«Світ навколо мене розчиняється...»

«Грім серед ясного неба», «мов сніг на голову», «наче обухом»... — банально, заяложено, шаблонно. Але ми знову і знову вимовляємо ці фрази, котрі, по суті, нічого не пояснюють — адже все одно не існує слів, якими можна було б означити те безглузде й раптове, що життя раз у раз підкидає нам і до чого ми ніколи не буваємо готові. Зателефонував колега: «Померла Чечель...». Наталя Петрівна Чечель... Це — коло сім’ї Івана Чабаненка, легендарного ректора Київського театрального.

Це — кандидатська дисертація, захищена 87-го ще в Москві (свого ВАКу тоді в Україні не було) на справжнісіньку українську тему. Книжку «Українське театральне Відродження (Західна класика на українській сцені 1920—1930 років. Проблеми трагедійної вистави)», котра з цієї дисертації «вилупилася», ми впевнено рекомен­дуємо абітурієнтам і студентам (критерій безпомилковий) серед дуже небагатьох робіт, де про бурхливий і суперечливий час розказано чітко, адекватно, гідно.

Це — п’єси («Вечір», «Голос», «Осінь»), статті (тільки основних наукових текстів — близько трьох десятків за сім останніх років, не рахуючи двох книжок, численних методичних розробок, десятка навчальних курсів — той, хто має справу з науковою та педагогічною роботою, сповна оцінить обсяг), робота в США, викладання в рідному театральному, «Могилянці», університеті Шевченка, проекти, сценарії, теле- і радіопередачі...

Це — успішний віраж зі світу театрального в науковий, в університетське середовище, і вчений ступінь доктора філософських наук. Праця називалася «Дискурс стилю в ретроспективі української видовищної і драматичної культури» — і в ній, і в передуючій їй моногра­фії саме категорія стилю виявилася тим щасливо знайденим «стрижнем», на кот­рий «нанизалася» вся видовищна культура України з дохристиянських часів до XVІІІ століття.

Це, нарешті, закінчений торік улітку підручник «Нариси з історії мистецтв», на біду «підвислий» у видавництві...

51 рік. Реанімація. Зупинка дихання.

Знову банальність: адже тільки відсвяткували ювілей. На нього Наталя запросила буквально двійко людей зі старо­го, театрального свого життя. Тоді здалося — щоб суто по-жіночому похвалитися і красунею донькою, і урочистим засіданням ученої ради, котра вшановувала свого професора у величезному конференц-залі Інституту журналістики Націо­нального університету імені Шевченка.

Ми не були близькими друзями. Але наші нечисленні «перетинання» виявлялися важливими.

Ще, здається, сту­денткою вона роз­питувала мою бабусю, народну артистку України Ка­терину Осмялов­ську про щось цікаве їй у театрі 20-х і 30-х років. Не знаю, чи допомогли їй ті суто емоційні актор­ські спогади, але подяка Катерині Олександрівні (а разом із нею — і Н.Ужвій, і І.Стешенко, і Л.Сердюку, і П.Нятко, і ще багатьом, і — окремо — учителеві Наталі, відомому російському театрознавцеві й філологу Б.Зінгерману) з’явилася згодом у її книжці.

Вона взагалі вміла бути вдячною — риса сама по собі рідкісна, а вже як на нинішній час — то й геть раритетна...

На час моєї студентської практики — тоді ми, власне, й познайомилися — вона дала мені притулок у Москві, де, навчаючись в аспірантурі, винаймала кімнату у величезній комуналці в одній з «будівель» із заплутаною нумерацією в надрах Тверської. Тими днями якраз трапився Чорнобиль, і Наталя наполегливо вмовляла мене залишатися в неї стільки, скільки буде потрібно.

Якийсь час ми викладали на одній кафедрі, а через багато років випадково зіткнулися в книгарні на Хрещатику. Я відразу отримала в подарунок її монографію і пропозицію відрецензувати мою. Яка в результаті була нею навіть не прочитана — препарована; мені було сказано багато захоплених слів і значно більше — ділових зауважень і побажань. Не показна, справжня небайдужість — ще одна рідкісна риса...

Я не сумнівалася, кого попрошу бути опонентом на моєму захисті.

Вже не попрошу.

…У середині 90-х я за Наталчиним проханням написала і через якийсь час переробила статтю про її п’єси — проте обидва варіанти чомусь так і не були опубліковані.

Однак текст залишився.

Це — звідти: «На сторінках п’єс На­талії Чечель, розписаних на репліки та ремарки, — уламки снів. Зовсім за Генрі Міл­лером: «Можливо, ти назвеш це моїм сном. У ньому є прогалини, але це прогалини між снами. Світ навколо мене розчиняється, залишаючи де-не-де острівці часу...» Острівці фантазії. Острівці спогадів: побачене, почуте, вигадане, пережите у власному духовному пли­ні вбирається в дивні шати сповіді і каз­ки, спостережень одночасно ніби звіддаля — і зсередини. А численні іронічні «зрізки», гра словами і смислами, профанування і провокування, не-виправдання очікувань і постійне зіткнення з несподіванками стають тим жорстким абрисом, із допомогою якого тільки й можна утримати в єдиному руслі ті внутрішні різноспрямовані вектори, котрі рвуться назовні, створюють силове поле напруги і, нарешті, відлітають кудись, залишаючи читача наодинці вже з його власними асоціативними потоками — і вони, підхоплюючи естафету, підкоряють думки й відчуття своїм незбагненним законам. Виникнення цього нескінченного ланцюжка внутрішніх бачень і уявлень у даному разі — незаперечне.

Чи знайдеться театр, котрий реалізує, спробує реалізувати на сцені ці тексти? І чи існує він узагалі в природі?

Схоже, цим п’єсам нема куди поспішати: адже до кінця шаленого двадцятого, в якому, втім, назавжди залишиться наша молодість, час іще є. А потім — хтозна? — можливо, вони привернуть до себе увагу як історичні документи, котрі зафіксували розколоту свідомість вируючого часу на зламі епох, ми ж тоді згадаємо себе нинішніх...»

Можливо, колись так і буде.