Світло на початку «тунелю» - Культура - dt.ua

Світло на початку «тунелю»

1 липня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №25, 1 липня-8 липня

Московський міжнародний кінофестиваль, один із найстаріших і найбільших у світі, тиждень тому благополучно завершився 27-й раз...

«Космос як передчуття» (Росія, Олексій Учитель)
«Космос як передчуття» (Росія, Олексій Учитель)

Московський міжнародний кінофестиваль, один із найстаріших і найбільших у світі, тиждень тому благополучно завершився 27-й раз. Це велетенське «кінодивилище» у самому серці найбільшого мегаполісу слов’ян, попри всі його вади, — вже сталий бренд, який має симпатичні риси. Наприклад, кваліфікований відбір і розмаїтість програм ММКФ роблять його справжнім кінодзеркалом, у якому досить точно відображено актуальний стан умів у світі. Отже, якщо судити з домінуючих тем у 32 фільмах, котрі мені вдалося подивитися на XXVII ММКФ, чим сьогодні найбільше стурбована сучасна людина? Чого вона найбільше боїться і в чому вбачає порятунок від фобій?

Передчуття межі

Іноді саме лише повторення смислових домінант у назвах фільмів буває досить промовистим. Скажімо, на XXVII ММКФ можна було побачити: «Останній місяць» Мігеля Літтіна (Чилі) — про криваві глухі кути палестино-ізраїльського конфлікту; «Останні дні» Гаса ван Сента (США) — про передсмертні «дивацтва» рок-зірки Курта Кобейна; «Поки не пізно» Лорана Дюссо (Франція) — про вечірку старих друзів у гостях у приреченого на смерть товариша; «Час прощання» Франсуа Озона (Франція) — про останніх три місяці життя молодого гея, котрий помирає від раку, тощо.

Глухі кути існування в сюжетах фестивального кіно не обов’язково були пов’язані з темою смерті. Скажімо, у найскандальнішому фільмі ММКФ — «Дірка в моєму серці» Лукаса Мудіссона (Швеція) — йдеться про «свободу» плоті, яка цілком зневажає дух і просто людяність. Це своєрідна «філософствуюча порнографія»: два зрілих чоловіки й одна дівиця день і ніч знімають удома аматорське порно, вправляючись у огидних збоченнях у надії зробити свій «товар» бестселером Інтернету.

Міфомор

Утім, із заспокійливими вигадками, ласкавими ілюзіями й різноманітною догматикою фільми різних народів, схоже, нині особливо не панькаються. Косяком ішли сюжети, пов’язані з висміюванням, пародіюванням і викриттям міфів новітнього часу. Справжній «міфомор» ознаменував програми XXVII ММКФ! Так, конкурсний фільм «Лівою, лівою, лівою!» Казема Маасумі з далекого й досить догматичного, на мою думку, Ірану присвячений проте зворотній стороні ура-патріотичної пропаганди часів ірано-іракської війни. Утім, великодушність постфактум дається найлегше: відтоді і ворог Ірану — незалежна держава Ірак — перестала існувати. З такої самої ситуації міжусобного братовбивства македонський автор Дарко Мітревськи вбачає вихід (?) у вигляді гротескно-блазненського карнавалу живих і мертвих. Це — конкурсний «Балканкан». Мовляв, не виживемо — то хоч повеселимося!

А які звістки з центру старої Європи? Фестивальне кіно доповідає: також тривожні. Нетерпимість до темношкірих нелегалів із Півдня, що другим кінцем б’є по тих-таки європейцях, — це «Ласкаво просимо додому» Андреаса Грубера (Австрія). А прибульців із Півдня на Заході справді море! Вони нещасливі й жалюгідні, однак добропорядному європейцеві хоч і незримо, але серйозно загрожують. Про це — найбільш вражаючий і майстерний із побачених фільмів — «Приховане» Міхаеля Ханеке (Австрія). Ця річ уже підкорила Канн-2005, і про неї багато писали.

«Фортеця Європа» — так називалася одна з програм XXVII ММКФ, у рамках якої документалісти досліджували нові межі континенту. В усьому. Про те ж саме розмірковували й «ігровики». Але і в перших, і в других відповідь однакова: європроблем більше, ніж євродосягнень. «Фортеця» в облозі і близька до паніки. З одного боку, демократичні цінності аж ніяк не можна посоромити. А з іншого — інокультурні потоки іммігрантів невблаганно підточують підвалини налагодженого добробуту. З різним балансом оптимізму й песимізму про це говорять транснаціональні «Квитки» — іранця Аббаса Кіаростамі, італійця Ерманно Ольмі й англійця Кена Лоуча, «Російські матрьошки» француза Седріка Клапіша, «Одного разу у Європі» німця Ханнеса Штера та інші стрічки. Є тут і свій веселий євроканканчик на рештках колишніх ілюзій. Наприклад, «Убити Фрейда» іспанця Хоакіна Орістреля — дуже смішна ретропародія на загальне захоплення фрейдизмом на початку минулого століття. А «Найсумніша музика у світі» канадця Гая Меддена — аналогічне знущання над міфологією «епохи джазу» у США.

Російський внесок у всесвітній, очевидно, процес девальвації ілюзій помітний і помічений. Так, якщо «Пил» дебютанта Сергія Лобана — простенька фантасмагорія про сучасного москвича-невдаху, який захотів стати суперменом, то «Космос як передчуття» Олексія Учителя (Гран-прі XXVII ММКФ) — це тонка й розумна алегорія повороту, здійсненого наприкінці 50-х рр. ХХ століття «хрущовською відлигою». Початок змагання систем — «СРСР проти USA». Дружба-конкуренція двох радянських хлопців ніби втілила в собі і сенс тодішньої геополітичної боротьби систем, і її кінець. Майстерна, сповнена «історичного відчуття» і ретростильна картина показує в матеріалі звичайних людських стосунків те, що водночас і прославило, і зруйнувало імперію КДБ, яка, однак, першою завоювала космос.

Дитячий світ

Чим відрізняються вічні істини від прописних банальностей? Скажімо, твердження «майбутнє належить дітям» — це перше чи друге? І в тривіальному викладі, і в оригінальному ця думка так і снувала в сюжетику сучасних картин із різних кінців світу. Особливо ж у тих, де про «кінець світу». Скажімо, цілком банальна роль «сюжетної дитини» в новій речі знаменитого Віма Вендерса «Заходьте не стукаючи». Старіючому актору (Сем Шепард) — «ковбою» як за кіноамплуа, так і за натурою — набридла власна безпутність, і він вирішує розшукати свою доньку, випадково прижиту багато років тому з випадковою коханкою (Джессіка Ланж). Проте симптоматично: тут кінець особистої міфології і входження в реальне життя стимулює ця сама категорія — «дитина». Я не обмовився, «дитину» можна вважати категорією, порівнянною за смислом із категорією майбутнього. Оскільки світ майбутнього — це, зрозуміло, світ нинішніх дітей. На те всі сподівання в багатьох фестивальних стрічках. Фінська «Вічна мерзлота» Аку Лоухімієса (Спеціальний приз журі), хоч як це сумно, залишає на долю дітей усі «кляті проблеми» сучасності. А в згаданому вже «Часі прощання» Франсуа Озона раковий хворий запліднює бездітну жінку — це запорука його посмертного буття в «дитині» чи передача прокляття в майбутнє? Найглибша й найоригінальніша картина «про це» на XXVII ММКФ була привезена відразу після свого тріумфу на Каннському МКФ. «Дитя» братів Жана-П’єра й Люка Дарденнів розповідає зовсім не про новонароджене немовля родини молодих бомжів, а про його безвідповідального батька, який важко дорослішає. Отже, привид неоконсерватизму блукає планетою. Такий сюжет нашої сучасності, як мені вдалося його розшифрувати за фільмами XXVII ММКФ.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво