Справу зроблено, перший пішов! - Культура - dt.ua

"Справу" зроблено, перший пішов!

8 лютого, 2013, 19:30 Роздрукувати Випуск №5, 8 лютого-15 лютого

Режисер Валентин Васянович про свою прем'єру і польські "університети"  

 7 лютого розпочинається всеукраїнський прокат першого вітчизняного фільму 2013 р. "Звичайна справа". Режисер Валентин Васянович. Автор пропонує глядачам історію 40-річного лікаря Толіка про його взаємини з пацієнтами, з близькими та друзями, а також, за словами постановника, про кризу середнього віку. У своїх міні-монологах для DT.UA Валентин Васянович (колись відомий кінодокументаліст) розповів про перспективи прокату свого фільму в Україні; поділився спогадами про часи навчання в Польщі у кіношколі Анджея Вайди; проговорився про свій новий художній фільм. 

— "Звичайна справа" стартувала в українському прокаті з досить великої кількості залів і копій: усього 38. З них 25 цифрових, 13 плівкових. Від початку картина "Звичайна справа" знімалася "під глядача". У ній нема вигадливих постановочних ходів. Наша знімальна група буде їздити містами України та промотувати картину. На жаль, технічний рівень "плівкових" кінотеатрів в Україні залишає бажати кращого. Наприклад, на прем'єрі для ЗМІ в одному з київських кінотеатрів не знайшлося "рамки" потрібного розміру, і в результаті праворуч і ліворуч зрізалося зображення відсотків на п'ятнадцять. До того ж чомусь не читалася цифрова долбі-доріжка. А в нас звук зроблений фантастично. Нині справа в промотуванні вітчизняного кіно. Люди так чи інакше ходитимуть на українські фільми, нехай навіть після третьої, п'ятої чи десятої знятої картини. А щоб глядач заповнив зал, потрібна якась дія, акція, подія. Дистрибуцією фільму опікується Володимир Філіппов — продюсер і дистриб'ютор картини "Той, хто пройшов крізь вогонь". 

Буває так, що "Звичайна справа" мені самому дуже подобається, а буває, що цей фільм я ненавиджу. Розумію, що деякі сцени "не працюють" на історію, а виступають як дивертисменти. Ну а в цілому? Це ж комедія — хоча багато хто не хоче вірити. Адже навіть для "Дяді Вані" та "Вишневого саду" сам Чехов обрав жанр комедії, проте після закінчення спектаклів усі виходили й ридали. От і "Звичайну справу" часто сприймають як драму. Але якщо подивитися з боку й задуматися: чому люди розлучаються? Отже, для мене особисто фільм смішний. Від початку в мене був прототип. Ця людина психолог, писала вірші, була мені цікавою, симпатичною. Я хотів з'єднати в ній "дивні" речі, але у фільмі вони видаються не дивними, а цілком нормальними.

На роль головного героя, лікаря-психіатра Толіка, до Тараса Денисенка пробувалося п'ять акторів. Та коли з'явився Тарас, всі інші потьмяніли. Довго шукали актора на роль Славка. І ось цей тандем вирішив усе: Лінецький з Денисенком по-акторськи так зчепилися, що іскри полетіли! Скажу чесно: у мені самому вільно уживаються і рефлексуючий герой Денисенка, і невтримний пройдисвіт Лінецького. Планую в майбутньому ще раз попрацювати з Лінецьким, з ним цікаво співробітничати. Що ж до назви фільму... Довго не міг нічого придумати. Від початку сценарій називався "Подорож ідіота", а запустився в знімальний період із назвою "А ви граєте в шахи?". І ось під час зйомок художник-постановник Влад Одуденко запропонував назвати фільм "Звичайна справа" — адже за сценарієм антагоніст перетворюється на харизмата. 

