коли це вічний суд, — заперечує Гемінґвей, — то там мусить бути гідний суддя. А не обмежена вчителька з різкою в руці». «Різка в руці обмеженої вчительки — це і є вічний суд. Що інше ви уявляли собі, Ернесте?»

Що інше ви уявляєте собі?

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво