СПОЧАТКУ БУВ ОСВЕНЦІМ

Понад півстолітню боротьбу за право писати «після Освенціма» урочисто увінчало рішення Шведської королівської академії, яка нагородила Нобелівською премією з літератури за 2002 рік Імре Кертеса — 72-річного угорця єврейського походження, прозаїка, мислителя, перекладача з німецької, людину, яка пережила Освенцім і Бухенвальд.

Цього року премію дали «за творчість, що стверджує крихкий індивідуальний досвід перед обличчям варварського свавілля історії». Виокремлюючи його перший роман «Знедолений», Нобелівський комітет наголошує: «Для Кертеса Освенцім — не вартий осуду випадок, що існує як чужорідне тіло поза межами нормальної історії Західної Європи. Це остаточна правда про людський занепад у сучасному існуванні».

В Освенцім Кертес, тоді 15-річний єврейський хлопчик, потрапив 1944 року. Потім був Бухенвальд, звідки його було звільнено у 1945-му. Відтоді Освенцім став точкою відліку в його житті, а Голокост — головною і чи не єдиною темою його творчості.

Роман «Знедолений» писався впродовж 10 років і був нарешті опублікований у 1975 році. Насправді не автобіографічний, він написаний як автобіографічна проза і побудований на пережитому досвіді Освенціма та Бухенвальда. «Коли я думаю над новим романом, я завжди думаю про Освенцім», — каже Імре Кертес.

Головний герой «Знедоленого» маленьким хлопчиком потрапляє до концтабору, але йому вдається пристосуватися, і він виживає. Не знаючи альтернативної реальності, він сприймає табірне життя як даність, як норму, як сприйняв би будь-яке інше існування, що має свої глухі кути, але водночас не позбавлене щасливих моментів. Дитячий погляд головного героя роману унеможливлює відсторонення, спостереження, йому бракує повного усвідомлення того, що діється довкола нього, як, зрештою, бракує і готових, дорослих відповідей на запитання, що скасовують будь-які відповіді. Текст Кертеса позбавлений внутрішнього протесту (і навіть просто опору), що його просто-таки вимагає ситуація, в ньому немає моралі, немає висновку — і це, здається, найбільше шокує. Реальність концтабору постає чистою і незайманою чужими слізьми: ніби ти сам опускаєш свої руки у крижану воду, і тобі поволі відмерзають пальці. «Життя — це пристосування», — відсторонено констатує Кертес.

По закінченні війни він намагався працювати у будапештській газеті, але не витримав випробування лінією партії. Після свого звільнення 1951 року і двох років у армії Кертес займається виключно власною творчістю і перекладами з німецької. Через його руки проходять Ніцше, Гофманшталь, Шніцлер, Фройд, Рот, Вітґенштайн, Канетті та інші. Вочевидь, саме завдяки його «натуралізації» в німецькомовному світі там його і знають найліпше: німецькою видано десять його творів, тоді як англійською — лише два основних романи: «Знедолений» та «Кадиш для ненародженої дитини» (1990).

Вважається, що «Знедолений» та «Кадиш…», а також «Фіаско» (1988) складають трилогію. «Фіаско» — це досвід Кертеса, що його первістка, роман «Знедолений», довго не хотіли друкувати. У передчутті відмови герой береться за кафкіанське письмо, скеровуючи свій погляд на сучасну йому соціалістичну Східну Європу і переживаючи клаустрофобічні страхи. Коли ж, зрештою, йому повідомляють, що його перший роман буде надруковано, він відчуває саму лише порожнечу.

«Кадиш…», навпаки, повертається до передісторії головного героя «Знедоленого» і «Фіаско» — дитинства: темних часів цілковитого відторгнення, з яких він входить до концтабору як додому. Любов, за Кертесом, — найвищий рівень конформізму, повна капітуляція перед прагненням існувати за будь-яку ціну. Кадиш, єврейська молитва за померлими, промовляється за дитину, «яку автор відмовляється народити на світ, що дозволив існування Освенціма».

По суті, останні два романи є такими собі додатками чи коментарями до найпершого і найголовнішого твору Імре Кертеса — «Знедоленого». Так само і всі інші його збірки оповідань, есеїв, а також численні доповіді, лекції та промови є нескінченними коментарями й доповненнями головної та єдиної теми його життя — Голокосту. «Голокост — це світовий досвід, універсальна алегорія, яка створює культуру, що їй належить ключова роль у європейській спадщині», — стверджує Кертес. Не юдей, він вважає, що саме Освенцім відродив юдаїзм.

Звісно, не лише він будує свою творчість на спогадах про Голокост. Згадаймо, наприклад, Примо Леві, Елі Візеля і Пауля Целана, які змогли перетворити жах своїх переживань на літературу: автобіографічну прозу, філософську мемуаристику чи поезію. Візель, який також пережив Освенцім і отримав Нобелівську премію 1986 року, назвав Кертеса великим письменником. «Його стиль і підхід є настільки високого ґатунку, що він заслуговує на найвищу нагороду в літературі».

Ще у травні 2000 року, на 67-му Конґресі ПЕН-клубу в Москві, Ґюнтер Ґрасс сказав: «В усі часи письменники були свідками епохи, хоча переважно їхні свідчення залишалися голосом волаючого у пустелі. А з-під пера італійського прозаїка Примо Леві та угорця Імре Кертеса вийшла значно яскравіша й більш вражаюча, ніж будь-які, навіть найдетальніші статистичні дані, картина повсякденного життя в таборі смерті Освенцім. У романах «Якщо це людина» Леві та «Знедолений» Кертеса два колишніх в’язні концтабору, один — уже тоді дорослий чоловік, другий — ще зовсім хлопчисько, вихлюпують важку пам’ять про минуле. Так само, як це зробив Олександр Солженіцин — і у своїй першій повісті «Один день Івана Денисовича», і потім, від книги до книги, він розповідав усьому світу, що таке Архіпелаг ГУЛАГ».

Порівняння із Солженіциним видається особливо влучним: трохи хворобливий, але, безперечно, щасливий Кертес під час свого найостаннішого інтерв’ю в Берліні повідомив, що він завершує свій новий роман «Ліквідація». За його словами, роман, дія якого відбувається в Будапешті після падіння залізної завіси, є «останнім поглядом» на Голокост, цього разу він зосереджується не на його жертвах, а на пізнішому поколінні, що намагається дати собі раду з минулим. Під час того ж таки інтерв’ю, як повідомляє Reuters, Імре Кертес пообіцяв якнайшвидше розтринькати преміальний майже мільйон доларів.