— П'ять років я навчався в Школі режисерської майстерності Анджея Вайди в Польщі. Чого там навчили? Насамперед мені дали зрозуміти, що в основі ігрового кіно лежить аналіз. А чому ми робимо це? А навіщо? Потрібно розповісти біографію героїв, вони ніби збирають реакції. І поки польський актор із тебе все не витягне — не гратиме. Я навіть не знаю, яка це "система", коли з режисера всю кров випивають... Вони справді з тебе кров випивають. Спілкувався я з ними страшною польською мовою. Коли приїхав, мови взагалі не знав. Але через два місяці почав розмовляти. Особливо добре пішло після стресової ситуації, коли актори розібрали мене "до нитки"... З польських кінокласиків мені, до речі, подобається Кшиштоф Кислевський. Із задоволенням дивлюся старі фільми Агнешки Холланд. Загалом я не естет: сьогодні подобається одне, завтра — інше. Ларса фон Трієра сприймаю як культурне явище. У цілому дуже подобається сучасне фестивальне кіно — важке, класне, правдиве. Але не для широкого глядача. 

— У документальному кіно мене приваблюють не теми, а швидше, герої. Це інструмент. Через них можна розповісти про все — про смерть, про любов, про ненависть. Герої документального кіно мають бути пластичними й розкрити душу. А це можуть дозволити собі далеко не всі. Я нині кажу про "креативну" документалістику. Незабаром вийде мій фільм "Присмерк". Покажу його в Києві через рік, а нині хочу зробити світову прем'єру. Про що фільм? Про смерть. Там історія така: живуть в одній сільській хаті мати старенька, 82 роки, і хворий син (сліпий та з діабетом), 62 роки, і незрозуміло, хто кого переживе. Вони й самі це розуміють, тримаються одне за одного, ідуть разом по життю з тривогою за завтрашній день. Але не втрачають почуття самовладання і гумору, попри чвари й дрібні конфлікти. Усе це і страшне, і світле — чим мене й приваблює документалістика. Адже такі теми зіграти нереально. Тут усе по-чесному. На тлі цих людей ти почуваєшся порошинкою. Моє завдання було просто розчинитися в цій хаті. Сидів біля грубки тихо з камерою, щоб мене не бачили і не чули. Хронометраж залишився в 64 хвилини: самі діаманти. Наприклад, у фільмі є сцена тривалістю вісім хвилин, одним кадром, коли мати допомагає сліпому синові зібрати зварювальний трансформатор, а в неї не виходить... А в останній сцені мати йде до столяра по труну для сина, тому що для неї самої труна давно приготовлена... Ці люди — мої родичі. А я завжди знімаю або друзів, або родичів, або тих, до кого зміг увійти в довіру. Це й є проблема креативного документального кіно. Мало хто тебе пустить ближче ніж за сто метрів у душу. І вже не думаєш, соціальне це кіно чи ні. Глядачам подобається, на фестивалях кричать "COOL!", але це все завдяки героям. І тому, що я "розчиняюся" і тихо сиджу біля грубки. 

— Багато хто сварить наше Держкіно, але я цього ніколи не робив. Бо мої документальні фільми — "Старі люди", "Проти сонця" — фінансувалися Держкіно. Ще при Ганні Чміль виділили певну суму на "Звичайну справу", а вже за нового керівництва дофінансували. Багато планів цієї організації реалізовуються. Проводиться серія конкурсів, пітчингів, а вже за результатами — фінансування. І "Звичайна справа", і фільм "Креденс" (який нині в роботі) — результат пітчингів. Бюджет "Звичайної справи", до речі, близько 6 млн грн, причому половину отримали ще за старим курсом долара. Потім два роки перерва — а курс за цей час став 8 гривень... І ми на фініші опинилися в боргах, з якими я розрахувався лише тиждень тому. Зараз я ще є продюсером нового фільму Мирослава Слабошпицького "Плем'я". Держкіно теж має надати підтримку. Для Мирослава це ігровий повнометражний двогодинний дебют. Фільм буде без жодного слова, тільки синхронні шуми. Цей проект — фестивальне кіно для західноєвропейських кінофорумів. 

Мій новий фільм "Креденс" був "написаний" саме так: уночі на кухні. Львівська історія про музиканта, який усім заважає жити. І на роботі його хочуть пхнути, і в сім'ї негаразди. І вже потрібно цьому інтелігенту взяти важкий предмет у руки... Бюджет фільму — 8 млн грн. Половину з них виділяє Мінкульт, решту — приватні структури. Запрошені чудові актори: Андрій Самінін, Михайло Жонін, Наталя Васько, Олег Примогенов. Це потужні артисти, з ними приємно працювати. Оскільки грошей в обріз, усе повинні робити швидко та злагоджено. У нас тільки перша зміна у Львові забирає 17 годин. Спати майже не виходить... 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво