СВОБОДА СЛОВА З ПОМИЛКАМИ - Культура - dt.ua

СВОБОДА СЛОВА З ПОМИЛКАМИ

29 листопада, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №46, 29 листопада-6 грудня

Язык ли это есть? Когда-то был язык. Н.Бельченко У світлі останніх перипетій навколо ймовірного існування цензури в нашій країні якось ніяково починати розмову про свободу слова...

Язык ли это есть? Когда-то был язык.

Н.Бельченко

У світлі останніх перипетій навколо ймовірного існування цензури в нашій країні якось ніяково починати розмову про свободу слова. Та якщо наприкінці вісімдесятих минулого століття її в нас було оголошено під прикриттям самобутнього партійного гасла про гласність, ніхто не припускав, що ця свобода зайде так далеко. Йдеться не про ту інформацію, яка з допомогою слова передається. Йдеться про саме слово. Кілька років тому наука про мову вибухнула шквалом обурення на адресу наших газет і телебачення. Виникло навіть таке поняття, як інформаційна екологія, а вслід за цим залунали заклики її охороняти й очищати. Намагаючись дотримуватися нейтралітету, я не наводитиму нищівних для ЗМІ прикладів. Досить сказати, що деякі видання аж ніяк не обмежуються невинними молодіжними сленгізмами: «тачка», «дістали» (себто набридли), «не гальмуй» (себто метикуй швидше) тощо. Ми можемо прочитати й почути найсправжнісіньку лайку. Аж до матюків. І далеко не завжди там вставляють крапки або сором’язливе пищання. Слово не просто відчуло себе вільним, воно розслабилося.

Мовознавці й інші дбайливці культури мови висувають на адресу ЗМІ ще одне звинувачення — в американізації. Не розуміють учені смаковитості звучання нових слів: спіч, лобі, офіс-менеджер. Не подобається їм і те, що наші журналісти раптом за кілька років позбавили людей по батькові. Зверніть увагу: раніше були письменники Федір Михайлович Достоєвський, Лев Миколайович Толстой, Анна Андріївна Ахматова, а тепер? Віктор Пелєвін, Олександра Мариніна. Раніше були політики Микита Сергійович Хрущов, Леонід Ілліч Брежнєв, навіть Горбачова ще називали Михайлом Сергійовичем, а тепер — Борис Єльцин, Наталія Вітренко. Правда, із закручуванням гайок у Росії Володимир Путін помалу перетворюється на Володимира Володимировича.

Проте здається, що в цій ситуації ЗМІ відіграють роль не більше ніж стрілочника. Ще зі школи мені запам’яталася одна історія, розказана викладачем літератури. Одного разу професор-мовознавець, пані вже солідного віку, яка займалася вивченням лайливих слів, ідучи вулицею, перечепилася через кришку каналізаційного люка. Звідти вигулькнув слюсар і досить жорстко облаяв її. Професор, попри свій інтелігентний вигляд, учений ступінь і звання, нахилилася над люком і відповіла кривдникові, скориставшись найкращими зразками матеріалу, зібраного нею за своєю тематикою. Буття невблаганно визначає свідомість. І висловлюємося ми так, як живемо. Жорстко, без церемоній, але з фантазією. А газети й часописи покликані адекватно віддзеркалювати наше життя, отже й наші вислови про нього.

Усе це викликає спротив, бо не всі ще встигли забути радянську систему скерованості слова. Аудиторія мусила говорити й мислити так, як це робили на телебаченні й на друкованих шпальтах. Але орієнтири змінюються. Головним стає слухач і читач. Він уже не зобов’язаний дивитися програму «Час», аби завтра бути готовим до виступу на політінформації чи комсомольських (партійних) зборах. Читач може відкласти газету, натиснути кнопку пульта й вимкнути телевізор. Аби він цього не робив, підлаштовуються під нього. І стараються говорити так, щоб йому було зрозуміло. Адже фразу «предки не врубаються» ви можете почути тільки в передачі для підлітків «Акваторія Z», а не, приміром, у «дорослих» «Подробицях». Журналіст винен лише в тому, що інколи він задалеко заходить в догоджанні публіці. Так само перестарався новий учитель російської мови в анекдоті, який зайшов у клас і заявив учням: «Кто будет издеваться над русской речью, получит в рыло без всяких базаров».

Важливу роль відіграють і суто технічні новації ЗМІ. Необхідність оперативно подавати інформацію, прямий ефір, безліч різноманітних ток-шоу — все це призводить до того, що, по-перше, на редактуру-коректуру вже не залишається часу. По-друге, журналісти дедалі частіше відходять від «домашніх заготовок». Усім відомо, що до паперової шпаргалки під час виступів у радянський час прикипали очима не тільки керівні працівники. Страх відірвати від неї погляд переслідував усіх. Ні для кого не таємниця й те, що промови представників народу на засіданнях Верховної Ради складали «старші товариші» з рай-, міськ- та обкомів КПРС, а потім їх лише озвучували доярки і трактористи. Ведучі інформаційної програми «Час», даючи інтерв’ю, нерідко згадують, який жах охоплював їх, коли траплялося обмовитися. Жах далеко не безпідставний.

Нині настає торжество розмовної, непідготовленої, не написаної заздалегідь мови. А така мова підкоряється цілком іншим законам і правилам. Одного разу учені примудрилися зробити стенографічний запис імпровізованого виступу академіка Дмитра Сергійовича Ліхачова, визнаного взірцевим, елітарним носієм російської мови. Ніхто не сподівався, що коли цей запис розшифрують і прочитають, у мові академіка знайдуться якісь помилки. Але було саме так. То що ж говорити про неелітарних мовних особистостей.

Не так давно, 1995 року, я розповідала про свій диплом, присвячений мовній нормі, кандидатові філологічних наук, перекладачу, журналісту, редактору та просто надзвичайно ерудованій людині Лесю Абрамовичу Герасимчуку. У відповідь почула, що мовна норма — це «дурня», на Заході давно немає такого поняття. Є лише різні варіанти — соціальні, територіальні — однієї національної мови. Схоже, наша наука також дійшла аналогічного рішення. Буквально протягом останніх кількох років у філології, крім понять інформаційної екології та зниження культури мови, з’явилися інші: демократизація мови ЗМІ, комунікативні варіанти мови, різні типи мовної культури. Елітарний носій мови — не той, що ніколи не робить помилок, а той, хто спроможний їх у себе помічати. Приміром, сказав журналіст що-небудь. Засумнівався. Розгорнув словник, подивився — виявляється, сказав неправильно. І став елітарною мовною особистістю. Можна кепкувати з оригінала-Жириновського й недорікуватого Черномирдіна. А можна вважати, що вони досягли вершин у жанрі імпровізованої публічної мови. Врешті-решт, сам Володимир Вольфович, коментуючи свою сакраментальну фразу про те, що російські солдати митимуть чоботи в Червоному морі, назвав її лише гіперболою, образом. І не можна не визнати — це ефектний образ. А щоб створити хоч один крилатий вислів на кшталт черномирдінського «хотіли як краще, а вийшло як завжди», треба мати потужний інтелект і неабияке чуття мови.

Те саме й з американізацією. Американізуються економічні відносини. Американізуються життєві цінності. Американізується мова. І якщо в усіх негараздах нашого життя розхитаною і такою несподівано розкритою перед заморськими прибульцями виявилася російська мова — мова опікувана, яка так довго мала потужну фінансову й ідеологічну підтримку, то про українську годі й говорити. Інколи складається враження, що її головне завдання — стати максимально несхожою на ту українську, яка побутувала в СРСР. Отже, мінімально схожою на російську. Адже не таємниця, що з двох варіантів перекладу, пропонованих російсько-українськими словниками, перекладач, хай навіть ціною точності та краси, повинен вибирати слово, найменш схоже на «братнє». Щодо перекладу з інших мов, то його рекомендувалося робити не з оригіналу, а з російського перекладу. Так з’явилася «Загальна декларація прав людини» з російського «Всеобщая декларация». А либонь оригінал «Universal declaration» пропонував переклад «Всесвітня декларація». Як бачите, різниця суттєва.

Одним зі способів скинути тягар російського коріння стає американізація та взагалі різні запозичення. Краще лаятися польською, ніж російською. Краще іноземне звучання «гелікоптер», ніж «вертоліт», що нагадує про «старшого брата». Інший спосіб — повернення до старих, дорадянських слів, створення синонімів з українськими коренями для двійників російських слів. Ці мутанти інколи веселять і самих українців. Ну кому спаде на думку робити укол «штрикавкою» замість «шприца»?

Є просто історія. І є історія мови. Перша вторгається в другу. І як в історії є свої спіралі та свої рімейки, так і в житті мови не буває без повторів. Наприкінці XVII на початку XVIII століття царі, передусім Петро I і його батько Олексій Михайлович, щосили штовхали Росію в Європу, а самі самовіддано намагалися перейнятися інтересами народу, стати ближче до нього. І мова дуже швидко зреагувала на зміни в політиці. Листи протопопа Аввакума, гнаного старообрядця, визнані пам’яткою давньоруської писемності, рясніють просторіччями та діалектними словами.

Не нова для мови й ситуація іномовної агресії. В петровську добу з цим боролися, друкуючи так звані глосарії — словники, в яких замість іноземного слова пропонувалася ціла низка своїх, вітчизняних аналогів. За чистоту мови з запалом воювали найвідоміші російські літератори. Ключовими постатями серед борців за незалежність російської від запозичень стали Шихматов, Шаховськой, Шишков. «Фонтан» вони закликали замінити «водомётом», «калоши» «мокроступами», «анатомию» «трупоразъятием», «оратора» «краснословом». Наприкінці XVIII — на початку XIX увага зосереджувалася на французьких прибульцях. Відомий шанувальник Франції, поет, який спочатку навчився писати французькою, а потім російською, Олександр Сергійович Пушкін талановито, але ущипливо уїв трійцю:

Угрюмых тройка есть певцов —

Шихматов, Шаховской, Шишков.

Уму есть тройка супостатов —

Шишков наш, Шаховской, Шихматов,

Но кто глупей из тройки злой?

Шишков, Шихматов, Шаховской!

Як бачите, усе це вже було. Спливли десятиліття, і ніхто тепер не сприймає «фонтан» як щось чужорідне. Тож нам залишається тільки чекати, коли пристрасті вщухнуть і мова розбереться, що до чого. Тобто не мова — ми самі, повередувавши й покрутивши носами, виберемо те, що нам більше подобається. Виберемо, зокрема, завдяки ЗМІ. Позаяк вони можуть переборщити й висловитися занадто розкуто, але не можуть придумати те, чого немає в мовній стихії суспільства — нашій із вами стихії.

Відверто кажучи, побоювання викликає лише одне — орфографія. Адже вона не просто вигадка вчителів та вишуканий засіб знущання зі школярів. Це правила, що зберігають зміст і дозволяють нам розуміти одне одного. Але якщо відхилення в написанні й вимові на зрізі сучасності не можуть бути занадто руйнівними для значення слова, то повторювані протягом тривалого часу помилки призводять до того, що слово втрачає свій звичний вигляд. Воно стає невпізнанним. А це загрожує взаємонерозумінням між різними поколіннями, тобто розривом історії — у наших нащадків може з’явитися слово, зовні цілком відмінне від слова, яке в нас має те ж саме значення. Недарма історія російської мови пережила дві реформи, коли переписувальники сідали за книжки й виправляли їх відповідно до норм сторічної давності, аби повернути словам їхній колишній, первісний правопис.

Тож орфографічні й орфоепічні помилки журналістів далеко не безпечні й безневинні. Хоч що кажи, а для багатьох їхня мова, як і раніше, залишається взірцем для наслідування. Як говорять по телевізору, так і треба говорити. Як пишуть у газетах, так і треба писати. Тим паче в ситуації, коли майже половина нашого підростаючого покоління відверто безграмотна: розмовляють вони російською, а писати вчаться українською. І ще. Уявімо собі, що вам закортіло дізнатися, як правильно пишуться українські слова «час від часу», «на самоті», «на жаль». Розгортаєте новітній словник української мови НАН України й не знаходите цих слів. Їх там немає. Чи закортіло, приміром, комусь написати статтю про Швейцарію, про Цюрих. Як пишеться «Цюрих» українською? У словнику (видання НАН України, К., 1999.) значиться «Цюріх». А в «Українському правописі» тієї ж таки Академії наук, тільки виданому на рік раніше, знаходимо варіант «Цюрих». Очевидно, що з правилами правопису повинні спочатку визначитися самі вчені. А вже потім вимагати грамотності від інших.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво