Старі танці від головних. Олександр ПОНОМАРЬОВ: «Помаранчеву революцію в українському шоу-бізнесі я здійснив би за місяць» - Культура - dt.ua

Старі танці від головних. Олександр ПОНОМАРЬОВ: «Помаранчеву революцію в українському шоу-бізнесі я здійснив би за місяць»

11 листопада, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №44, 11 листопада-18 листопада

Олександр Пономарьов заспіває про головне. Зразково-показовий репертуар — також від головних (Чайковський, Лисенко, Гендель)...

Олександр Пономарьов заспіває про головне. Зразково-показовий репертуар — також від головних (Чайковський, Лисенко, Гендель). Опісля будуть танці. І вальсуючих очікують найголовніших — Ющенка, Чумаченко (можливо, Тимошенко, Литвина, Януковича). Він чекає на них 20 листопада на першому Благодійному балу в палаці «Україна», кошти від якого підуть на придбання медобладнання для новонароджених. Напередодні балу співак в ексклюзивному інтерв’ю «ДТ» розповів про проект, а також поділився своїми міркуваннями щодо проблем вітчизняного шоу-бізнесу.

До й після балу

Благодійні вечори, загалом, не така вже й прем’єра для нашої країни. Проте доброчинний бал — щось нове... Зрозуміло, можна поставити собі за мету й іронізувати — а який же вигляд матимуть у цьому не дуже звичному для себе форматі представники наших вищих владних і фінансових ешелонів... Адже традицій-то немає. Як немає, утім, і аристократичних станів, котрі звикли сяяти на заходах такого рівня. З другого боку, відсутність і станів, і традицій передбачає й появу чого-небудь нового... Дивися, і тут певні традиції приживуться? Між нашими політиками й бізнесменами, між високопоставленими чиновниками та просто дуже заможними людьми, звісно ж, марно шукати знак аристократичної рівності... Але й не це важливо у даному разі. Важливий бодай той факт, що, заплативши певні гроші за право продемонструвати туалет на балу чи просто поспілкуватися-відмітитися у вищому товаристві, ці наші дуже небідні співвітчизники внесуть суми, які згодом врятують... дитячі життя. Також важливо, що йдеться не про кулуарно-бізнесові вливання на підтримку діяльності першої леді, як це було, приміром, в попередню епоху. Ноу-хау даної акції в її прозорості. Пропонується відкрита схема. І саме ні перша леді, ні її чоловік, хвалити Бога, уже ні перед ким не зобов’язані «відпрацьовувати» ці внески... До речі, сама Катерина Чумаченко на собі випробувала всі тривоги й переживання матері, коли народила свою середню доньку в Україні, і з вини лікарів під загрозою опинилося життя її дитини... І тоді вже саме від наявності спеціального медобладнання залежав порятунок Христини, яка щойно з’явилася на світ. Тому широко розрекламований спільний бал Катерини Михайлівни й Олександра... бачиться не лише світським заходом, а й певним порухом душі.

— Сашко, у зв’язку з балом помітна різка зміна вашої репертуарної «просодії»: це бажання вирізнитися на тлі загального поп-одуріння класичним репертуаром чи це разова акція в благодійних цілях?

— Ідея академічного концерту виникла не сьогодні й не зараз. І вже в жодному разі не під певний спеціальний проект... Основа програми в мене була готова, коли я ще відзначав своє 30-річчя. Нині в репертуарі з’явилися нові твори й виник проект, який допоможе презентувати цю музику й при цьому, що важливо, комусь реально допомогти.

— Парадокс: однак виконання естрадним співаком класичної арії в чомусь навіть освіжає смислову тканину загалом відомих шедеврів. Начебто навіть по-новому в старі тексти вслухаєшся, а між ними повітря виникає, а не традиційна «поліровка», ніби мастикою натерли оперну підлогу.

— По-перше, я думаю про музику, а не про те, як би мені перекричати оркестр, що іноді трапляється з деякими оперними виконавцями. Жодних канонів при цьому намагаюся не порушувати. Можливо, єдине моє «зазіхання» на Чайковського — це переакцентування відомої фрази «Ах, Ольга, я тебя любил…» У Петра Ілліча тут форте. Я ж роблю піанісимо... По-моєму, так інтимніше, ліричніше. Він же до жінки звертається. Не на підвищених же тонах з нею розмовляти? Якби Чайковський був живий, я дуже хотів би з ним поспілкуватися... І переконав би його, що цю фразу краще проспівати трохи тихше.

— Така «оперна історія» не ввіллється згодом у масовий процес «Басков та інші», коли співак, використовуючи класичний репертуар, накручує навколо нього виключно естрадні віньєтки, аби, бач, масам зрозуміліше було?

— Не збираюся переймати цю манеру! І не хочу поєднувати естрадні аранжування з академічною музикою! Але коли й відбувається певна зміна штриха, нюансу чи музичної фрази, то це скоріш рух моїх відчуттів, а не спроба потішити чийсь слух. У решті ж — академічність, класичність. І не збираюся йти на повідку в слухачів, котрі чекають від програми розважального наповнення. Адже цю музику потрібно слухати. Бо це музика. Не збираюся також в одному концерті поєднувати репертуар за принципом міксу: тут трішки опери, а тут естрадний хіт... Якщо робити різні жанри — то лише в різних відділеннях.

— А критики консерваторських старожилів, прописаних у філармонічних кріслах, не боїтеся?

— Я ні на що жодним чином не претендую. Але вважаю себе академічним співаком із вищою освітою. Тому сміливо можу назвати їх своїми колегами. І либонь одна з цілей майбутнього балу, крім збирання коштів для допомоги хворим дітям, це саме популяризація класичної музики. Оскільки вона, як відомо, давно «в занепаді». Коли чую чи бачу по ТБ нескінченні «тріо тенорів» з розхожим репертуаром із «Травіати», то дивуюся, скільки можна амортизувати одне й те саме... Або ще: ті самі «тенори» співають на всіх концертах підряд або «Чорнії брови», або «Ніч яка місячна»... Я добирав у програму основні речі, які освоював у консерваторії. І саме з цим репертуаром мене часто запрошували на концерти до Львова, Донецька, Кам’янця-Подільського... Отож для мене згадана ніша — зовсім не дебют.

— Але може статися й роздвоєння аудиторії: для одних ви так і залишитеся співаком «З ранку до ночі», а для інших станете «Пономарьовим в опері»?

— Буде прикольно... Та коли намагатися догоджати смакам аудиторії, тобі ж самому це згодом набридне. Нехай ці слухачі дізнаються, що в репертуарі співака, котрий їм симпатичний, скажімо так, є різна музика. У моїй нинішній програмі будуть арії з «Любовного напою», «Севільського цирульника», «Євгенія Онєгіна». Буде арія Петра з «Наталки-Полтавки» Лисенка. Ще романси Глінки. Буде хор «Думка».

До ідеї такого концерту мене підштовхнув Віталій Олексійович Гайдук, із котрим ми давно дружимо. У нього неймовірна колекція унікальних аудіозаписів. Якось Віталій Олексійович запропонував: «Давай зробимо саме такий концерт...» Ще раніше в мене була ідея підготувати виступ за принципом балу. Щось у тому дусі, який витає на заходах, що їх проводить королева Великобританії й багато інших коронованих осіб. Там, як відомо, збирається еліта. Туди можуть прийти люди в дорогому вбранні, поспілкуватися, потанцювати... До того ж такі заходи давно не сприймаються як «ярмарки марнославства» — там справді збирається вище товариство. Це ще й зустрічі людей, котрі знаходять час і можливості, аби допомогти ближнім...

— Де-юре коронованих осіб у нас начебто поки ще немає, але президент із дружиною — є.

— Віктор Андрійович цю ідею підтримав. Власне вечір складатиметься з двох блоків. Перша частина —мій концерт. Друга частина — бал на шостому поверсі палацу «Україна»...

— Є вже приклади деяких місцевих «балів», коли столи для фуршетників прогинаються, немов це пиятика-гулянка, а не те, на що запрошували... Чи багато в нас політиків і бізнесменів, котрі можуть достойно виявити себе на балу, приміром, вальсуючи... Якщо ці публічні таланти частіше видно в парламентській рукопашній, а не в хореографії. Та в проекції на наші реалії справедливим є зауваження одного мудреця: «Музика об’єднує всіх... крім сусідів».

— Не таємниця, що більшість наших політиків і бізнесменів — із регіонів. Але навчилися ж вони бути публічними людьми, як ви кажете. Навчаться й вальсувати! Можливо, прочитавши саме це інтерв’ю, вони знайдуть учителя й візьмуть собі два-три уроки, а потім, освоївшись, з’являться на балу вже в усій красі.

— Які, власне, фінансові складові цього балу, з огляду на те, що він і найперший, і благодійний?

— Є мінімальний внесок — він дорівнює еквіваленту 1,5 тис. у.о. Людина, котра внесла таку суму на благодійність, потрапляє і на першу, і на другу частину балу. Але є квитки лише на перший епізод вечора — вони від 50 до 500 грн. Проте, повторюся, наша мета — суто доброчинна: зібрати кошти й допомогти дітям. І тут зовсім не передбачається «поділ за політичними таборами». На бал буде запрошено людей, котрі мають стосунок не тільки безпосередньо до Віктора Андрійовича чи до «Нашої України»... Будуть представники найрізноманітніших політичних і бізнесових команд. Переконаний, для них — це привід і можливість поспілкуватися. Можливо, навіть помиритися. Навіть якщо лише двоє — і то добре...

— Головне, аби саме двоє й помирилися... Розумію, на такому балу «закалькульовано» чинники престижності й ексклюзивності. Хоча для багатьох наших багатих людей ті самі півтори тисячі у.о. — лише скромний тихий вечір в одному з ресторанів...

— Якось я потрапив на прийом у королеви Великобританії (коли вручали нагороду Віктору Андрійовичу) і бачив, що на таких світських заходах важлива саме стриманість, навіть строгість...

— У британців багатющі світські традиції. У них дещо інша культура стосунків. Причому й на таких заходах і навіть поза ними.

— Хочу, аби така манера з’явилася й у нас.

— Звідки, та ще й відразу? З териконів чи з Говерли?

— Нічого... Коли люди прийдуть уперше, то принаймні зрозуміють, як часом важливо, щоб на тобі елегантно сиділи смокінг чи бальна сукня... Світське спілкування, танці — для багатьох наших бізнесменів і політиків, безумовно, це якась нова форма дозвілля. Ну й нехай вони зрозуміють, що це сьогодні потрібно. Саме час уже інтегруватися в інший, вищий стиль культурних розваг. На цьому балу, до речі, передбачається також церемонімейстер, будуть хазяїн і хазяйка балу...

— Хто господарі — Віктор Андрійович і Катерина Михайлівна?

— Наразі я залишаю це запитання без відповіді. Воно саме обговорюється.

— «Після балу», як у тому класичному оповіданні, вас либонь обов’язково хтось та й назве «президентським солов’єм»: дистанція з владною гілкою вже надто мінімізувалася.

— У такій аргументації я не бачу нічого принизливого. Бо Віктор Андрійович — мій друг. Знайомі ми давно. І ще можу сказати, що, на відміну від деяких інших виконавців, я не заробив на минулих виборах ані копійки. Але не пишаюся цим і не вихваляюся. І нікого взагалі-то не засуджую, бо для багатьох будь-які вибори — це вже ніби свій бізнес, а дружні стосунки мають бути й залишатися після будь-якої кампанії. Для мене ж дружба — поняття визначальне й воно багато чого пояснює. Коли я тільки-но прийшов до Віктора Андрійовича з ідеєю балу — це було прийнято відразу.

— Ще один «післябальний» нюанс: гроші зібрано, але куди вони підуть?

— Схеми будуть прозорі. Є список запрошених людей. Є дані, скільки коштів внесли... Я займатимуся звітністю особисто. Буде потреба, при журналістах розповім, куди й на що пішли гроші. До того ж підписано договір із Катериною Михайлівною, де чітко обумовлено всі моменти стосовно придбання медпрепаратів для реанімації новонароджених. Оскільки ця акція проводиться ще й у рамках їхнього проекту «Від лікарні до лікарні». Напевно, не всі собі уявляють, скільки дітей у нас не вдається врятувати через відсутність сучасних медпрепаратів і апаратури... І ця акція передусім для й заради дітей.

…Я дуже засмутився б, якби її сприйняли просто як «зустріч у верхах». Сам би я, звісно, не зібрав таких коштів, навіть якби займався лише бізнесом. А тут форма цивілізована. Не хочу наводити багато прикладів, але за обід із тим самим Біллом Гейтсом деякі люди можуть платити по два мільйони доларів! А тут — спілкування з першими особами країни... І об’єднавча ідея у спробі врятувати здоров’я та життя. Кажу про це без жодного пафосу. Повірте... Звісно ж, хвилююся перед балом. Дуже хочеться, щоб усе вийшло, тим паче що інтерес є. Важливо, аби перший млинець не був грудкою. Аби наша дещо нервова політична обстановка ніяк не позначилася на починанні.

— Чи проводитиметься тендер між фірмами, які пропонують своє медобладнання?

— Тендер буде обов’язково. Причому у бік здешевлення вартості обладнання, з урахуванням збереження відмінної якості цієї апаратури. Усе це, як відомо, імпортна техніка. Бо вітчизняна не відповідає багатьом вимогам. А це ж реанімація, дитяче життя — і недоробок тут бути не повинно.

— Який механізм визначення тих чи інших лікарень, куди зрештою, після балу, потрапить це обладнання?

— Чітко визначено, що це будуть 25 обласних лікарень. Причому, важливо зробити їх певними регіональними медичними центрами, аби рівноцінну медичну допомогу подавали всім, хто її потребує. І не лише в столиці, куди багато хто просто не може дістатися. Забезпечення залежатиме від потреб тієї чи іншої клініки. Над цим питанням працює спеціальна координаційна рада, створена лікарем Вірою Павлюк.

«Формати й лазівки навколо закону нищать наш шоу-біз»

Тепер маршрут в іншому напрямі… Мало торовані мною стежини чарівної країни вітчизняного шоу-бізнесу, місцями, у дивовижних снах можуть привести до загадкової будівлі на курячих ногах (до лісу передом) із написом на ветхих дверях: «У пазурах у казки». Там, усередині, справді все чарівно й казково. Тільки без фолькпідготовки краще не потикатися. Оскільки, образно, шоу-біз наш нагадує билинного Змія Горинича, правда, не завжди з трьома головами, котрі будь-якої миті обпалять вогнем... Одна голова — естрадно-ветхозавітна. Її представників на М1 ніхто не кличе. Друга — жвава, в’юнка, комерційно-активна, чия гортань із усіх динаміків доносить: «Хто ти є, ти випила мою кров...» Голова третя, трохи конвертована, увесь час на схід дивиться: «Отпусти меня-а-а…» Щодо четвертої (голови)... якщо просунуті музкритики вивчать візерунки її звивин, то відразу й жахнуться: «Чистісінький треш! І чому «кропива»-бузина укупі з київським дядьком стільки років мізки компостує?»

...А от і добрий молодець із фольклору, «з ранку до ночі», котрий асоціювався в слухача то з національним романтиком (найперший період), то зі статечним сім’янином (передостанній період), то зі співаком бурі й натиску («Згинуть наші воріженьки»). А тепер, за казковими законами, шалена внутрішня сила штовхає його в цебер з молоком, аби, виринувши, освіжившись, постати іншим... Цього разу — суто класичним, академічним. Він запропонував оцінити в підвалі своєї студії арію Ленського з «Євгенія Онєгіна» — послухав. Оцінив. Це талановито.

— Чи легко буде згодом переформатувати себе з високого класичного штилю на традиційний, естрадний? Чи є у вас сьогодні автори, чиї твори не соромно виконувати не лише на світських балах, а й на хвилях FMів?

— У мене якось вистачає і своїх композицій. Недавно записав одну пісню з Ані Лорак. Сподіваюся, вона знайде свого слухача. Хоча з задоволенням розглядаю все, що пропонують. Що таке хіт? Це натхнення. А натхнення створити хорошу пісню може прийти як до людини з ім’ям, котра живе в Києві, так і до автора з провінції. Тому я слухаю все, що надсилають. Якось дівчина надіслала мені в листі вірші «Чому так гірко плакала вона» — і з’явилася, по-моєму, хороша пісня.

— Наскільки важливі для вас нинішні межі «форматів», якими обставили виконавців на радіо й на ТБ, немов червоними прапорцями, і з цієї причини багатьом начебто навіть заборонений шлях в ефір?

— Ви поясните мені, що таке взагалі «формат»? Гадаю, цього не пояснить ніхто. Бо, якщо я розпочну дослідження й на будь-якій радіостанції визначатиму, що в її «форматі», а що поза ним, то знайду «неформатного» матеріалу відсотків на сорок... Це твори або випадкові, або ті, за які заплатили гроші, і вони активно ротируються...

— А ви платите гроші за свої ефіри на радіо?

— Не плачу. Можливо, тому мене там і менше, ніж інших.

— Але помітно й чутно, що навіть порівняно з кінцем 90-х власне вітчизняної музики на наших радіостанціях стало менше. І «Люкс FM» колись дуже популярний. І багато чого іншого. Нині — переважно «Русское радио». Начебто вже й президента обрали найбільш українського. І безкінечні закони приймаються... А пісні на біс ті самі.

— Існує закон про присутність 50% національного продукту у вітчизняному ефірі. Але закон як дишло... Так, «національний продукт» вони можуть радісно крутити виключно пізно вночі. А потім так само радісно рапортувати: ми ж бо дотримуємося законодавства й визначених пропорцій! Але доти, поки не визначаться з такими поняттями, як «рейтинговий час», власне «національний продукт», а не «англомовний» або «російськомовний», доти таке й коїтиметься. Щойно законодавчо й виконавчо цю проблему буде розв’язано, відразу й почнуть оці самі музичні структури самі ходити та просити музичний матеріал у вітчизняних виконавців. Життя змусить. А так виходить: багатьом сьогодні просто економічно невигідно співати українською мовою. Причому навіть відомим виконавцям. Приміром, Ірина Білик раніш позиціонувалася виключно як представник україномовного шоу-бізнесу. Тепер співає російською. Хоча деякі російськомовні пісні в неї вдалі. А проблема української музики в українських ефірах не надумана. Мене, до речі, здивувала група «Грін Грей», котра здійняла бучу, лякаючи народ тим, що може зникнути російськомовна поп-музика... Навіщо таке казати? Давайте просто ввімкнемо будь-яку радіостанцію в цій країні й визначимо просте арифметичне співвідношення україномовної й російськомовної музики. На російську, переконаний, припаде понад 70%. А українська, коли й набере відсотків 10, так і то буде добре. Навіщо ж штучно підігрівати ці пристрасті? Адже проблема-то має зворотне звучання. Є цивілізовані закони, які в кожній країні покликані захищати свій ринок. У нас, мабуть, певні закони захищають ринок — чи то продовольчих, чи то промислових товарів. Але цього захисту немає на рівні культури. А потрібно ж зовсім трішки...

— Що ж, цікаво, потрібно?

— Потрібна лише хороша робота юристів. Якби мені дали таку змогу, я за місяць розв’язав би цю проблему, можливо, навіть здійснив певну шоу-революцію, перепрофілювавши все в адекватну відповідність до законодавства.

— «Революцію», як я розумію, знову помаранчеву?

— Але є ж структури, котрі повинні контролювати тих, хто порушує певні закони на території медіа! У нас ці структури є?

— Нацрада є... Її ще ніхто не скасував. Але що вийде: представник Нацради на кшталт судового виконавця має прийти на радіо й силою змусити менеджера поставити пісню Марічки Бурмаки?

— Але хтось же контролює й регламентує, приміром, те, що спиртне чи сигарети рекламують на ТБ після 23.00? (Хоча й там знаходять лазівки.) Отже, і в шоу-бізнесі можна щось зробити. А почнуть контролювати — тоді почнуть і конкурувати. І з’явиться набагато більше хороших вітчизняних виконавців і якісної української музики. Такий продукт буде затребуваний ефіром. І тепер, певен, чимало хорошого матеріалу. Але він ніби «на полиці», для нього немає виходу, немає медійного запиту — так і відбувається самоконсервування. Пісні не потрібні, артисти не потрібні, у ротаціях те саме. Багато хто просто може розчаруватися... Дехто вже розчарувався. І розмови про конкурентоспроможність узагалі втрачають сенс. І як і раніше в ефірах буде Кіркоров...

— Кіркоров якраз уже й не дуже конкурентоспроможний. Але є й ще один бік «медалі»... Той самий Вакарчук, той самий Скрипка — майже національні символи (не кажу ані про Ротару, ані про «ВІА Гру», ані про Сердючку — то інше) — у російських ефірах і тамтешніх ротаціях давно помічені, хоч і не так активно... Це парадокс? Чи технології?

— Це ніякий не парадокс. Для цього потрібно було просто поїхати до Москви... Тема розкручування Вакарчука, як і Скрипки, проходила саме через Білокам’яну. Вони були певний час на нашому ринку, перед тим, як поїхали до Москви. А звідти вже свої імпульси... Я не вважаю цю схему для себе прийнятною. Точніше, вважаю прийнятною її з погляду бізнесу, але не з погляду творчості.

— Схоже, рідна естрада незабаром може зазнати ще однієї втрати, бо суто національна співачка Т.Повалій фактично ангажована Москвою... Ви, до речі, як ставитеся до цього нового витка в кар’єрі своєї колеги й подруги?

— У кожного є свій вибір. До того ж, у кожного є родина, діти, котрих потрібно годувати. Тому таких артистів треба просто ставити в певні законодавчі рамки: не в тому сенсі, аби змушувати їх співати українською мовою — вони й самі чудово заспівають. А підвести до того, щоб їм було вигідно виконувати репертуар саме українською й саме в Україні. Звісно, в Росії чи в Англії кожен може вибирати, як йому співати, оскільки є момент вигоди, доцільності... До того ж, це популярна музика, затребувана.

— Вас ніколи не бентежила власна участь саме в російсько-попсових телепередачах на зразок місцевих «Пісень року», де слово «музика» обов’язково потрібно взяти в лапки?

— Багато в чому це не моя музика. Але комусь це потрібно. У мене своя доля. Але, втім, і наповнення цих програм буває різне — щось краще, щось гірше...

— Користуючись дружніми стосунками з президентом, мабуть, окреслювали і перед ним проблеми вітчизняного шоу-бізу, про які говоримо зараз?

— Не хвалюся цією дружбою. І не намагаюся маневрувати цим залежно від проблем або ж політичних реалій, бо ми друзями були й, переконаний, друзями залишимося. Я допомагав йому, чим міг, і допомагатиму надалі, але таким самим чином, коли зустрічаємося, звісно, зможу сказати про щось... У тому числі і про проблеми, помилки...

— Чи часто говорите?

— Якщо відчуваю доречність ситуації, — скажу.

— Прислухається, реагує?

— Важко сказати... Я просто висловлюю свою думку з того чи іншого приводу. І потім я ж розмовляю з президентом. Я не маю права впливати. Але сказати можу... Принаймні, дуже приємно, що в даному разі, у питанні благодійного балу, він підтримав нас.

— Відомі метаморфози приватного життя позначаться на вашій присутності вже не в радіо, а в телеефірах, зокрема, чи не зникнете раптом із Першого національного зі зрозумілих причин?

— У нас нормальні, навіть чудові стосунки з Оленою Мозговою. Ми дружимо, спілкуємося. У нас багато ділових контактів. На роботі це не позначиться в жодному разі. В особистому житті звісно... Це інша історія... Хоча в мене не могло бути навіть і в думках того, що... Боляче це було. Принаймні, для мене.

— Виходить, ви більше втратили після того, як зруйнувався тандем співак-чоловік — дружина-продюсер?

— Це не питання на даний момент. Але, напевно, на сьогодні я все-таки більше втратив. Нині тільки марних борсань, можливо, менше стало...

— І в чому ви сьогодні знаходите опору?

— У роботі, у дітях, у музиці. В облаштуванні нової квартири — займаюся її дизайном.

— Чи можлива після балу ідея суто українського музичного вечора — сьогодні мало ким затребуваний цілий пласт неспіваних романсів, народних пісень, камерної музики? Ніхто цим не займається, а українська пісенна лірика навіть 60—70-х видається зниклою Атлантидою.

— Що більше буде таких концертів, акцій, то, звісно ж, краще для всіх. У мене в планах є ідея духовного концерту — хочу виступити в соборі. Цілий вечір духовної музики. Можливо, також із благодійною метою. Роботи — непочатий край. Дай Боже, аби тільки наші академічні артисти не наслідували Баскова — хоча те, що модно, завжди спокусливо. Але, повторюю, коли потрібно, тут завжди є ті самі 50% національного музичного матеріалу. Просто в цей бік ніхто не хоче дивитися. Мені здається, певний спад популярної української музики стався після того, як гривня впала...

— «Пісня про гривню» — можливий хіт?

— Зв’язок справді був... У момент, як національна валюта обвалилася, так і українська музика пішла в занепад. Це багато хто на собі відчув. Навіть виконавці «першого ешелону», скажімо так. Якщо 1997-го в українського артиста могло бути 30 концертів, нині — бодай десять...

— Плюс корпоратив...

— Мало допоможе. Як сьогодні виконавцеві витрачати 50 тис. у.о. на кліп, коли концертів менше, а ще ротації, команда? Загалом, наша шоу-економіка багато в чому збиткова.

— Але чомусь порівняно з 1997-м у кілька разів побільшало телеканалів і FMів.

— Кількість не відміняє їхнього взаємозв’язку з російським замовником.

— На сторінках «ДТ» недавно порушувалася тема нашої підготовки до «Євробачення» в Греції. У вас досвід першопрохідника. Наскільки доцільна нинішня а-ля ірландська система відбору учасника й пісні за регіональним принципом? Чи, можливо, потрібно йти шляхом доцільного розкручування одного, але явно вирахуваного проекту, який раптом і вистрілив би?..

— Я й раніше казав, що приціл має бути саме на конкретний проект, на певного виконавця. Хоча були різні думки. Летіли навіть критичні стріли. Якби оголосили народне голосування, то, цілком імовірно, могли б перемогти Поплавський або Сердючка, якщо виявилися б серед претендентів. А потрібно думати про рівень, який представить країна. Тим паче після перемоги Руслани. Із ірландської схеми «Ти — зірка», по-моєму, нічого хорошого не вийде. У нас не так багато професіональних виконавців, просто талановитих артистів, а фінансові можливості є не в кожного.

— Так, можливо, вам удруге поїхати?

— Ні. Мої завдання виконано. Я зробив те, що зробив. Україна була на «Євробаченні». «Євробачення» згодом було в Києві. А додаткових амбіцій із приводу цього конкурсу в мене немає.

— Але ж нині, озираючись назад, напевно поміняли б ту злощасну пісню Цвіка Піка, яка першого місця, на жаль, так і не принесла?

— Можливо, і поміняв би. Але зараз легко казати... А тоді казали лише мені... Казали, що потрібен єврохіт, євростандарт. По всій Європі шукали фонограму... Наївно думати, що мені тоді хотілося платити ну дуже чималенькі гроші за пісню...

— ... з якою допоміг той самий Кіркоров?

— Він просто познайомив з ізраїльським автором, котрий колись написав відомий шлягер для Дани Інтернешнл. Але мало хто знає, що я переробив практично половину тієї пісні — і за мелодикою, і за гармонією. Але що нині розмірковувати про те, що було й загуло? Сьогодні актуальніші інші теми й дещо інша музика.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Останні статті < >
Вам також буде цікаво