СПОСТЕРЕЖЕННЯ ДИСКУРСУ - Культура - dt.ua

СПОСТЕРЕЖЕННЯ ДИСКУРСУ

12 липня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №26, 12 липня-19 липня

Існують автори текстів та ідей. Є також автори дискурсів — це, власне, автори тих самих ідей чи тек...

Існують автори текстів та ідей. Є також автори дискурсів — це, власне, автори тих самих ідей чи текстів, але за умови, що їхні ідеї та тексти набули розголосу, породили дискусії, вмотивували певні явища та й самі по собі були відбитками свого часу, вираженням його сутності.

Сказати, що Соломія Павличко теж є автором певного дискурсу в українській науці, — означає одразу надати сказаному зайвої багатозначності та, хоч як дивно, привнести трохи грайливого. Адже водночас спалахує кілька нюансів, і передусім той, що саме її ім’я пов’язують із поширенням у нас терміна «дискурс». Бо, попри те, що розуміння цього поняття вона запозичила у Мішеля Фуко, Соломії Павличко вдалося несподівано вибороти й собі дещицю авторських прав на нього: подавши щільну й чітку інтерпретацію терміна у своїй книзі про український модернізм. І це за умови, що, окрім неї, багато наших вчених — літературознавців, культурологів, філософів — давно користувалися цим поняттям, «проштовхнути» його «в маси» вдалося саме їй. Цікаво й те, що після різнорівневих обговорень її книги навіть якось поступово, самі собою вщухли дискусії щодо форми слова-терміна та його наголосу — воно увійшло в обіг не у запропонованому одночасно Тамарою Гундоровою варіанті — «дискурсія» і не з наголосом на другому складі за специфікою французького наголошування, як пропонує Дмитро Наливайко, а саме так, як Соломія Павличко вимовляла у доповідях, розмовах та лекціях — наголошуючи на «и» — дискурс.

Доти аж такого глибокого проникнення терміна в ужиток, як це сталося, мабуть, не сподівалась і сама Соломія. «Вживати у своїй роботі цей термін — це рівень», — думає чи не кожен початківець. «Мати поняття про це поняття — це важливо», — вважає кожен дослідник. Погоджуватись або не погоджуватись із певними інтерпретаціями дискурсу та дискурсивності — вирішує для себе кожен науковець. Якщо все це й не так, то майже так. І більше: дискурси й парадигми — це вже специфічна лайка, наприклад, в Івана Андрусяка. Отже, проникнення досить глибоке. Звісно, не лише вона «завинила» — праці Фуко самі по собі набирали популярності, зростала зацікавленість, збільшувалася кількість читачів… Тож, безперечно, для нас дискурс все одно залишився б дискурсом і без участі Соломії Павличко, зрештою, як і Coca-cola залишилась би сама собою без Енді Воргола. Майже без змін.

Чого не скажеш про українську літературу. Стосовно неї Соломія Павличко виконала таку ж функцію, як Т.С.Еліот стосовно англійської. Реінтерпретація призвела до реінкарнації: хто раніше читав Ольгу Кобилянську чи, припустимо, Підмогильного, окрім школярів та студентів-філологів? Не кажу про нововідкритих Костецького, Косача, Петрова-Домонтовича, Кримського.

Мені та ще кільком десяткам людей, більшість із яких я знаю особисто, пощастило: нашим першим підручником з історії української літератури ХХ століття була книга «Дискурс модернізму», і я відштовхувалась у своїх міркуваннях від побаченого її очима. Тому ця література завжди видавалася мені цікавою. A priori. І хоча сам малюнок, розташування персонажів культури й акценти вже багато разів змінювалися, залишилось усвідомлення необхідності любити те, про що пишеш. І з тою ж залюбленістю наближатись до кожного з них, гортаючи в архівах пожовклі сторінки, відчитуючи поміжрядкові зізнання. Так, попри те, що учнівську вдячність багато хто розуміє зовсім інакше, найщирішим її виявом бачу відкриту дискусію, до якої надаються багато з проголошених у цій книзі тез. Про нігілізм Ігоря Костецького чи про авангард як антимодернізм. Плюс — відсутність аналізу мінідискурсів формалізму, експериментального роману тощо. Соломія Павличко таки створила свій авторський канон, який, звісно, теж потребує перегляду — тільки заради цього він і був творений. Та що казати, ця книга, мабуть, перший у нашому «рідному» інтелектуальному просторі текст, який зміг зацікавити, втягнути у дискусію, був розрахований на читача. Навіть більше — він сам розраховував на читача як допомогу: бути, відбутися. Не тяжів над ним. Відкрита, діалогічна форма. Мав рацію Костянтин Москалець, пишучи, що книга Соломії Павличко «з досконало побудованим магістральним сюжетом, захопливими колізіями, суто романним багатоголоссям, що створює до цього непередбачувані відчитання знайомих констеляцій, урешті-решт, суто романний дискурс цього дослідження — все свідчить про один із нечисленних реальних виходів із кризової ситуації для літератури і, відповідно, літературознавства ХХІ сторіччя». Воістину це був «роман з дискурсом».

У передмові до щойно виданої «Основами» другої книги праць Павличко «Теорія літератури» Марія Зубрицька поділяє її наукову діяльність на три етапи: 1) ранні дослідження, написані в традиційно академічному стилі; 2) перехідний етап, де відбувається зміна літературознавчої парадигми; та 3) останній етап, коли були написані згадана робота «Дискурс модернізму в українській літературі» та незавершене дослідження «Націоналізм, сексуальність, орієнталізм: складний світ Агатангела Кримського». Крім поступової зміни, ці етапи свідчать ще й про необхідність поступового виборювання своєї мови у науковому просторі. Гадаю, не лише з «розвитком», науковим «дорослішанням», «розумнішанням» пов’язана така етапність. (Хоча, поза сумнівом, і з ними також). Проте є ще інший бік проблеми. Кожен, хто робить крок у науку, ув’язнений у системі правил, яких мусить дотримуватися, пишучи свою першу дисертацію. Інколи у них навіть є сенс — правила писані й неписані мають бути своєрідною перешкодою, оскільки, очевидно, відіграють роль випробування. Ініціації. Та часом — становлять абсурдні проблеми. І, мабуть, лише на останньому етапі дозволено бути собою, тільки-но самим собою ще треба змогти зберегтись.

Останні її студенти важко уявляють традиційно академічну Соломію Павличко — ну хіба з текстів. Проте дуже добре пам’ятають, попри те, як і чого вона навчала, її ж застереження, що «кандидатська дисертація — це німецька вправа на двісті сторінок, яку треба написати». Отже, навіть на останньому етапі вона визнавала владу академізму на певних територіях. Та тільки йшлося про особливості нашого академізму, який, між іншим, якраз і провокував сумніви щодо того, чи академічними є її ж праці. До речі, тут пригадується, як нещодавно на презентації книги відомого історика Наталі Яковенко «Паралельний світ» Олександр Гриценко дотепно зауважив, що захистити таку роботу як дисертацію у наших умовах навряд чи вдалося б, при тому що далі займатись історією, не враховуючи цієї праці, також неможливо. Отже, маємо ще один парадокс. Спасибі Соломії Павличко, що вона намітила шляхи його розв’язання.

Досвід спілкування з нею навчає ще й важливості оцінювати доцільність свого перебування на певній ділянці. Вміння відчувати, де ти здатний видати свій максимум. Її промовисте повернення до української літератури після англо-американської може бути прикладом того, що не можна забути про «своє», те, що відчуваєш інтуїцією та тілом. Але її шлях свідчить, що ця література потребувала такого ж рівня досвіченості, тих самих критеріїв та очікувань, що й будь-яка інша «велика» чи «повна» література. Ми бачимо те, що навчилися бачити.

Після «Листів з Києва», «Фемінізм» Соломії Павличко — друга книга, яка розкаже дуже багато про неї. Є якась неймовірна насолода відчувати, що ця людина живе, як пише, — дуже щира і не боїться бути відвертою. І небайдужою — принаймні я ніколи не бачила, аби викладач розхвилювався через те, що студентка не прийшла на іспит, а потім ще й чекав, доки та напише свої відповіді. «Головне, що не сталося якогось нещастя», — сказала вона, і це було тоді, наприкінці грудня. Незначні вчинки. Кожному — потрошку. І кожен має свій спогад, як дарунок: О. — той випадок з іспитом, Р. — жарти про «дзеньки-бреньки», Т. — купання в озері в Пущі-Водиці, А. — запах її парфумів і Гарвард, Н. — прості і тривалі розмови по телефону, Л. — поїздку до Луцького, І. — сподівання писати в неї роботу… І все це поза текстами.

Залишаться вони й у тих, хто колись записував з нею розмови, які увійшли до збірки «Фемінізм». Саме тому ця книга найбільше наближає до особистості, що йдеться у ній про те, де прокладено межі між теорією та способом життя. «Я не хочу боротьби чи війни статей і не проповідую їх. Просто вважаю, — сказала Соломія в одному з інтерв’ю, — що суспільство має будуватися на справделивих засадах. У всьому. Звичайно, цікавіше займатись інтелектуальними питаннями, ніж варити їсти, прати, бігати на купівлю. Та це цікавіше не лише чоловікам, а й жінкам. Тому: чому б не поділити нецікаві заняття справедливо навпіл? Я думаю, це і називається фемінізмом». Отже, бути феміністом чи феміністкою можна абсолютно різним чином, так само як можна абсолютно по-різному бути вільним. Натомість бути анти- можна лише в один-єдиний спосіб — не поважати свободу іншого, живучи лише зі своїми упередженнями. Тому розмова про фемінізм — це не що інше, як просто розмова про свободу в суспільстві, де неадекватно розставлені акценти. Мене дуже дивує, чому досі виникає потреба повертатися майже до первинних дефініцій. Колись у відповідь на запрошення взяти участь у відомій тоді передачі Миколи Вересня Соломія Павличко сказала, що фемінізм для неї — не табу. А сьогодні, здається, він уже взагалі й не тема. Як і питання наявності душі у жінки… Багацько вже погомоніли про це. І все ж таки декого досі тривожить грізний привид Валері Соланас, що, звісно, вимагає бути напоготові й «спати у шкарпетках», як співав БГ. Та це індивідуальні проблеми, які, як часто казала Соломія, в кожного — свої.

Остання стаття у книзі «Теорія літератури» містить доволі сумні оцінки стану сучасної словесної культури. «Сучасна українська література і літературна критика виявляють неймовірний, подиву гідний опір модернізації і свідомій критичній саморефлексії. Немає нових романів — винен читач; книги не виходять — винна держава; комусь не вдається стати новим класиком — винні жінки; бракує грошей — винен Захід. Ми перейшли страшне і абсурдне століття. В ньому було багато трагедій і драм, хоча остання трагікомедія розігрується сьогодні. Вона полягає в тому, що дискурси, започатковані на початку нашого століття і навіть значно раніше, діють і донині. Оновлення стилів, риторик і культурних ритуалів відбувається повільно. Відтак література втрачає шанс знайти нове обличчя і нову аудиторію». І це не відчай, це виклик. Вона вміла їх кидати.

Так чи інакше, але, пишучи про канон, проблематизуючи його, граючись із ним, Соломія Павличко надто близько підійшла до нього сама. Її тексти стали найбільш цитованими. Множаться зображення. Переплітаються спогади А., О., Т., І., Н., Л. А відтак неухильно — вважає дехто з теоретиків — відбувається процес канонізації ще одної постаті.

Тільки тут таки вона сама себе убезпечила. Адже заздалегідь подала приклад, як «змивати бронзу». Залишається перевірити, чи добре навчила.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво