«Спасибо вам, и сердцем, и рукой...» Віра Таривердієва: «На прем’єру сиквела «Іронії…» я йшла зі страхом»

І в новому році глядачі бурхливо переймаються продовженням легендарного фільму «Іронія долі, або З легкою парою!». Музику до першої рязановської «Іронії...», як відомо, понад тридцять років тому написав Мікаел Таривердієв. Його ж музичні фрагменти звучать і в новій картині Тимура Бекмамбетова. Дружина знаменитого композитора — Віра Таривердієва — в інтерв’ю «ДТ» зізналася, що в новій стрічці вона згодна з авторською думкою про те, що сьогоднішнє життя абсолютно божевільне і малоромантичне.

Нечисленні нинішні члени Спілки композиторів могли б сказати, що за останні 11 років їхні твори звучали частіше, ніж музика Таривердієва. До неї якось погано застосовується сучасне слово «затребувана», вона — потрібна. Багатьом, у тому числі й кінорежисерам, котрі знімають нові фільми. За 11 років вийшли чотири фільми з музикою знаменитого композитора, чиї мелодії надихали творців «Іронії... », «Сімнадцяти миттєвостей весни», «Дорогої Ольги Сергіївни».

У розмові з Вірою Тари­вердієвою неможливі «меморіальні» інтонації. Вона живе сьогоденням… Під музику свого чоловіка.

«До кінця життя Таривердієв чекав дзвінка від Рязанова»

— У наш «час тотальної попси (це я вас цитую), практичних людей, а також культу грошей і відсутності — не ілюзій, немає високих ідеалів», музика Таривердієва таки ж досі затребувана?

— У кіно Мікаела Леоновича завжди любили. Він написав музику до 132 фільмів і ввійшов до Книги рекордів Гіннесса 2002 року як володар найбільшої кількості національних премій за музику в кіно.

1998 року Сергій Урсуляк, для котрого Мікаел Леонович написав музику до фільмів «Російський регтайм» і «Літні люди», зняв новий фільм — «Твір до Дня перемоги» — і відчув, що не може обійтися без музики Таривердієва. І вона там прозвучала — як завжди, немов проявивши, зробивши відчутним багато з того, що важко піддається відтворенню суто візуальними засобами. Потім Андрій Осипов зняв документальний фільм про Цвєтаєву, де музика Мікаела Таривердієва визначила інтонацію всієї картини.

Торік завершилася робота над чотирисерійним ігровим фільмом про дружину Сталіна. Коли картина була в роботі, продюсер Мира Тодоровська зателефонувала мені й попросила допомогти з музикою. Я подивилася матеріал і мені спало на думку використати музику, котру Мікаел Леонович написав 12 років тому для анімаційного фільму «Даниїл». Тема падіння Єрусалима та бенкетів Валтасара стала темою Сталіна; вийшло цілком органічно. До того ж ця музика ще жодного разу не виконувалася публічно, оскільки з мультиплікаційним фільмом тоді щось не склалося і музика так і залишилася лежати в шафі.

Ну і, звісно, цілком окрема історія — рязановські «Тихі нурти».

— Саме цю історію й хотілося б знати в подробицях…

— Ну, якщо від самого початку, то треба розповісти про те, як дуже давно, будучи ще зовсім молодим, Мікаел Леонович на спір написав пісню, «яку заспіває вулиця». Це — «На Тихорецкую состав отправится». «Вулиця» її справді заспівала. Пісня стала «народною». У тому сенсі, що ніхто не пам’ятав прізвища автора. Якось на пляжі в Піцунді Мікаел Леонович почув, як Рязанов муркоче собі під ніс цю «народну» пісню. А вони були давно знайомі. Але саме цей момент можна назвати точкою відліку, з якої почалася їхня творча співпраця. На жаль, досить коротка... «Іронія долі» була одним з найулюбленіших фільмів Мікаела Леоновича. Він пишався своєю роботою, дуже цінував ставлення до себе, до своєї музики Ельдара Рязанова. Композитор казав, що на всьому кінематографічному шляху так за нього билася лише одна людина — Рязанов. Звісно, Мікаел Леонович чекав (можливо, до кінця життя), що Рязанов зателефонує йому і запросить на нову картину.

— Людмила Габрія-Галустян, як на мене, може претендувати на звання фатальної жінки у вашій долі. Мікаел Леонович у своїй книжці «Я просто живу» розповідає, як одного разу, відпочиваючи в Сухумі, потрапив на концерт Людмили. Далі цитую: «Після концерту, коли ми познайомилися і їли в дуже гостинному будинку її батьків ціле засмажене порося, Люда попросила мене написати щось для неї. І я написав свій перший концерт для органа «Кассандра».

— Історія абсолютно правдива, можу підтвердити. Але далі, на наступній сторінці тієї ж книжки — про те, як невдовзі після повернення із Сухумі Мікаел Леонович опинився в Західному Берліні, познайомився там із чудовим художником Крістофором Ніссом і побачив серію його робіт під загальною назвою «Кассандра». Повернувшись, він присвятив свій перший концерт для органа Крістофору Ніссу і назвав його «Кассандра» (спочатку концерт планувалося назвати «На тему Фрескобальді»). Перед прем’єрою концерту Мікаел Леонович написав:

«Якщо Кассандра часів еллінів попереджала про небезпеку загибелі своїх співвітчизників, то сьогодні така небезпека загрожує всім нам, усій планеті, де вже не буде ні переможців, ні переможених… Чи не час нам зупинитися? Ось про що серія картин Крістофа Нісса «Кассандра». Ось про що мій Концерт для органа «Кассандра».

— Це було 1985 року?

— Так, 1985-го. Коли ще тихо було в Абхазії, ніщо не віщувало війни ні в Карабасі, ні в Югославії, ні в Чечні.

— Але менш як через рік «велика зірка… впала на третю частину рік і джерела вод. Ім’я цієї зірки «полин», або по-українському Чорнобиль.

— Мікаел Леонович саме так це й відчував — біблейськи, містично. Ми були в Чорнобилі у вересні 1986 року. Мікаел Леонович виступав перед людьми, які працювали на ліквідації аварії. Він повернувся опроміненим. І буквально — хоча це не порівняти з тим опроміненням, що його отримували люди, які працювали на станції, — і в іншому, більш глибокому сенсі. Він вважав, що Чорнобиль — це рубіж, межа, до якої підійшло людство, і тепер уже неможливо жити, не осмисливши, куди ми всі — ми як людство — ідемо. Друга частина його симфонії для органа «Чорнобиль» так і називається — Quo vadis?

Спочатку Мікаел Леонович не збирався писати про Чорнобиль. Але навесні 1987 року симфонія з’явилася в ньому сама. Мікаел Леонович узагалі писав музику, котру чув десь глибоко в собі. Міг підійти до інструмента і від початку до кінця зіграти оперу. Це була природна річ. Але цього разу це відчуття «самонародження» музики було, мабуть, особливо гостре. Він казав, що відчуває себе всього лише приймачем, що впіймав якусь хвилю і має просто записати те, що чує.

Мене часто запитують, який твір Мікаела Леоновича я люблю найбільше. Я всі люблю. Але Симфонія для органа — це щось особливе, окреме, ні на що не схоже. Це вже навіть не музика, а якийсь дуже важливий містичний смисл, який йому був посланий і котрий він записав у нотах. В одному з останніх інтерв’ю його запитали, чому він не виїхав з країни, маючи можливість працювати в Голлівуді. Він напівжартома відповів, що любить свій диван. Сьогодні я на це запитання відповідаю так: він не виїхав із країни тому, що мусив написати симфонію для органа «Чорнобиль».

— Але потім було ще десять років плідної творчості.

— Я сказала б, що вся музика Мікаела Таривердієва — це музика до і після «Чорнобиля». Після симфонії він написав ще кілька інструментальних концертів. Але це ніби продовження «Чорнобиля». Наприкінці симфонії ніби чуєш, як душі летять на небо і розчиняються в космічній тиші й безмежжі. Коли слухаєш цю музику, думаєш: що взагалі людина може після цього ще написати? Здається, що це все, цілковита досказаність. Відчуття абсолютного кінця. Але от у Концерті для альта, як через телескоп, наближається те, що відбувається в цій недосяжній безконечності. Для мене у всякому разі це — хроніка того, що відбувається з душею, коли вона розстається з тілом. Її переживання, її тривоги, її поєднання з Богом. Я впевнена, що цей твір містичний і, з цього погляду, — документально точний. Фортепіанне тріо — теж продовження цієї теми. Це знаходження себе в іншому світі, це картина іншого світу.

«Його остання музика звучала на «страті» Марії Стюарт»

— До теми Чорнобиля Мікаел Таривердієв повертався і, так би мовити, напряму. Там була ще якась дивна історія.

— Він написав музику до документального фільму Ролана Сергієнка «По кому чорнобильський подзвін». Мікаел Леонович рідко погоджувався писати музику до документального кіно, але тут був особливий випадок. Історія справді була надприродна. Мені можна було б не повірити, але в цієї історії кілька свідків. Мікаел Леонович і Ролан Сергієнко працювали в студії. При цьому були присутні Роланів син, звукорежисер і я. Мікаел Леонович награв і записав на багатоканальний магнітофон тему, яка мала «лягти» під епізод похорону Шевченка (це режисер, який знімав станцію в перші дні після аварії, і невдовзі після цього загинув від опромінення). Це була тема реквієму, дуже пронизлива. Потім вони зробили перерву, я принесла каву. Стояв теплий вересень, і вікна в кімнаті відчинили навстіж, щоб провітрити. Хвилин за 15 вирішили повернутися до роботи і прослухати те, що записали. Увімкнули багатоканальник. Теми на ньому не було. Мікаел Леонович натискав на різні кнопки — безрезультатно. І раптом ми всі почули, що тема звучить за вікном, повільно віддаляючись, начебто відлітаючи. Мікаел Леонович пожартував: «Ну от, уже вкрали». Цей епізод запам’ятали всі. Ролан Сергієнко через кілька років приніс мені свій опис цієї історії. Роланів син в Америці розповідав про це своїм друзям. Я все це кажу для того, щоб підкреслити: свідків було кілька, і всі запам’ятали цей випадок.

— І музику не відновили?

— Мікаел Леонович заново її записав. Але, на думку Ролана Сергієнка, вона була вже в чомусь інша. Цю тему-реквієм Мікаел Леонович пізніше використав у музиці до спектаклю «Марія Стюарт» у театрі Єрмолової. Вона звучить у сцені смерті Марії Стюарт. І це була остання музика, котру він написав у своєму житті. Він здав роботу в театр, ми поїхали в Сочі. Ну а звідти я поверталася вже сама…

— У своїй книжці «Автобіо­графія музики» ви писали, що при першому виконанні «Чорнобиля», попри успіх, ні перший виконавець Гаррі Гродберг, ні публіка, ні навіть ви не розуміли до кінця смислу, закладеного в симфонії. Сьогодні музику Таривердієва, у тому числі й «Чорнобиль», виконують дуже різні люди, часто зов­сім молоді. І як, розуміють?

— Мікаел Леонович часто цитував Марину Цвєтаєву: «Моим стихам, как драгоценным винам, настанет свой черед». І от ця черга, здається, настає. Концерт для альта, що його Мікаел Леонович написав 1993 року спеціально для Башмета і йому присвятив, Юрій Абрамович виконав лише торік (щоправда, вперше концерт виконав 2001 року чудовий альтист Даниїл Гришин.) Після концерту Юрій Абрамович сказав, що вважає помилкою, що не виконував концерту раніше, що глибоко про те шкодує і що просто закоханий у цю музику. І я можу його зрозуміти. Адже навіть Баха відкрили, зрозуміли, відчули значно пізніше, вже після смерті. Не тому, що він такий складний. Він писав музику мовою, дуже зрозумілою його сучасникам, вона їм навіть здавалася застарілою. Просто існує закон великих величин. Приходять нові люди. У цьому сенсі конкурс органістів відіграє величезну роль. Є люди, котрі виконують твори Мікаела Таривердієва лише тому, що вони входять в обов’язкову програму, і потім до цієї музики більше ніколи не повертаються. Але є такі, що без неї жити не можуть. Вони відчувають її як свою, спеціально для них написану. Наприклад, Жан-П’єр Стайверс, лауреат Першого конкурсу органістів 1999 року, приїжджає на будь-яких умовах у будь-яку точку світу, де можна грати музику Таривердієва. За це нещодавно міська рада Калінінграда присвоїла йому звання «Заслужений летючий голландець Російської Федерації».

— І куди цей летючий голландець літав востаннє?

— До Омська. З 9 листопада по 1 грудня там проходив Третій міжнародний фестиваль. Цього року він був присвячений Таривердієву. Так от, Жан-П’єр Стайверс, наш летючий голландець, цей фестиваль і відкрив. А завершив його новий лауреат Роберт Хортон.

— А правда, що існує літак, названий ім’ям Мікаела Таривердієва?

— Правда. У день відкриття П’ятого міжнародного конкурсу в аеропорту Калінінграда пройшла презентація літака «КД-авіа», якому присвоєно ім’я «Мікаел Таривердієв». Тепер він літає в Росії та Європі, перевозить пасажирів. А в салоні звучить музика «Мы летим, пристегнувшись одним ремнем»…

— Романтично. А до Києва цей лайнер не долетить?

— Хотілося б... Мікаел Леонович любив приїжджати в Україну. Часто бував у Києві, Донецьку, Харкові. І його там пам’ятають. Мені було дуже приємно, коли організатори XIV Музичного фестивалю «Харківські асамблеї» у жовтні минулого року запросили мене на концерт, що називався «Спогади про Мікаела Таривердієва». Ніна Панкратова і Вікторія Хохлова — обидві в різні роки закінчили Харківський університет мистецтв — виконували твори з різних вокальних циклів Таривердієва. На цей концерт прийшли дуже несхожі люди. Хтось у надії почути знайому музику з фільмів, хтось бажаючи відкрити для себе «нового» Таривердієва (були, звісно, й такі, хто знав і хотів почути саме те, що співали Віка і Ніна). Але наприкінці концерту це були не просто окремі люди, котрі заповнили зал, а якась людська спільнота, немовби в кожному відкрилося щось, що з’єднує його з іншими людьми. Втім, так бувало не лише в Харкові.

— А пам’ятаєте, як ви з Людмилою Галустян збиралися сісти в машину і їздити по Західній Україні від одного сільського храму до іншого і грати для всіх, хто зайде просто так, послухати?

— Звісно, пам’ятаю! Чудова була ідея. Я й сьогодні від цього не відмовилася б. Гадаю, це були б найчудовіші концерти і найчудовіша публіка. Музика Мікаела Леоновича за всієї своєї вишуканості — проста, як є простими глибокі істини. У ній є дещо, що допомагає відійти від щоденності, відчути себе людиною; певна особлива інтонація: інтимна, тепла, людська і — піднесена. Людям вона потрібна. Бо все ж таки людина народжується з відчуттям Бога. Я впевнена, що це вроджене відчуття. Просто хтось його в собі відкриває і називає на ім’я, а хтось ні. Мікаел Леонович не напряму, а якось побічно торкається саме цього почуття. Вся його музика звернена до Бога; у ній є відчуття Його постійної присутності.

— Мабуть, тільки атеїсти можуть стверджувати, що до Бога звернені лише літургійна музика та канонічні тексти молитов. Хоча це зовсім інша тема. Але кому в наш час потрібне це звернення?

— Гадаю, всім.

«Люди не вмирають. Смерті немає» — тихо, заціпеніло жило всередині мене. А потім, коли минуло сім днів, дев’ять днів, сорок днів, це вже кричало в мені і кричало з мене. І мені захотілося, щоб це взнали всі.

Чи хотілося мені померти? Мені просто не хотілося жити. Але я знала, що буду жити. І буду любити. Ні, не буду. Я просто люблю.

Мені хотілося бити шибки критикам латунським. І я почала будувати. Будинок, у якому живе Мікаел Таривердієв. Він і його музика.

Віра Таривердієва. «Біографія музики»