Світлана Алексієвич: Хотіла написати таку книгу, щоб від війни нудило навіть генералів - Культура - dt.ua

Світлана Алексієвич: "Хотіла написати таку книгу, щоб від війни нудило навіть генералів"

8 квітня, 2016, 22:04 Роздрукувати Випуск №13, 8 квітня-15 квітня

Цього тижня Київ відвідала Світлана Алексієвич, Нобелівський лауреат з літератури (2015). Вона спілкувалася з читачами і говорила, як завжди, не лише про літературу. На зустріч із письменницею в нашій столиці хотіли потрапити не тільки кияни. Хтось спеціально приїхав із Білорусі, а хтось — із Польщі. Бесіди з Алексієвич проходили в Національному університеті ім. Т. Г. Шевченка та Національному університеті "Києво-Могилянська академія", почесним доктором якого вона стала.

© Радіо Свобода

 

Цього тижня Київ відвідала Світлана Алексієвич, Нобелівський лауреат з літератури (2015). Вона спілкувалася з читачами і говорила, як завжди, не лише про літературу. На зустріч із письменницею в нашій столиці хотіли потрапити не тільки кияни. Хтось спеціально приїхав із Білорусі, а хтось — із Польщі. Бесіди з Алексієвич проходили в Національному університеті ім. Т. Г. Шевченка та Національному університеті "Києво-Могилянська академія", почесним доктором якого вона стала.

Київські зустрічі-бесіди з Нобелівським лауреатом, які спочатку планувалися як лекції, перетворилися на живий діалог. Це й не дивно. Художній світ Світлани Алексієвич, послуговуючись терміном Михайла Бахтіна, — "гетероглосія", тобто світ, де перетинаються різні голоси. І кожному треба дати право висловитися: і жертві, і кату.

Світлана Алексієвич — тендітна ("ти така маленька?" — запитав під час першої зустрічі Михайло Горбачов) і водночас на диво глибока в розумінні навколишньої дійсності та в її інтелектуальній реконструкції.

Вона говорила просто, але зі знанням того, про що розповідала.

Як письменник, вона справді перегнала свій час, випередила його і в "червоному просторі" імперії змогла створити зовсім інший світ, де кожному дано право бути почутим. Звідки в тому "хорошому" часі, де всі живуть із вірою у світле майбутнє, береться так багато доносів, так багато страху, так багато жорстокості? На ці та інші запитання і намагалася відповісти під час зустрічі в Києві Світлана Алексієвич, чиї твори представлені у нових українських перекладах (харківське видавництво Vivat).

Письменниця відзначає: "Час — це така матерія, де є якась таємниця. Не можу зрозуміти, що це таке. Якась таємнича речовина. Час — колективні волі мільйонів людей. Путін — це воля мільйонів, він такий, яким його створили. Якби він був президентом Німеччини (всміхається), то він би став абсолютно іншим".

Світлані Алексієвич завжди цікава людина. Журналіст за освітою, вона шукала людину з болем, людину вражену, людину, якій є що розповісти. Не завжди такий погляд був близьким газетам, у яких вона працювала. "Мені не вистачало життя, коли навчалася на факультеті журналістики. Я була як кіт у мишоловці. Те, що мені було цікаве в людині, не було цікаве газеті. Людині достатньо банальностей у житті", — каже вона.

Алексієвич уміє говорити просто й доступно. Але така простота — лише свідчення майстерності. "Я виросла серед книжок. Мій світ був дуже книжковий. Я шукала себе".

З особливим теплом вона говорить про Україну, згадуючи минуле. Хоча і в тому минулому досить багато болю та трагедій.

Минуле Алексієвич — післявоєнний час. Коли війна ще витала в повітрі, жила в пам'яті, у свідомості жінок і чоловіків: "В Україні жила бабуся, а дідусь помер. У Білорусі жив дідусь, а бабуся загинула в партизанах. З дитинства я чула розмови про смерть. Жінки говорили або про смерть, або про любов. Це були часи, коли всі говорили про війну", — згадує письменниця. Саме тоді приходить усвідомлення того, що "митець усе збирає. Ось він, цей час, його треба записати. Дуже важливо знайти людину вражену. Людина навіть у пеклі привчається жити. Люди говорять дуже красиво, або коли вони біля смерті, або коли вони в любові. Тоді людина спинається навшпиньки".

Алексієвич шукала свою Людину. Того, хто може сп'ястися навшпиньки над дійсністю, в якій так багато страждань, несправедливості та зла. Її цікавила правда про війну, правда про жінок, які так багато зробили для перемоги.

Тільки інколи доводилося зіштовхуватися з труднощами: жінки хотіли жити за правилами чоловіків, а Алексієвич цікавила війна очима жінок. Хоч у війни й "не жіноче обличчя", письменниця розповідає: "Я бачила, як жінка не може вискочити з чоловічого канону. Чую: "Чоловік попер". Як це, коли вродливій жінці бути на війні, коли доводиться носити чоловічі труси до колін? І вмирати в них зовсім не хочеться".

Як згадує С.Алексієвич, тільки після публікації книжки "У войны не женское лицо", яка сподобалася М.Горбачову, і він включив фрагмент із неї в одну свою доповідь (доти два роки книжку не друкували), "жінки образилися на мене. Ми не герої. Ми повинні бути як чоловіки. Саме ця правда потрібна". А письменник покладається на своє бачення, своє відчуття, навіть коли воно й непопулярне.

Світлана Алексієвич стала писати, щоб говорити правду. Про світову політику ("сьогодні я бачу спробу відродити не Радянський Союз, а царську імперію"), про Лукашенка ("ми втратили 25 років при Лукашенку"). Про Білорусь, про "російський чинник" ("в інтересі до моїх творів є російський чинник. Росію завжди всі бояться. Це велетенський незрозумілий простір. На Заході не можуть зрозуміти, що це за люди: отримали свободу й відмовилися від неї"). Зрештою, про людину.

Немає нічого важливішого за історію людини, і немає нічого страшнішого за людину, поглинену жахливою ідеєю.

"Письменник — це світ. У мене є світоглядні ідеї. ХХІ ст. — це час, коли людина легко перетворюється на звіра. Важливий перетин точок зору. Життя належить усім. Є час накопичення й хаосу. Це мій погляд. Фокус — коли перетинається. Кожен повинен кричати свою правду; у Достоєвського: кожен кричить своє. Але важлива температура болю. Страждання — це теж форма передачі інформації", — ділиться своїм баченням Алексієвич.

Хоча книжки Алексієвич про час, який плинув в особливих радянсько-комуністичних "червоних формах", сьогодні вони близькі європейському читачеві. У них вдалося вийти на той рівень розмови про людину, де немає обмежень. Людина майже скрізь однакова. Просто важливо зрозуміти її сутність у певний час.

"Я писала історію утопії. А утопія говорила російською мовою", — відзначає письменниця. Вона спочатку здивувалася, коли у Франції їй сказали, що книжка "Время Second Hand" — це книжка "про нас, про французів". І відзначає: "Це книжка про те, як важко бути людиною. Що кому до того, хто з ким спить, у що вірить. Ми всі сусіди. Ми всі залежимо одні від одних".

На думку Алексієвич, Путіна вдалося стримати тому, що сьогодні ми живемо у глобалізованому світі, де працюють санкції. На жаль, у минулому такої кооперації не було, і Гітлера зупинити не вдалося.

Письменниця вважає: "Книжка має бути попереду масової свідомості. А коли ти переганяєш час, влада не може тобі цього вибачити, люди не можуть цього вибачити". І додає: "Треба вбивати ідеї, а не людей. Мені ближчий гандизм, пацифізм".

У світі, де так багато нелюбові, жорстокості, зла, Алексієвич намагається зрозуміти кожного.

Вона написала про "червону людину" все, що мусила написати. Більше з цього приводу сказати їй уже нічого. Інакше це буде не література, а журналістика. Хоча прощання з "червоною людиною" все-таки не закінчене. "Ми відрами з себе вичерпуємо червону людину. Я не письменник катастроф. Я письменник червоної імперії. Ми просто були військові люди. І, по-моєму, російські люди й тепер військові", — підкреслює письменниця.

Війна в Україні — свідчення того, що ми живемо не у ХХІ ст. "Путін добре платить за зраду". Методи війни в Україні — з минулого. А жорстокість людини ХХІ ст. вражає письменницю, яка багато чого бачила в Афганістані.

Говорячи про природу радянського комунізму, письменниця акцентує: "Плеханов попереджав Леніна — ви намагатиметеся переробити людську природу. Будуть ріки крові….".

"Комунізм не вмер при падінні імперії. Свобода не може народитися з одного слова "свобода". Коли отямилися, то побачили, що жити треба з пацюками. Радянська література камуфлювала природу людини. А ми не готові до нового часу. Тільки ви, українці, на пострадянському просторі рвонули в нове життя", — вважає Алексієвич. Пострадянська дійсність виявилася неготовою зрозуміти те, що було зроблено за 70 років, і сформувати новий простір справжньої свободи, оскільки виявилася неготовою й сама література. Радянська література не розуміла людину, не описувала "червону людину", а замість розуміння й аналізу давала сурогат, штучну хімію "людяності". Тому так важливо сьогодні, у новий час, у новій літературі говорити правду.

"Не треба думати, що минуле — це совок і ідіоти. Це трагічні люди, трагічний час. Література повинна шукати нові форми. Минув час героя. Кожна людина має право на історію", — впевнена Світлана Алексієвич.

Свого часу письменниці довелося залишити батьківщину. Вона каже: "Ми виїхали разом з Василем Биковим. Він вже приїхав помирати в Мінськ. У Білорусі весь час треба бути на барикадах. Там псується слух. У певному сенсі мистецтво аморальне. І кат, і жертва мають право, щоб їх описали. Мені треба було виїхати, щоб повернути собі нормальний зір. У мене одне-єдине життя. Я ніколи не від'їжджала назавжди. Я ніколи не хотіла залишитися за кордоном. Я приїхала, щоб жити".

Письменниця вражена волею Надії Савченко, яку називає героєм нашого часу. Вона вважає, що тільки Україна завдяки майданам змогла зробити великий ривок із пострадянського простору, хоча на шляху до Європи нас і чекає багато труднощів: "Ви йдете в Європу, повільно, по-черепашачому, але в Європу".

Європа для С.Алексієвич — простір, де цінується людина, де кожен може бути щасливим, тому що там сформований простір права і захищеності.

Тепер у письменниці нова ідея — написати книжку про Любов.

— Світлано Олександрівно, чому для вас сьогодні так важливо говорити в новій книжці саме про любов? 

— Ми досі живемо з відчуттям поразки. Ми не змогли здобути свободу. Без кінця говоримо про неї. Але свобода трапилася "ніби" формально. Живемо у варварські часи. Колись точно скажуть, що це були варварські часи — російська спроба зробити рай на землі. Тому сьогодні й потрібна ще одна книжка. Про любов. 

Сьогодні на сцену історії вийшов обиватель. Обиватель боїться. Тому й такий результат референдуму в Нідерландах. 

Залишається страждання. Наш головний капітал, наша культура. Ми — заручники культури страждання. Це як форма інформації. 

Письменник — це процесія. І ти мусиш писати правду і бачити правду.

Але сьогодні хочу взяти паузу. Напевно, це через слабкість? Я жива людина.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво