Стиглі норвезькі помаранчі - Культура - dt.ua

Стиглі норвезькі помаранчі

21 жовтня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №41, 21 жовтня-28 жовтня

Усіро-білій країні, у найбільшому, найхолоднішому, найбілішому місті, серед брунатно-чорних людей з блідо-зеленими обличчями, які юрмляться у повільних сіро-міських трамваях… аж гульк!..

У сіро-білій країні, у найбільшому, найхолоднішому, найбілішому місті, серед брунатно-чорних людей з блідо-зеленими обличчями, які юрмляться у повільних сіро-міських трамваях… аж гульк! — Помаранчева дівчинка.
Дива мають таку здатність: вони надходять раптово. Чи стане тобі сили оминути диво?
Серед сотень і тисяч обкладинок на полицях книгарень… Чи вдасться тобі пройти повз оранжеву з помаранчами? Оминути книжку, що поводиться точні­сінько, як екзотична комаха: яскраве забарвлення привертає увагу, воно закликає прочитати послання, закодоване в самих лише кольорах. Помаранчевий, стверджують психологи, найжиттєрадісніший колір. Про що може йтися у такому посланні, такому листі? Про життя. Адже життя — це диво.
Норвезького письменника Юстейна Ґордера навіть попри те, що саме він є автором «Помаранчевої дівчинки», навряд чи можна порівняти з якимсь тропічним жуком. Однак його книги (перекладені українською) та його дійсність для українців справді є вельми екзотичними. Саме ця екзотичність закликає на початку.
Ґордеру — п’ятдесят три роки. Критика пише про нього як про молодого автора, якому вдалося художньою мовою переповісти основи складних наук — філософії та природознавства. Для цього нагодився епістолярний стиль, художній лист, адже лист — це найпроникливіша з усіх можливих форм письма. Вона справляє враження винятковості читача. Для кого саме він пише? З якою метою? Адже, пишучи, завжди уявляєш когось конкретного. А читаючи надзвичайно важливе послання, адресоване лише тобі, прагнеш уявити автора, тобто створити ілюзію діалогу, історії, оповіді. В такій, можливо, насправді уявній розмові, розкривається самий її сенс: для чого це все? Інакше кажучи, для чого Ґордеру було писати «Помаранчеву дівчинку»? А ширше — для чого він пише взагалі?
Письменник колись зізнався, що змалечку його переслідувало гостре відчуття дивовижності й казковості нашого світу. Чи ж не дивно, що ми всі живі? Аж раптом Юстейна нагло спіткав «ефект приголомшення» або «зсув перспективи», за власним визначенням письменника. Ґордер усвідомив, що життя — одне, а все колись закінчується. Природно, колись доведеться піти, аби вже ніколи не повернутися. Тому він почав писати. Спершу — для дорослих, згодом — для дітей.
«Помаранчева дівчинка» — це ще одна, сказати б, авторська спроба зафіксувати ті найпотрібніші людині основи, ази, якими слід керуватися в житті. Кажуть, усі необхідні знання можна обмежити кількома простими граматично реченнями, кількома посланнями. Ми знаємо чимало спроб віднайти істину, визначити й записати цю «досконалу інструкцію до життя». Наприклад, Біблію. Це також казки — і народні, і авторські, — але обов’язково класичні — тобто вічні.
Тепер нам ідеться про ще одну спробу авторського (особистісного) осмислення життя, призначення людини на Землі. Але «Помаранчева дівчинка» — дитяча книжка, ба навіть підліткова. Підлітки розуміють значно більше, ніж діти, але вони ледь-ледь і відірвуться від дитинства, від чар і мріянь, до яких, імовірно, повернуться через покоління — у своїх дітях, котрим оповідатимуть історій, щойно ті почнуть розуміти мову. Батьки напучуватимуть, закладатимуть у свідомість дітей правила, тобто вони вчитимуть їх жити. Читаючи казки вголос, дорослі промовлятимуть словами їхніх авторів, тобто переповідатимуть чужу мудрість, яка в такий спосіб стає універсальною. Ґордер вирішив писати для дітей, напевно тому, що саме так можна обдурити дорослих, поговоривши віч-на-віч із дітлахами, розказавши їм про їхнє найважливіше. Він імітує відверту бесіду, пишучи листи своїм читачам. Юстейн Ґордер пропонує кожному захопливу гру: Mutato nomine, de te fabula narratur — Зміни ім’я, і це оповідання буде про тебе.
«Помаранчеву дівчинку» написали п’ятнадцятирічний хлопець Ґеорґ і його тато, який помер одинадцять років до того, встигнувши, однак, залишити синові послання в домовленому, але незнаному місці. Власне, він не висував умови на кшталт: прочитати листа, коли Ґеорґові мине кільканадцять років, а лист зберігати в… Батько знав, що син прочитає його послання вчасно. Він не дочекався, коли Ґеорґ стане настільки дорослим, що можна буде, не боячись нерозуміння, розказати йому найважливіше з осягнутого у житті — розкрити містерію Помаранчевої дівчинки.
Хто вона?
Вона була чужинкою. Прийшла до нас з іншої казки, гарнішої за нашу. Однак зуміла пристосуватися до нашої дійсності, у якій їй, можливо, випало на долю виконати якусь важливу місію, а може, її покликано врятувати нас від «сірих буднів». Донині мені нічого не було відомо про такі місії. Я вірив в існування єдиного буття і єдиної дійсності. А виявилося, що людей можна поділити на два типи: Помаранчева дівчинка і ми — решта.
У сірому-сірому місті… жив хлопець на ім’я Ян Улав. Його диво спіткало в трамваї. Серед зеленкавих облич і тіл, вбраних у похмурий зимовий одяг (Норвегія!) він натрапляє на диво в оранжевому анораку, яке тримає в оберемку паперовий пакет, ущерть наповнений помаранчами. Це страшенно бентежить сірого, напрочуд романтичного, хлопця. Ця зустріч спонукає Яна Улава до пошуків цієї «помаранчевої» дівчинки.
Вона прийшла до нас з іншого виміру. Чи вона безтілесна? Ні, жива. Для чого їй кілограми помаранчів? Може, вона годуватиме ними дітей? А може, у неї своє дитинчатко в колисці… Але для чого їй стільки апельсинів? Хіба вона їде в лижну експедицію Ґренландією… в упряжці буде восьмеро псів. Це вже напевно. (Так лихоманливо думатиме чоловік трохи згодом.) Ян Улав заграватиме до неї: спершу зронить пакет із помаранчами — вона закине йому: «Розтелепа!» — а потім раптом вирішить, що вона — вивірка, про що їй одверто скаже наступного разу. Але хто ж така ця дівчина? Де вона?
Ян Улав її шукатиме. У місті — цілком звичайному норвезькому місті Осло. Шукаючи, постійно стикатиметься з людьми та місцинками, будинками, вуличками — і кожне має своє ім’я! Сонґсванн, Ф’єльстьолен, Трюваннсторнет, Х’єль Маґне Бунневік, Стортинґсґатан, Мьолгаусен, Фройнервеєн, Льовеншульдеґате. (Ловиш себе на думці, що прагнеш бодай сфотографувати ці назви. Вони подібні до вигаданої Толкіном «штучної» мови ельфів.)
Властиво, пошуки повинні завершуватися. Для Яна Улава завершення їх буде ще нестерпнішим. Він муситиме чекати півроку, аж доки Помаранчева дівчинка дозволить йому бачитися щодня. Але ж який закоханий юнак-романтик здатен витримати таку наругу?! Хай там як, проте випробування також закінчуються, а їх ефективність оцінюється за результатом. А це — любов і… Ґеорґ.
Усе частіше в наших розмовах з’являвся займенник «ми». Це таке потішне слово! ‹…› У багатьох мовах існує особливе число, коли йдеться про двох — лише двох — осіб. Це число називається dualis — одне на двох. ‹…› «Зараз ми приготуємо обід». «Ми відкоркуємо пляшку вина». «А тепер ми підемо спати». Якась навіть безсоромність вловлюється в такій розмові, чи не так? ‹…› Цих слів достатньо, аби зрозуміти, що йдеться про лише один душ, одну кухню й одне ліжко.
Ґеорґ, читаючи листа, заглиблюючись у це батькове юнацьке божевілля, мало не обурився: чому б не сказати, що ти закохався, тату? Тоді все стало би на своє місце. Але закохатися — це одне, з першого погляду — інше, а стрітися віч-на-віч із казкою (у сірому-сірому трамваї…) — ні до чого не подібне! Дива засмоктують: з ними не хочеться розлучатися. Врешті, їх можна… гм, приборкати. Адже вони не мають звички ухилятися від відповіді, чудо заграє до тебе. Насамкінець, чому б йому не згодитися віддати свою руку й серце невиправному романтикові?
Але тут на Яна Улава чигає інша несподіванка: дива, як і життя, закінчуються. Що вдієш? Як реагувати на невідворотність, яка торкнеться тебе одного, люди, що люблять тебе, допоки залишаються. Кажуть, лише звірі й маленькі діти не бояться смерті, та й тому, що не знають про неї. Ґеорґ мусив підрости.
Ось, власне, кінець. І хлопець усвідомлює це. Він дочитує батькового листа, він тепер цілком свідомо може відповісти на своє внутрішнє питання: для чого Помаранчева дівчинка? І на батькове: якби ти міг, Ґеорґу, стоячи на порозі цієї казки мільярди років тому, коли вона тільки починалася, обирати, невже ти не обрав би життя на цій чудовній різнобарвній планеті? Ґеорґ тепер знає, що і як відповісти татові.
Він, коментуючи прочитане, пише книжку, яка, власне, є листом Яна Улава синові. Ґеорґу, як Юстейну Ґордеру, не потрібно обманювати чиїхось батьків, аби закликати своїх ровесників (навіть самих мам і тат) до відвертої, надзвичайно проникливої та глибоко інтимної бесіди. Щоби поговорити з ними тет-а-тет, сидячи на ліжкові у напівтемній кімнаті. І дещо запитати.
«Хто ніколи миттю не жив, той наче неживий. А ти живий?» У суєтній життєвій грі не залишається місця на роздуми та спогади; вивірок не цікавить ніхто, окрім них самих. Такими є правила в казці, звідки прийшла Помаранчева дівчинка. Я, до речі, збагнув, як називається казка: Прийди-у-світ-моїх-снів.
Ґордер Ю. Помаранчева дівчинка. (Пер. з норвезької Н. Іваничук.) — Львів: Літопис, 2005.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво