СЦЕНА БЕЗ ЛАШТУНКІВ У... ЛІКАРНІ

Нова робота української студії хронікально-документальних фільмів «Гамлет» із хепі-ендом» здійснена народним артистом України, режисером Олександром Ковалем.

Автор сценарію фільму Олена Москаленко (всі фільми О.Коваля останнього десятиліття зняті за її сценаріями) звернулася до теми фактично цілинної. Ще два десятиліття тому її присутність у тематичних планах редакцій і студій була неможливою. У ті часи нашим спільним шостим відчуттям, якщо вірити тодішнім газетам, було постійне «відчуття глибокого задоволення». У творчості належало висвітлювати здорове й оптимістичне. Де вже там з’явитися розповіді про людей, котрі страждають на душевні хвороби. У зразковому суспільстві всі мусили бути здоровими. Душевнохворими могли бути лише інакодумці, вони ж відщепенці, вони ж дисиденти. А тим часом першим із великих, хто торкнувся цієї теми у світовій літературі, був наш земляк Микола Васильович Гоголь. На думку іншого класика, всі ми вийшли саме з його «Шинелі». У цьому випадку так і проситься продовження: вийти-то ми вийшли, але як багато потім опинилося біля дверей «Палати №6». І, на жаль, не в образному сенсі. Цілком очевидно, що сценаристові вдалося порушити тему, про яку не скажеш розхожим словом «актуальна» — це набатна тема нашого буття.

Не поспішаючи, маючи можливість вдивитися і вчитатися в усі відповідні таблички, начебто нас направили сюди на лікування, ми входимо в одну зі львівських лікарень для душевнохворих. Особливість застосовуваної методики — тут лікують мистецтвом театру. Незабутнє риторичне запитання євстигнєєвського героя з фільму «Бережись автомобіля» — «а чи не замахнутися нам, друзі мої, на нашого дорогого Вільяма, розумієш, на Шекспіра?» — тут сприйняте з усією серйозністю. Вимовляючи чужий текст, ти повинен намагатися проникнути у свідомість, у якій він виник, у свідомість уявлюваного персонажа. Перенесення уваги з власних турбот і переживань на думки й почуття іншого сприяє вивільненню психіки від перенавантаження. Можливо, у цій лікарській посилці є корисне філософське зерно і для всіх нас: думаючи про інше, ми лікуємо власну душу.

Триває репетиція, пропонуються версії, у певний момент виникає щось смішне, — і дивно, сміються всі. Гумор — універсальний засіб лікування душі, він виводить свідомість за межі ситуації й ставить над нею, змінюючи звичний кут зору. І думаєш: а чи не занадто напружено-серйозні всі наші особи, починаючи від перших? Чому ми всі ніяк не усвідомимо: усміхненість є давньою цивілізованою формою спілкування, а не «пихатість», яку натягає на себе кожен, урвавши бодай трохи влади.

А після фільму міркуєш: як чудово, що його автори не зупинилися на солодкавому замилуванні репетиціями в психлікарні, що повели вони нас далі. Повели, притримуючись правдиво чеховського художнього об’єктивізму, позбавленого настирливого коментарю та вказівних пальців. Повели в глибини свідомості, підштовхнутої пристрастями до станів пограничних, у чомусь на кшталт світу героїв Ф.Достоєвського. І так само, як він, вони запропонують нам уважно вслухатися в монологи героїв — лікарів, їхніх пацієнтів, режисерів.

Найсильніше враження справляють монологи пацієнтів лікарні. «Та вони ж розумніші від нас» — приблизно так кажуть ті, хто бачив фільм, про його основних героїв. Не беруся судити, хто за кого розумніший, урешті-решт, адже все відносно. Важливо інше: людей просто терпляче й уважно слухають, їх не перебивають, не підганяють, у них вдивляються, намагаються зрозуміти. То, можливо, кожному з нас саме цього й бракує, і нам самим треба навчитися терпляче слухати своїх співрозмовників, щиро прагнучи зрозуміти одне одного? Через такі запитання до самого себе автори фільму поступово роблять те, що відкрито декларував шекспірівський Гамлет: «Я дзеркало поставлю перед вами, в якому ви побачите себе».

І ми бачимо: один із пацієнтів спокійно й упевнено заявляє, що він геній і має особливе завдання від космічних сил перевлаштувати наше життя. Не можна не пригадати сонм діячів різного рівня, котрі вперто наполягають у численних інтерв’ю на глибоко особистих зв’язках із космосом, котрі здійснюють у своїй творчості як мінімум «космічний вимір нашого буття». Ось уже друге десятиліття поспіль триває цей «космічний танець», до нього звикли настільки, що сприймається він як якесь загальне місце, заяложена банальність. Але якщо говорити відверто, то це не що інше, як шаманство, або клініка. Причому, зазначте, чим менше конкретних успішних результатів, тим гучніше брязкання словами про космічні контакти.

Бачимо й інше. Убогість побуту тих, із ким трапилося лихо. Люди живуть в умовах, м’яко кажучи, неохайних, людини не достойних. І пригадується потрясіння, пережите кілька років тому, коли змушений був з обов’язку служби оглядати чуже житло. Ніколи й не подумав би, що так багато співвітчизників живуть у відвертому бруді, запустінні своїх квартир, на їхньому жаргоні — «убитих». І звідки ж узятися в цих нецивілізованих умовах здоровому мисленню, світлому світосприйманню? А тут ще й формований нами міський пейзаж — дерева з обрізаними гілками, стовпи з відрізаними дротами... Уникаючи художнього курсиву, О.Коваль поступово підводить до думки: як живемо, так і мислимо, немилосердно спотворюємо світ матеріальний, то що вже казати про світ духовний.

«Гамлет» із хепі-ендом» — фільм не лише документальний. Він ще й художній. І не тільки тому, що ви не помічаєте жодного монтажного стику, настільки він цілісний; у ньому дивовижно точно вгадана музика й цілком несподівана і чудова драматургія кольору; виявлено найвище чуття міри й художності у використанні публіцистики; він відкриває нам характери нові й раніше у мистецтві невідомі (тут і абсолютно чудові лікарі, і пацієнт клініки фізик-ядерник та чимало інших). Документально-художнім його робить сила емоційного впливу. Звернувшись до досить похмурого аспекту нашого життя, фільм усе-таки не пригнічує, а викликає світлі відчуття співпереживання і співчуття. Причому не лише до тих, хто на екрані. Він пробуджує нашу загальну відповідальність і, якщо хочете, відчуття вини за біди тих, хто живе поруч.

Навряд чи зможу вичерпно відповісти на запитання, про що ж фільм. Мені здається, що, за великим рахунком, він не лише про тих, хто на екрані, а й про тих, хто його дивитиметься, — про нас із вами.