Свій «острів». Кобзар Василь Жданкін: покинув усе, щоб здобути більше - Культура - dt.ua

Свій «острів». Кобзар Василь Жданкін: покинув усе, щоб здобути більше

29 червня, 2007, 12:35 Роздрукувати Випуск №25, 29 червня-6 липня

Його називають Кобзарем, Співцем, Подвижником Духу. Незважаючи на те, що протягом останніх десяти років Василя не можна було почути на жодному концерті, його голос усе ще бринить у серцях його численних прихильників...

Його називають Кобзарем, Співцем, Подвижником Духу. Незважаючи на те, що протягом останніх десяти років Василя не можна було почути на жодному концерті, його голос усе ще бринить у серцях його численних прихильників. У серці кожного, хто хоч раз зазнав розкоші від зустрічі з його неповторним тембром, хто хоч на мить оцінив щире золото його інтонацій і хто, хоч подумки, зміг пережити з Василем той невигойний душевний біль незчисленних поколінь князів та гречкосіїв, козаків і священиків, воїнів і поетів за несправдженою українською мрією…

Кирило Стеценко

Ще 1989 року Василь Жданкін став переможцем першого фестивалю «Червона рута» (найпотужнішого, порівняно з усіма наступними), і саме тоді він першим після десятиліть забуття публічно виконав гімн «Ще не вмерла Україна». У колі шанувальників української бардівської та кобзарської творчості Жданкін і сьогодні — майже культ... Але з часом кобзар свідомо відійшов від активного концертного життя. І тепер він живе у рідному Кременці на Тернопільщині, займається столяркою. Хоча й продовжує писати, і голос його чують ті, хто хоче почути.

«Гімн України міг би мати інший текст»

— Ви свого часу вирішили залишити концертну діяльність, фактично, перебуваючи на хвилі слави. Що примусило вдатися до такого несподіваного на той час кроку?

— Я відчув, що потрібно «лікуватися» від тієї слави. Ця хвороба — страшніша за будь-який тілесний недуг. Бо тілесна хвороба, як правило, приносить користь душі — людина має час подумати про своє життя. А слава затьмарює розум. Наслідки були тяжкі. Я ледве не втратив сім’ю. Власне, я ледве не втратив себе. І якщо я був на піку, то дуже скоро могло статися падіння, і дуже серйозне. Я вдячний Богу, який мене тоді зупинив і розвернув на 180 градусів. Щоб я трошки озирнувся на своє життя, поглянув на себе збоку. І питання кар’єри тепер для мене не стоїть. Я знаю: якщо зараз, не дай Боже, щось станеться — скажімо, голос втрачу чи ще щось, — то я просто працюватиму столяром і сім’ю свою прогодую. Але знатиму, що така Божа воля.

— А як складається ваш звичайний день?

— Стараюся підніматися раніше. Година п’ята тридцять. Завжди є чим зайнятися — робота у дворі, в садку, біля хати. І знаходжу годину-дві для читання. Щойно видається вільна хвилина, намагаюся столяркою займатися. Зараз реанімую свої верстати, переоснащую май­стерню, приводжу все до ладу. Бо відчуваю все таки вік, і хто його знає, як далі буде зі здоров’ям. Може, знов настане час, коли доведеться працювати руками? Я це роблю із задоволенням і зовсім не страждаю від того, що не на сцені. Тому що дерево — дуже приємний матеріал. Як пишеться в Євангелії — і Господь столяром працював...

— Ви чимало енергії й часу віддали роботі в театрі «Не журись!». Які у вас спогади викликає той період?

— Зазвичай із приємністю згадую — то була молодість, надії на щось краще. Я тоді вірив, що ми робимо дуже серйозну і важливу справу. Потім, коли я вже побачив, хто прийшов до влади, у тому числі й на наших плечах, — стало прикро. А взагалі, «Не журись!» — це хороші спогади. Там не було гри. Ми все робили щиро. І водночас це ще було небезпечно.

Знаєте, чому в людини є ностальгія за дитинством? Перша причина — те, що в дитинстві людина чиста від гріхів, це ангельський стан, отож і серце, і мозок, і душа за цим тужать. Власне, християнство покликане повернути людину до того дитячого стану. До тої чистоти первісної. Є така пісня, старовинний кант християнський, по-старослов’янськи він звучить так: «Чисту душу взявши, чисту должен даті». Тобто взяв у Бога чисту душу, отож поверни так само чисту. У цьому і є головний сенс життя.

— Ваш колишній колега по «Не журись!» Костянтин Москалець теж обрав досить аскетичний спосіб життя. Ви з ним у цьому доволі схожі...

— Так, я згоден. На жаль, давно його не бачив, хоч нам і є про що поговорити. Хто лишився з «Не журись!», із ким я ще спілкуюся більш-менш, — то це Віктор Морозов. Він час від часу до мене заїжджає. Коли буває у Кременці, то зазвичай у мене зупиняється. Я йому дуже вдячний, що не забуває. В нього нещодавно народилося двоє дівчаток, то я його з цим вітаю. Хотів би підтримувати зв’язки, якби це було можливо, з Тарасом Чубаєм. Хоч він і рокер, тобто в нашій музиці мало спільного (хоча я в юності теж був рокером), але він усе-таки жива душа — людина розумна, добра і чуйна. Відгукується на всі явища, які його торкаються. І це приємно, коли людина не втрачає ін­струмент такої чуйності.

— На першій «Червоній руті» ви отримали Ґран-прі. Тоді ж вами вперше публічно, після багатьох років забуття, був виконаний Український національний гімн. Судячи з ваших слів, відтоді багато речей ви переосмислили. Якби знали, у що все виллється за кілька років, чинили б інакше?

— Гімн заспівав би все одно. Єдине, що мені хотілося б, — трохи змінити слова. Бо дуже воно схоже на «Єще Польска нє зґінела». Але то вже, мабуть, нездійсненно.

— Чи бували у вашій подальшій кар’єрі такі ж потужні за енергетикою концерти-фестивалі?

— Напевно, ні. Той фестиваль був винятковий. Згодом «Червона рута» зійшла на пси. А тоді було все щиро й гарно. Навіть рокери і поп-виконавці мені там подобалися — той-таки Саша Тищенко. Подобалися практично всі. «Гадюкіни» тоді дали здоровий сарказм стосовно того молодіжного середовища. Було цікаво. Той-таки Кузьмінський — дуже обдарована людина.

— Він тепер у Москві...

— Хтось із колишніх депутатів сказав, що найбільше б’ють себе в груди і переконують, що вони українці, ті, в кого лежить у кишені квиток до Торонто.

То якраз така міра цінностей. І це прикро. А взагалі, в теперішньому світі розібратися, де правда, а де ні, — дуже непросто. Без Бога й молитви цього не зробиш, бо тільки молитва просвітлює розум. Навіть дуже гарна музика того не робить. Вона розслабляє людину, вводить її у світ якоїсь мрії, ейфорії чи ностальгії — але відвертає від споглядання реального світу, що людині необхідно. Хоч інколи й ця музика потрібна, — щоб наш «натягнутий лук» не тріснув, доводиться його час від часу послаблювати.

— Можна сказати, що ваша концертна діяльність відновилася? Де тепер переважно гастролюєте?

— Перерва в гастролях у мене була дуже серйозна... Хоча і тепер я, так би мовити, намагаюся сидіти на двох стільцях. У періоди посту нікуди не їжджу, сиджу вдома і займаюся якимись своїми справами. А так — мандрую світом, співаю. В Москві, після того був у Калінінграді, потім у Якутії, Києві, Полтаві. Місця моїх мандрівок — переважно Білорусь, Росія, інколи — Польща. В Україні чомусь мало хто запрошує, та й узагалі концертів не дуже багато. Річ у тому, що я не можу брати участь у якихось «солянках», де виступає різношерста публіка. З рокерами на одному майданчику я не працюватиму. Хоч із задоволенням можу посидіти з ними за одним столом і поговорити.

— Чому в Україні виступати доводиться рідше, ніж по сусідах?

— Може, тому, що в Україні немає традиції після церковного свята влаштовувати концерт. Бо в Росії це відбувається приблизно так: іде літургія, потім трапеза (часто просять на трапезі мене заспівати), а пізніше — великий концерт для всіх прихожан і бажаючих. А в Україні така традиція тільки починає з’являтися, точніше — відроджується. Ця традиція існувала, доки в нас кобзарі були органічною складовою суспільного життя. Потім, у радянські часи, кобзарство витравили. Останній лірник, якого люди на Кременеччині добре пам’ятають, був убитий десь у 70-х роках. Невідомо, хто це зробив, але можна здогадуватися. То був великої духовної сили чоловік. Сусідка мені розказувала, що коли він співав, то біснуваті, тобто одержимі злими духами, не могли поруч перебувати і просто втікали, або ж кричали, а інколи й накидалися на нього з кулаками. Його спів був як молитва.

