Сучасна українська п'єса: в очікуванні Годо - Культура - dt.ua

Сучасна українська п'єса: в очікуванні Годо

18 січня, 2013, 18:30 Роздрукувати Випуск №2, 18 січня-25 січня

"Авансцена" — документ сьогодення, який послідовно і розвінчує "міфи", породжені невіглаством, і засвідчує: є сучасна українська драматургія — цікава і різна, і вона публікується, ставиться, нагороджується в нас і за кордоном. 

«Гімн демократичної молоді» (театр ім. Івана Франка)

 Чому такі тривкі "міфи", нібито "сучасна вітчизняна драматургія зникла, як мамонти"? Чи проявляють цікавість наші театри, власне, до сучасних українських п'єс? Чи приваблює наша нова драма світовий сценічний контекст? Нещодавно НЦТМ ім. Леся Курбаса спробував відповісти на ці запитання, презентувавши свій проект — інформаційний драматургічний збірник "Авансцена". Назва символічна, адже драматургія завше трохи попереду театру. Цей збірник увібрав досвід іноземних аналогів, але й має свою унікальну концепцію.

"Авансцена" — документ сьогодення, який послідовно і розвінчує "міфи", породжені невіглаством, і засвідчує: є сучасна українська драматургія — цікава і різна, і вона публікується, ставиться, нагороджується в нас і за кордоном. 

"Авансцена" поєднує майже півсотню фахових українських авторів — різних за віком, стилем, географією. В проекті (інтернет-версія та друковане видання) презентовано біографії драматургів та анотації їхніх п'єс, відгуки критиків та фото авторів, електронні бібліотеки та друковані видання, драматургічні антології та альманахи, авторські збірки та літературознавчі монографії про новітню драму.

Збірник розповідає про драматургічні проекти, конкурси та фестивалі, успіхи українських авторів за кордоном та участь у міжнародних форумах.

Адже найпроблемніше — це поширення нашої драматургії у світі. 

Тож хочу закцентувати увагу саме на міжнародному контексті. Оскільки минулий рік був особливо плідним для української п'єси на міжнародних форумах і фестивалях.

Минулого року в День театру у Мінську було показано виставу Віри Машевської "Тільки не це!" за однією з моїх п'єс "Той, що відчиняє двері". Торік вистава одержала приз глядачів на міжнародному фестивалі "Театральний Куфар". Проблема усвідомлення свободи як внутрішньої категорії виявилася хоч і ризикованою, але й надзвичайно актуальною і для Білорусі. Додам, що у квітні ця ж п'єса була представлена Розою Саркісян в рамках режисерської програми "Система обмежень. Право на пошук" "Театрального особняка" в Москві, діагностуючи пожвавлення інтересу росіян до такого тексту після подій на Болотній площі.

У червні 2012-го в Любліні (Польща) на традиційному фестивалі "Ніч культури" стартував проект "Велике князівство драматургії", який уже давно замислив і нарешті почав здійснювати знаний білоруський драматург Сергій Ковальов. В основі цього проекту — переклади, театральні читання та антологія сучасних п'єс чотирьох країн, об'єднаних спільною історією, — України, Польщі, Литви і Білорусі. Невипадково цей проект підтримав драматичний театр
ім. Ю.Остерви з Любліна, адже саме в цьому місті було підписано Люблінську унію, і саме Люблін називають у Польщі "брамою Сходу". Розпочався цей проект з двох українських п'єс — "Самогубство самоти" та "Станція, або Розклад бажань на завтра" в перекладі польською — в читаннях, а по суті "бліц-постановках" на великій сцені Театру Ю.Остерви польських режисерів Жоанни Здради та Іво Ведрала. У дискусії після читань С.Ковальов зауважив, що йому було цікаво спровокувати польський театр на інакшість. І українська драматургія — проблемна, цікава (і фаховій аудиторії, і широкому загалу), але водночас оригінальна, "інакша" — полісемантична, з ігровою природою та незвичним для поляків поєднанням — трагічних моментів з іронією, — притаманним сучасній українській літературі, виправдала сподівання.

Продовженням презентації сучасної української драми на міжнародній арені став і форум молодих театральних митців країн СНД, Балтії та Грузії, який проходив у Кишиневі також у червні минулого року. Україна виявилася там "найпліднішою", адже єдина презентувала аж чотирьох авторів (інші країни по 1—3) — це Павло Ар'є, Артем Вишневський, Юрій Паскар та Анна Яблонська. Показово, що Павло Ар'є та Артем Вишневський уже мають авторські збірки п'єс і ставали призерами "Коронації слова", а той-таки Артем Вишневський і Юрій Паскар — ще й режисери та засновники власних театрів "Метр" і "Відсутність".

Хоча в нас "традиційно" починають вшановувати митців лише після смерті, у випадку загиблої Анни Яблонської сталося так, що вона відома, радше, за межами України. Зокрема в межах міжнародного фестивалю перекладної сучасної драматургії "Європа театрів", ініційованого Домом Європи і Сходу в Парижі, де авторку було презентовано читкою п'єси "Язичники", щоправда, в "російській" програмі — і це теж показово. Фестиваль цей своєрідний і унікальний, адже проходить одночасно у багатьох містах Європи — і в Києві(зокрема). Театр "МІСТ" представив на сцені "Могилянки" театральне читання монтажу з маленьких п'єс Матея Вішнєка "Уяви собі, що ти Бог" (режисер Надія Година). Проблематика п'єс — своєрідна філософія фахових убивць та непорозуміння у стосунках близьких людей — спровокувала цікаву дискусію аудиторії про сучасну драму, яка потребує інакших способів її втілення.

Окрім участі у фестивалі, театр "МІСТ", який ставить лише модерну та постмодерну драматургію, започаткував міжнародний проект обміну сучасною драмою з Македонією. Зокрема, в Штіпському театрі поставили п'єсу Анни Багряної. А театр "МІСТ" розпочав свій сезон виставою Олександра Мірошниченка Vale et me amа ("Прощавай і люби мене") за п'єсою Т.Кацарова в перекладі з македонської А.Багряної. Сучасний постдраматичний текст про складні стосунки чоловіка і жінки — поетичний і брутальний водночас — спровокував цікаве візуально-пластичне та музичне вирішення постановки.

Загалом, на мою думку, такі "ін'єкції" інакшої драми та обміни новими перекладами п'єс — надзвичайно корисні для театрального процесу в цілому, бо створюють необхідний контекст. Нова драматургія випереджає у світовідчутті ті консервативні театри, де й дотепер вдовольняються шаблонним комедійним репертуаром. Хоча без гармонійного паритету класичного й сучасного, свого й іноземного — театр не може бути повноцінним. 

Втім, і постановки нашої сучасної драми, хоч і досі рідкісні, проте частішають. До того ж якщо недавно переважали історичні п'єси та інсценізації, то останнім часом домінують сучасні й про сучасність: "Нелегалка", "Євангеліє від Івана" А.Крима, "Гімн демократичної молоді" С.Жадана, "Ромео і Жасмин" О.Гавроша, "Станція…" та "Сезон полювання на мисливця" О.Вітра, "Дикий мед у рік Чорного півня" О.Миколайчука, "Буна" В.Маковій та інші.

...Глобальною подією Європи стало бієнале "Нові європейські п'єси" у Вісбадені (Німеччина). Зауважу, що сам фестиваль — це не лише програма вистав із 25 країн Європи, а ще й семінари, творчі зустрічі, літературний салон та майстер-класи для молодих драматургів, критиків та перекладачів п'єс. Позаминулого разу з України був лише Павло Ар'є, учасник майстер-класу для молодих драматургів. А нещодавно наша країна була презентована ширше. Насамперед — п'єсу "Ромео і Жасмин" О.Гавроша було включено до програми театральних читок перекладацького семінару (окремий конкурс — шість п'єс із 40 країн, що теж велика перемога). Відповідаючи на запитання відомого критика та телеведучої Мануели Райхарт, я зрозуміла, що ми й досі залишаємося для Заходу "білою плямою", і змушені розповідати про свою культуру як про терра інкогніта.

Ще одна презентація української драми відбулася на бієнале ювілейного (20 років) каталогу кращих п'єс "Європейської Театральної Конвенції", що став продовженням попереднього збірника "Європейський театр сьогодні". Міжнародне журі відібрало до каталогу 119 кращих сучасних п'єс із 41 країни Європи. Серед них — українські "Сезон полювання на мисливця" О.Вітра, "Сестра милосердна" В.Сердюка та "Самогубство самоти" автора цих рядків. 

У розмаїтті драматургічних тенденцій я пересвідчилася і на масштабнішому зібранні — Всесвітній конференції жінок-драматургів у Стокгольмі (серпень минулого року), яка раз на 3 роки, щоразу в іншій країні, збирає жінок-драматургів і театральних діячів з усіх куточків світу. П'єсу "Той, що відчиняє двері" в англійському перекладі Анатоля Біленка презентувала шведський режисер Анна Манненгейм. Мета зібрання — побачити світовий контекст і свій текст у ньому, повчитися, поспілкуватися, набратися ідей, започаткувати нові проекти. Додам, що один із семінарів-дискусій називався "Рефлексії про розмаїття — промоція плюралізму голосів на театральних сценах". І це було однією з домінант конференції — бути інакшим, несхожим, адже має бути почутим голос кожної культури. І варто пам'ятати, що без нашої драматургії, без нашого голосу світова культура — теж неповноцінна, а наш непочутий голос помре разом із нами…

Тож чи може наша драма бути "конкурентоспроможною" за кордоном? На мій погляд, може! І це доводить досвід згаданих вище мистецьких акцій, а також приклади публікацій і
постановок за кордоном моїх колег — Олега Миколайчука, Валентина Тарасова, Олександра Вітра, Анатолія Крима, Сергія Щученка, Оксани Танюк, Наталі Ворожбит, інших.

Але які передумови цього? Тут є чинники, які залежать від драматурга, і ті, які залежать від загальної театральної та культурної ситуації в країні. Передусім має бути якісна сценічна, а найголовніше — оригінальна драматургія. Для якості необхідні не лише талант, а й досвід постановок. Театри повинні йти на виправданий ризик і ставити-відкривати нових авторів — саме цим вони можуть бути цікаві і власній публіці, і на міжнародній арені, а інакше — приречені на неактуальність і вторинність. 

Марно сподіватися, що можна копіювати позавчорашні тенденції за готовими лекалами і бути цікавими у світі. Це розумів і Лесь Курбас, ставлячи Миколу Куліша, — хоча його ризик був на порядок вищий з огляду на політичну ситуацію. Це взаємний процес і необхідна передумова розвитку театру.

Звичайно, потрібна бодай якась програма підтримки сучасної драми в країні. Напевне, ми єдина країна в Європі, в якій вона нині взагалі відсутня — на відміну від інших професій. Із цілої низки форм (спеціалізовані театри, фестивалі, конкурси, відзнаки, програми видань, гранти на постановки, бюджетна освіта тощо) в Україні практикувалися лише мінкультівські закупівлі драматичних творів. Проте останні два роки авторів просто-таки грабують — гонорарів за виконану роботу не платять ні драматургам, ні перекладачам. Надзвичайно важлива також підтримка перекладів і друку іноземної драматургії — і державна, і фондова, яка існує практично всюди, тільки не в нас. Бракує й системного захисту прав та популяризації драматургії. Адже наше Агентство з авторських прав цим не опікується, а заборгованості деяких театрів — багатомісячні. Натомість УААСП за таку "діяльність" забирає собі найвищий відсоток у Європі (20 замість 10%). Та альтернативи, на жаль, досі не було. Останнім часом в Україні почастішали фестивалі читок п'єс, але порівнюючи досвід у нас і за кордоном, зауважу, що як дієвий "піар" вони працюють іще слабко. Склалися форми "тусовки" драматургів і "читочників" — як цікаве дозвілля, але не більше, бо постановок майже не побільшало. До того ж коли ставлять твори українських початківців поруч зі знаними іноземними авторами, наші, ясна річ, виглядають слабшими, слугують "масовкою" для вже маститих англійців чи росіян.

Важливий чинник — мовний. Гадаю, належність до тієї чи іншої літератури визначають не національність автора і не "прописка", а все-таки мова творення — вона є кодом до культури, ментальності, світовідчуття та історії народу. У "російському форматі" наша драма видається блідою тінню "старшого брата". Ми цікаві світу своїм неповторним голосом. Але де бодай якась підтримка своєї драми в театрах? Адже відсутність квот і програм підтримки, а то й відверте ігнорування власної драматургії — це частина глобального ігнорування власної культури і мови. 

Другий чинник — ринок... Звужуючи ринок для своєї літератури в Україні, завдається удару і по її престижності за кордоном. В сусідній Росії це добре розуміють і розширюють власний культурний ринок . Чому б не повчитися у "братів" захищати й популяризувати свою культуру і мову? Якщо в Росії (чи Німеччині)— десятки форм підтримки сучасної драми, а в нас була одна і та нищиться, то це удар по всьому нашому народу, який втрачає свій живий голос, не бачить
своїх героїв і проблем у театрі. 

Однак, говорячи про конкурентоспроможність, я зовсім не ставлю знак рівності між підтримкою та розквітом. З одного боку, наша ситуація в драматургії нагадує вирощування рослин на камінні в пустелі чи на холоді — на відміну від тепличних у багатьох інших. Проте той, хто виживає, — загартовується...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Останній Перший Популярні Усього коментарів: 1
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво