СВІЙ СЕРЕД ЧУЖИХ, ЧУЖИЙ СЕРЕД СВОЇХ…

Поштовхом до підготовки інтерв’ю з усесвітньо відомим басом українського походження Анатолієм Кочергою на замовлення Української служби Бі-бі-сі послужив матеріал Станіслава Левандовського про Анатолія Кочергу, опублікований у «Дзеркалі тижня» ( № 31, 18 серпня 2001р.). У цій статті, зокрема, йшлося про те, що з приходом нового директора Національної опери України — Петра Чуприни — розпочалися конкретні переговори щодо виступів пана Кочерги на центральній оперній сцені країни.

Анатолія Кочергу нам пощастило розшукати у Парижі напередодні прем’єри «Хованщини» Мусоргського у «Бастіль» з участю славетного українського оперного співака.

— Востаннє ви, пане Анатолію, виступали у Києві позаторік восени в концерті уславлених оперних зірок українського походження. Концерт був присвячений п’ятиріччю телеканалу «1+1». До того ви не були в Києві майже 12 років. Як, на вашу думку, пройшла зустріч з колегами та з українською публікою взагалі?

— Вона, можна сказати, ніяк не пройшла, бо вона взагалі не дала жодних імпульсів на майбутнє, на планування чогось нового! — лаконічно відповів пан Кочерга.

— Кілька разів ви зверталися з пропозицією виступити у Києві з симфонічною поемою — ХІІІ симфонією Дмитра Шостаковича «Бабин Яр». Але позитивної відповіді не дочекалися навіть у ювілейний рік — рік 60-річчя трагедії Бабиного Яру. У чому ж причина такої реакції?

— Справді, вже кілька разів хотіли здійснити музичну прем’єру ХІІІ симфонії Шостаковича «Бабин Яр», яку було заборонено за радянських часів. Коли я звертався з такою пропозицію у середині 90-х, мені з України навіть не відповідали. Я дивувався, чого ж не вистачає — коштів чи Бог знає чого?..

А торік не вийшло, зірвалося, як мені пояснили, у зв’язку з подіями у Сполучених Штатах 11 вересня. Це була третя спроба здійснити прем’єру в Києві, де, власне, ця трагедія сталася. Проте Бог свідок, нічого не виходить не через мою провину! На сей раз через усе те, що відбувається у світі…

— Пане Анатолію, за 12 років роботи за кордоном ви не отримали жодної пропозиції від рідного Київського оперного театру. У своїх інтерв’ю ви не раз наголошували на далеко не простих взаєминах, що склалися з попередньою дирекцією Національної Опери України на чолі з паном Мокренком. Чи змінилася ситуація з приходом нового керівництва? Чи справді з вами розпочато переговори?

— Так, відбулася у нас зустріч з нинішнім директором Національної опери України паном Чуприною під час мого торішнього перебування у Києві. Цю зустріч сьогодні, швидше, можна вважати формальною. Ми дуже добре поговорили, з’ясували, що мене хочуть запросити з виступами. Ми розпрощалися, потім було кілька дзвінків, а потім настала лячна тиша…

На жаль, здається, у ставленні до мене нічого не змінилося. Про мене знову забули. Вже маємо гіркий досвід, коли тільки після смерті згадали великого виконавця, скаржилися, що не встигли разом з ним здійснити і того, і того проекту… Напевне, так має відбуватися у житті, що й підтверджує історія...

Мені дуже хотілося виступити, і було обіцяно запросити мене на цьогорічний ювілей Київського оперного театру, на 10-річчя Незалежності України… Але далі слів справа не пішла. Мені дуже прикро, і я вже втомився від брехні. Що забули в Україні — то вже забули!

— Справжні прихильники оперного мистецтва в Україні добре вас пам’ятають і завжди прагнуть зустрічі з вами. Проте наскільки це можливо? Темп життя усесвітньо відомого баса дозволяє вам лише кілька днів на рік проводити разом із донькою у Відні, де вона проживає разом із бабусею. Витримати все допомагає ваш янгол-охоронець, який завжди поруч із вами, — дружина Ліна. Ваш розклад, пане Анатолію, розписано до 2006 року! Що ж вас чекає у найближчому майбутньому?

— Зараз я перебуваю у Парижі, де виступаю в «Хованщині» з партією Досіфея. Потім має бути Валенсія — з ХIV симфонією Шостаковича, далі — концерти з Клаудіо Абадо у всесвітньо відомій Берлінській філармонії, з Мстиславом Ростроповичем ми зустрічаємось у Римі, де я співатиму в «Леді Макбет» партію Бориса Тимофійовича, потім зустрічаємось із Славою на його фестивалі — фестивалі Ростроповича у Нью-Йорку… Вибачте, не пригадую всього навіть на найближчих півроку, я просто не можу все утримати в пам’яті.

А під час прощання пан Анатолій попросив передати таке невеличке звернення до всіх співвітчизників — прихильників свого неперевершеного таланту:

— Моєю Батьківщиною була, є і залишиться Україна, бо, як кажуть, Батьківщину не вибирають — це раз і на все життя! Хочу передати всім побажання здоров’я, успіхів. Будемо терпимі й матимемо оптимістичні сподівання на майбутнє. Ми мусимо усвідомити, що лише самі маємо боротися за те, щоб нам було краще!