«Мене називали апостолом»

— Віра у вас асоціюється виключно з якоюсь однією церквою?

— Для мене — так. Але для мене однозначно будь-яка віруюча людина — краща, ніж невіруюча. Що стосується своєї віри, то для мене — це православна. Я маю для того багато підстав. Свого часу на Західній Україні я був представником секти івановців. Так би мовити, відповідав за цей регіон. Мене вже тоді апостолом називали... І витягнув мене з тієї прірви — бо інакше це не назвати — православний старець, якого зустрів у Мюнхені. Це він мені заборонив їхати в Західну Європу, хоча й сам жив у самому її центрі. Зробив це дуже просто, майстерно і з такою любов’ю, що я досі дивуюся. А він мене двома словами вилікував — каже: «Нема що тут тобі робити. Ти тут нічого не знайдеш, тільки розгубиш». Він дожив до 112 років, а кілька років тому, на жаль, упокоївся.

Коли мене запросила греко-католицька духовна семінарія, що під Тернополем, я погодився. І з задоволенням поспілкувався з семінаристами. Це одна річ. Інша річ — що я не можу брати участь у церковних святах, в усьому, що стосується служіння, літургії і т.п., бо є принципові богословські розходження. А на діалог радо йду.

— Ваші пісні патріотичні, тоді як православна церква Москов­ського патріархату, я би сказав, має відверто промосковське спрямування. Немає в цьому суперечності?

— Є суперечність, не заперечую. Я не ідеалізую ієрархію московської церкви. Якщо ви так думаєте, то помиляєтесь. Але я скоряюся, бо чую там благодать. Це є справа не людського розуму, а серця.

Часто московський патріархат подається як ворог українського народу. Мені це дивно. Виходить, і я ворог українського народу?! Але я все-таки залишився на Батьківщині, у своєму рідному місті. Не поїхав ні в Америку, ні в Австралію, де мені пропонували вигідні контракти. Я міг отримувати сотні тисяч доларів, працюючи там в оперному театрі, але я цього не зробив. Зрештою, і в Москву я не поїхав. Люди просто не хочуть розбиратися в цьому.

«Якщо брат хворий, то це не означає, що його треба зректися»

— Цікаво, як українця з Волині сьогодні сприймають у Росії?

— На одному з концертів під час останньої поїздки в Росію мені передали таку записку: «Как ви там живьотє срєді бандеровцев?». Я її озвучив і сказав, що у 1939 році, коли радянські війська входили на Західну Україну, для народу це було свято. Є кінокадри про цю зустріч, яких чомусь не показують ні українські, ні російські телеканали. А через місяць почалося пекло — розстріли, арешти, висилки. Люди, які це все здійснювали, говорили по-російськи. То яке ви хочете ставлення до себе, кажу? Сам не знаю, як би я діяв, коли б у мене забирали хату й землю — все, що нажили мої предки: чи не взяв би в руки автомат. Звичайно, це були безбожники. Моя бабця розказувала (вона застала ще Першу світову війну), що коли прийшли росіяни, то були це чудові люди, українці з ними на вечорниці ходили, співали, дружили, одружувалися. А в 1939 році — це вже був НКВС яка разюча переміна сталася з народом за якихось неповних 30 років! Але навіть якщо брат хворий, то це не означає, що його треба зректися.

Одного разу ми сиділи за столом з отцем, який організовував наш виступ в Ульяновську, і в нас виник досить різкий диспут. Він розповів, що його тітку, молоду дівчину, вбили бандерівці на Західній Україні, де вона вчителювала. Звичайно, це була для нього рана. А я йому кажу: «Знаєте, за що вбивали вчителів тоді? За те, що вони казали дітям, що немає Бога». Йому нічого було відповісти. Якщо жити за Старим Заповітом — це правильно, за Новим Заповітом — то не наш шлях.

Для мене дуже багато важило в тій поїздці, що в аеропорту, вже прощаючись, той отець упав мені в ноги і попросив прощення. Він сказав, що це від імені росіян. Я, звичайно, зробив те саме. Нам усім треба — що росіянам, що українцям — попросити одне в одного прощення за гріхи.

— Є шанси у світських людей почути пісні у вашому виконанні? Чи ваші концерти організовує тепер лише церква?

— В основному виступаю на запрошення церкви. Взагалі ж — немає значення. І на завод, буває, запрошують — для робітників, і в медмістечко у Києві.

— Але музика у вас особлива...

— Так, вона більше камерна і потребує прямого спілкування. Тобто мають бути діалоги із залом, а не монолог. Обов’язково люди щось запитують — із людьми цікаво поговорити. Крім того, в мене був духівник у Почаєві, який уже упокоївся, то він мені рекомендував не виходити на велику сцену і телебачення. Робити щось локально і для невеликої аудиторії.

— Недавно було знято фільм про Почаїв, який репрезентували на фестивалі «Покров». Ви не брали участі в роботі над ним?

— Я був на відкритті фестивалю — співав із Настею (молодша дочка Василя Жданкіна. — Авт.). Там же вперше дізнався про той фільм і подивився його.

Там же йшов фільм «Острів», і він трохи у більш виграшному світлі. Світового рівня кіно. Мені він нічого нового не сказав і не відкрив, але я отримав радість від того, що з’явився православний кінематограф із великої букви. Здавалося б, важко сказати щось вагоме за такий стислий проміжок часу, але це вдалося — фільм глибокий. Дай Боже щоб так і продовжували. Бо до того виходили такі собі фільми. Був я одного разу на православному фестивалі «Золотий витязь» у Москві — це була пародія на православ’я. Люди, які хочуть вважатися віруючими, а жити — за законами цього світу, такі й фільми роблять. Там надто чути дух світський — його не сховаєш, він кругом вилазить: на сцені гарні промови, а після того — п’янки, гулянки, як в артистів.

Та ж, наприклад, опера. На сцені все гарно, милозвучно й урочисто. А за кулісами — ін­триги, розпуста, таке болото… По суті, що таке театр? Це підміна церкви. Це лукавий знайшов форму людям замінити літургію. Хоча Господь і з театру інколи робить те, що йому потрібно.

«Ряди ченців поповнюються рокерами»

— Колись ви говорили про шкідливий вплив рок-музики. Якщо ваші думки з цього приводу не змінилися, можете пояснити свою позицію?

— Кардинально не змінилися. Просто став обережніше підходити до цієї теми, бо ряди ченців тепер великою мірою поповнюються рокерами. Це явище можна пояснити. Людині, яка грає класичну музику, дуже важко прийти до справжньої віри, бо вона думає, що вже несе духовність. Ця переконаність відводить від справжнього розуміння Бога. Це — ілюзія, бо краса — ще не духовність, а лише один із її проявів. Рокер же ж чудово знає і бачить прірву, яка відділяє його від Бога. І йому простіше зробити цей крок. «Господь поругаєм не буває». Тобто лукавий хоче хулити Бога вустами людей, але тим самим приводить їх до Бога. Науковці досліджували частоти «рокерських» децибелів і їх вплив на живий організм та людську психіку. Руйнівність цього впливу демонструє поведінка молоді на рок-концертах або після них. Що вона робить? Б’є вітрини, ні з того ні з сього перекидає автомобілі. Що це є?

— Отримали заряд енергії.

— Власне, але якої? Якщо ви були на тій зустрічі на тему рок-музики, то, може, пригадуєте, що в мене тоді виникла дискусія з групою людей, котрі сиділи в першому ряду. Вони відрекомендувалися атеїстами, але коли зайшлося про Алістера Кроулі, апологета сатанізму, почали його захищати. Атеїст так би не чинив, тобто вони, очевидно, були відвертими сатаністами. І мені цікава їхня доля... Я знаю, що навіть в нас у Кременці збираються на Боні сатаністи. Знову ж таки, зараз — це одне з явищ, про яке треба кричати, а не просто говорити. А воно затирається тією ж таки політикою.

«Як залишали наші люди країну, так і залишають тепер!»

— Чи стежите за розвитком сучасної української музики?

— Мені подобаються деякі речі, які робить Ірина Шинкарук, майже все з її акапельного проекту. З російських авторів — Растарґуєв, Микола Ємєлін. Сподобалась одна з останніх пісень «Океану Ельзи» — соціальна. Хотілося б, аби більше було таких відвертих речей. Людині дуже важко висловити своє ставлення до цього світу. А Господь насамперед приймає людей щирих. Хай вони помиляються — але висловлюють свої думки без фальшу. Таких людей Господь рано чи пізно приведе до себе.

— Торік нарешті вийшла ваша чергова збірка пісень — «Одкровення». Чому така тривала перерва з часу виходу у світ альбому «Б’ють пороги»?

— Взагалі, це вже моя третя збірка. На Різдво 2003 року я давав концерт у Тернопільському ляльковому театрі, і ті записи увійшли до альбому «Ой зійшла зоря». Шикарний запис того концерту зробив звукооператор театру Віктор Баранов. Слід віддати йому належне — із живим звуком він дуже добре попрацював.

Що стосується тривалої перерви, то на те було кілька причин. Головна — я сумнівався, чи взагалі варто випускати альбом. Самому підняти таку глибу мені видавалося фантастикою — студія, зведення, оформлення тощо. А коли знайшлися люди і сказали, що все беруть на себе, а я мушу тільки заспівати, — то нічого не залишалося як погодитися: Божа воля, значить. Це були Іра Шинкарук і звукорежисер Олександр Потьомкін. Зустрілися тоді, поговорили, і вона сказала, що я просто мушу це зробити.

— Одна з найкращих, на мою думку, пісень вашого останнього альбому — «Билина про Кременець». Здається, краще за вас цей диво-подвиг ніхто ще не оспівав. (Ідеться про події 1241 року. Кременецька фортеця була тоді однією з небагатьох, яких монголо-татари не змогли захопити. — Авт.)

— Я років десять носився з цією ідеєю, а написав за день. Це було десь вісім років тому.

— Колись ви казали, що хотіли б написати пісню на вірші Ліни Костенко. Чи вдалося вам це, і чи є шанси в текстів інших авторів зазвучати під вашу музику?

— Хотів би, але до її віршів потрібен відповідний підхід. З одного боку — в неї вірші прості, з другого — досить складні. Тож не знаю, як вдасться, цього не передбачиш. Подобаються мені вірші Костянтина Москальця, деякі речі Романа Лубківського. Молодша генерація страждає на якусь озлобленість, і мене це непокоїть.

— Працюєте над наступним альбомом?

— У мене тепер головне завдання — билина про хрещення Русі. Текст до неї є, залишилося покласти на музику. Можливо, ще вдасться закінчити текст про Данила Галицького. Ця тема мене дуже хвилює, бо він наш земляк — за 20 км від Кременця була його вотчина: місто Данилів, яке наказав збудувати князь Роман, батько Данила Галицького. Окрім цього, мене цікавлять Коліївщина і сучасна тематика. Чому історія захоплює найбільше? Та тому, що вона сучасна завжди. Дивишся в давнину — і бачиш теперішні події. Як залишали наші люди Україну ще в позаминулому столітті, так залишають і тепер.

Наші політики добиваються легалізації українських заробітчан за кордоном. Вони кажуть: як добре, що люди мають можливість там заробити. Але не згадують причину — чому люди змушені їхати туди: в Україні тими ж політиками все розкрадено й поруйновано.

Наші люди справді досить непогано заробляють за кордоном. Але паралельно відбуваються страшні процеси — руйнуються сім’ї, деградує молодь. Батьки намагаються компенсувати свою відсутність і любов грошима. В результаті діти стоять навколо гральних автоматів, сидять по барах і виходять на панель. Такі заробітки...

Але є ще багато світлих особистостей, які живуть не заради шлунка чи політики. Просто спокійно роблять свою справу. По сусідству зі мною живе художник Ніл Зварунчик, з яким я недавно познайомився. Олег Вартабедян, теж художник місцевий, який колись був у Кременці в райкомі комсомолу «головним атеїстом», а тепер пише богословські праці. Він справді став віруючою людиною, тобто це не пристосування заради моди, він справді змінив принципи. Дуже глибоко вивчає християнство, бо голова світла. Дуже добре знає історію Кременця. Ми дружимо.

І є мої сусіди по дачі — селяни, які живуть зі своєї праці. По суті, тільки з городу й худоби. Чисті, світлі душі... І, власне, поки що наш народ на таких людях і тримається.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №6, 16 лютого-22 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво