СПЕЦЗАМОВЛЕННЯ НА УБН НЕСВОЄЧАСНІ РОЗДУМИ ПРО МОРАЛЬНІСТЬ І АМОРАЛЬНІСТЬ МИСТЕЦТВА ЛЮДИНИ, ЯКА НЕ ДИВИЛАСЬ І НЕ ЗБИРАЄТЬСЯ ДИВИТИСЯ ВИСТАВУ...

Ми це вже проходили. Коли партія скаже «треба», комсомол, підгодовуваний нею митець чи ідеологічний працівник має відповісти «є» і виконувати це замовлення. Так було 10—20 і більше років тому. Все правильно: хто платить, той і замовляє музику. Щоправда, комуністи були чеснішими: всі знали, що замовлення на ідеологію їхнє. А хто замовив сьогоднішню зверхність до людей, котрі були тими поодинокими «дурнями»—донкіхотами, які відстоювали свою гідність у боротьбі з державною каральною системою? Членів українського Опору було мало, але саме вони живили міф про те, що і наша нація має гідність.

Зрештою, саме про честь та гідність ходило тим, хто віддав свій голос на підтримку Тараса Чорновола, а не його грошовитих противників. Чому? Підозрюю, це питання незрозуміле для багатьох. Мало кому відомий син славетного батько перемагає з очевидною перевагою. Логічно, що для того, аби таке не повторилося, комусь треба було кинути тінь на членів українського Опору — З.Красівського, В.Чорновола, В.Стуса, подружжя Калинців...

Найгірше те, що, як на мене, не всі члени проекту розуміли, що вони роблять. З цього приводу хтось із древніх казав: «це не зрада, це значно гірше, це просто помилка». Однак хоч як би там було, у виставі використано тексти мого батька поета Василя Стуса, а сама вистава образила близьку йому людину — Ірину Стасів-Калинець. І я, навіть попри те, що півроку тому в силу різних причин припинив співпрацю з М.Гринишиним над цим проектом і мій виступ може бути сприйнятий в контексті ураженого самолюбства, не можу мовчати. Саме тому я не торкатимуся сюжету вистави, а зосереджусь на моральності, чи, точніше, аморальності «У.Б.Н.». Адже жодне мистецтво не виправдовує образи пам‘яті.

У цьому контексті вражає сама назва «У.Б.Н.» — український буржуазний націоналізм. Молодшому поколінню нагадаю, що це не науковий термін, а брудна вигадка радянської ідеологічної системи, і не одне покоління українських офіційних митців працювало над тим, аби образ українського буржуазного націоналіста набув пришелепкуватості. Я не називатиму тут прізвищ, та робота була виконана таки якісно. Про це свідчить усталений стереотип сприймання галичан як буржуазних націоналістів значною частиною жителів Сходу України.

Тепер цю традицію відновлено. І мені прикро та боляче, що за цим стоять знайомі мені М.Гринишин, сестри Тельнюк, А.Батьковський. Однак це їхній вибір. Свідомий чи ні — значення не має.

Повторюю: саме використання ярлика УБН — знакове; той, хто звертається до нього, визнає власну духовну та ідеологічну спорідненість з Я.Галаном, Маланчуком, КДБ, НКВС та ін. Тому, хоч би що говорили творці цієї вистави, вона має ідеологічний підтекст: кинути тінь на все те, що не здатні зрозуміти люди, які впродовж свого життя мріють про повні єгипетські глечики та життєве благополуччя, а всіляких Стусів, Красівських, Чорноволів, Григоренків, Калинців та ін. вважають надокучливими ідеалістами, чесноти яких заважають їм спокійно жити.

Зрештою, цими ж поглядами керувались і прислужники радянської каральної психіатрії: ви — Красівський, Рубан, Стус, генерал Григоренко і т.д. — заради незбагненної національної чи демократичної химери жертвуєте блискучою кар’єрою, спокійним життям, будь-яким сподіванням на здобуття реальних життєвих вигод. Але ж якби тільки це. Насправді ви значно гірші, адже своїми вчинками ставите під загрозу кар‘єру і життя ваших рідних, а тому ви безвідповідальні, інфантильні, божевільні і соціально небезпечні. І вас треба лікувати. Такою була логіка психіатрів на службі у КДБ.

З.Красівський провів у божевільні не один рік. Йому було вколото стільки спецпрепаратів, що майже антинауковим видається той факт, що він вийшов звідти не лише психічно здоровою людиною, а й людиною, не озлобленою на весь білий світ, світ, якому, аби спокійніше жилося, необхідно було навчитися не помічати З.Красівського. Пан Зенко був мудрим і добре знав, що, озлобившись, він перестане бачити і розуміти світ, адже бійниця злого погляду вихоплює з цілого лише те місце, яке треба атакувати. Він був мудрим.

Судячи з відгуків преси, реакції на виставу подружжя Калинців, тихий вихід із зали М.Мариновича (друзям Красівського творці цього дійства забули навіть показати сценарій) — «мудрість» «УБН»-івського Зенона трохи інша. Дозволю собі поставити під сумнів головну тезу останніх прес-конференцій М.Гринишина та його колективу: сьогодні вони наполягають на тому, що Зенон — не прообраз Красівського. У фонді «Відродження» пан Гринишин просив гроші на виставу за мотивами листування саме З.Красівського, а не Л.Кагановича або В.Щербицького. Чи не так, пане Мирославе?

Але що режисерові до компрометації, хай навіть образно-опосередкованої, живих людей, їх пам‘яті, якогось там Фонду, коли йдеться про «художню правду»?

Однак що то є — «правда художня»? І наскільки ця так звана правда виправдовує приниження людей, які поклали своє життя, аби в Україні бодай хтось живив ілюзію збереження народом своєї гідності?

М.Гринишин вирішив, що він вищий від якихось там дисидентів? Звісно, з погляду здорового міщанина, представники українського Опору — звичайні життєві невдахи, котрі не полишили своїм дітям ні значних рахунків у закордонних банках, ні великих маєтностей, ні значного соціального статусу... Однак хто для М.Гринишина та Ф.Стригуна — Ірина Стасів-Калинець? Якась там екзальтована пані, яка чомусь дозволила собі порушувати «громадський спокій» під час вистави і яку не здали в міліцію лише з поваги до її минулого.

Припускаю, що такою ця Жінка видавалася і представникам КДБ.

Однак для Василя Стуса, твори якого використано в «У.Б.Н.» — виставі, що змусила пані Ірину кричати від болю, — ця жінка зробила аж надто багато, аби будь-чиї брудні лапи торкалися її імені.

В 1975, коли Василь Стус у близькому до клінічної смерті стані лежав на землі мордовського табору, саме І.Стасів-Калинець разом з Н.Світличною та кількома іншими товаришками по ув’язненню вдались до різких акцій протесту з вимогою надати медичну допомогу В.Стусу. Відтак, у тому числі й завдяки п. Ірині, цю допомогу В.Стусу було надано. Так І.Стасів-Калинець, ризикуючи своїм, врятувала життя В.Стусові. Тексти кількох віршів, які ви, Галю та Лесю, співаєте, були написані вже після цього. Коли б тоді, у 1975, пані Ірина була розважливою, то «Палімпсести» В.Стуса мали великі шанси залишитись не втіленими...

У 1989, коли відбувалося перепоховання В.Стуса в Києві, я саме пані Ірину просив очолити оргкомітет з організації київської частини перепоховання. І це вона днями й ночами вираховувала ті кроки, які примусять владу піти на максимально можливі компроміси, а не перетворять поховання людей на криваву бійню, як та, що сталася вже за незалежної України під час поховання патріарха Мстислава. Нині члени групи «У.Б.Н.» подякували їй за все.

Кілька людей радило мені заборонити використання творів В.Стуса у цій виставі. Однак чи можна моїм рішенням перекреслити 5 років праці над текстами Стуса сестер Тельнюк? Адже, як на мене, завдяки їхній музиці твори поета стали ближчими молодшому поколінню, а дует сестер здобувся на новий творчий поштовх у своєму розвитку. Відтак у приватній розмові з ними я просив їх не використовувати більше цих текстів у виставі, й мені це обіцяли.

Прикро, що сьогодні, коли треба щось будувати спільно, хтось, аби сказати свою правду, вважає недоцільним зважати на нюанси індивідуального болю тих, кому мав би показати сценарій та перші репетиції напередодні прем‘єри, закидаючи потім друзям З.Красівського неадекватність сприймання. Вони прожили своє життя так, що мають на це моральне право.

12 лютого 2001 р.