Спалити після перегляду! Розгром у Венеції: кінофорум як ревізія потертого фотоальбому

Міжнародний кінофестиваль у Венеції традиційно вважається «одним із...» Одним із найпрестижніших, зоряних, концептуальних. Така інерція очікувань. У 2008-му найстаріший форум піддався небаченому критичному «погрому», часом і несправедливому. Нагадаю, що переможцем фесту названо фільм Даррена Аранофські «Борець» із реанімованим Мікком Рурком у головній ролі. Вагомий куш фестивальних заохочень отримав і російський кінематограф — картина Олексія Германа-молодшого «Паперовий солдат» відзначена премією за операторську роботу та Срібним левом за режисуру.

Отже, Венеція зразка 2008-го. Кінофестиваль, гордий своєю давністю. Гламур, що висмоктується з пальця. Довгі черги до залів. Усе як звичайно — і не зовсім. Напевно в момент, коли 65-й Венеціанський добіг кінця, його організатори на чолі з директором Марко Мюллером зітхнули глибоко, тільки полегшення не відчули. Наступного тижня їх чекав пресовий розгром.

Газети Італії колективно висловили своє «фе» конкурсній програмі, вибору журі та фестивалю в цілому.

Такої «нудної Мостри» вони не пригадують давно. Втім, не треба бути фестивальним старожилом, щоб оцінити, м’яко кажучи, скромність і нечіткість цього огляду сучасної світової кінематографії. За минулий тиждень галас, звичайно, вщух. Але від осаду традиційно нікуди не дітися.

Кінофоруми класу А вже давно виходять за рамки просто кіномистецтва, кіноіндустрії чи світового інтертейменту. Це – складний організм, в ідеалі має репрезентувати видимі обрії розвитку кіно, дивувати й панувати над умами.

Мюллер, залишений ще на чотири роки на своїй директорській посаді італійським «мінкультом», проголосив ребрендинг фестивалю — від «розпливчастого екуменізму» до «нової справжності».

Словесна в’язь загрузла в старих проблемах, репрезентованих програмою. Ті «художні експерименти всередині індустріальної машини кінематографа», про які казав Мюллер, виявилися лише привиддям свободи, за яким погналася і 65-та Мостра. Але жодними справжніми експериментами на ній і не пахло. Над одними сюжетами конкурсних фільмів можна довго зітхати — настільки все архаїчно й академічно, що навіть зняті в 1963 році Діно Різі «Мостри», які демонструвалися в ретроспективі італійського кіно, виглядали як найбільш новаторська картина минулого фестивалю.

І все-таки Венеція чудова своїми острівцями демократизму, можливістю посміятися над своїми героями. У щоденному бойовому листку фестивалю Ciak на тлі оспівування його подій публікуються комікси популярного в Італії сатирика Стефано Дізені, який не обмежує себе у висловлюваннях на адресу фільмів, організаторів тощо.

Важко уявити ситуацію в Україні, коли б фестиваль національного значення дозволяв пускати шпильки у бік своїх героїв. Так, розрекламована італійська драма «Прекрасний день» режисера Ферзан Озпетек, яка брала участь у конкурсі, була піддана нещадному іронічному розгрому, а за солодку пілюлю став замакетований Дізені портрет режисера — виріж і зроби значок «Ферзан — мій друг!»

Перепало й важливішим персонам. В одному з останніх випусків стріли полетіли на адресу Мюллера, який намагався врятувати фест спецівентами. Головним із них був реконструйований режисерський опус Адріано Челентано «Юппі-ду», що його самі італійці мають за ніщо. Однак, на відміну від нас, при поганій грі кривлять ще гіршу міну.

***

Нинішньому переможцю Мостри — «Борцю» Даррена Аранофські — перепало, мабуть, найбільше. Вихолощена, беземоційна і дуже перед-
бачувана драма рестлера, який повертається на ринг не тільки заради слави, а й заради справи, — банальна оповідь про зірок, чий час минув. Єдине, що оживляє і хоч трохи наповнює цю картину, — постать головного виконавця. Автобіографічний бекграунд Міккі Рурка і його нібито тріумфальне повернення у великий синематограф — єдиний туз, із яким Аранофські і вступив у фестивальну гру.

Парадоксально, що це спрацювало. Але, з іншого боку, це й програмовано, беручи до уваги поклоніння фестивалю голлівудській фабриці зірок. Все-таки, так чи інакше, основний резонанс та інформпривід для таблоїдів у Венеції створюють саме візити американських скрін-ідолів. Що пояснює і вибір фільму-відкриття — далеко не найбільш феєричної роботи братів Коенів «Спалити після прочитання», супроводжувати яку приїжджали Джордж Клуні та Бред Пітт. Однак навіть поява на червоній доріжці Шарліз Террон, яка вочевидь очікувала приз за роль у «Прерії, що горить» (але в цій драмі її переграла молода Дженніфер Лоуренс, нагороджена в результаті премією Марчелло Мастрояні) і Енн Хетуей, яка старанно виплакали всі очі в «Рейчел виходить заміж», не вселили надію у таблоїди. Як ніколи нинішнього року фотографи бідкалися, що й полювати їм ні за ким.

***

Набагато більш програмованим виявився російський успіх. Як відомо, Венеціанську Мостру часто лихоманить від класичної російської інтелектуальної рефлексії. Цього разу обласканий відразу двома призами (преміями за операторську роботу і Срібним левом за режисуру) фільм Олексія Германа-молодшого «Паперовий солдат» оспівав космічне передчуття краху всіх ідеалістичних надій радянської людини. Не позбавлена поетичності та високого трагічного звучання історія лікаря Данила Покровського, який тренує майбутніх космонавтів, зачарувала місцеву публіку стереотипними російськими спецефектами. Правда, більшість їх узята, звісно, з Тарковського, світського (на жаль, не венеціанського) лева Михалкова, який п’ять років тому переміг Звягінцева, й самого Олексія Германа-молодшого, який показав тут у 2005-му свій «Гарпастум».

Сумніваюся, що «Паперовий солдат» виявиться великим улюбленцем нашої та російської публіки — всі висловлені в ньому запитання та страждання відомі здавна. Але, заради справедливості, цей фільм на тлі інших конкурсантів хоча б має стосунок до кіномови і спроб оперувати цією мовою заради надідей.

***

Фаворитом критики та лауреатом за сценарій і спеціальної премії журі став ефіопський режисер Хайле Геріма з фільмом «Роса», який символізував ходіння в західний світ представників інших кінематографій. Саме «Росі» й віщували Золотого лева всі інтелектуали Мостри. Саме тут сакралізувалися і авторство художника, і соціальне звучання, і актуальність проблем, що стоять перед людством і окремою людиною. Ідеалізм синів батьківщини, що пориваються до світла, відлунює в біографії режисера, який після навчання у цивілізованому світі став ізгоєм у своїй країні. Так і його герой — молодий лікар, що здобув освіту в Німеччині й пізнав світ бодай ілюзорного вибору, повертається додому в Ефіопію, де за час його відсутності запанував соціалістичний режим Менгісту.

Що є внутрішня свобода у випаленій тоталітаризмом соціальній пустелі? Яка міра речей у соціалістичному суспільстві й заради чого варто жити? Всі ці питання Герім вирішував передусім для себе. Тому й кіно вийшло щирим, майже шедевральним.

***

Є на цьому знаменитому фестивалі в такий вкрай умовний приз, як Лев за загальні досягнення. У 2007-му він випав Микиті Михалкову за його «12». 2008-й згадав про абсолютно геніального баварця Вернера Шрьотера, чий експерименталізм розцвічував європейський андеграунд у 80-х. Шрьотера навіть запросили в конкурс із фільмом «Собача ніч». Проте режисер, який не знімав понад десять років, відверто здав. Його дивна присутність у Венеції, вочевидь, була для чогось запланована. Фінал фестивалю і розкрив карти. У цілому ж Мостра-65 викликала сльози. Сльози жалю, що крапають на малодостойних конкурсантів фестивалю такого рівня.

Драма сім’ї — ось лейтмотив відібраних для конкурсу фільмів. У Такеші Кітано («Ахіллес і черепаха») мотив резонує з драмою художника. В аніматора Міядзакі, який переспівав на власний манер андерсенівську «Русалочку» у «Поньо з морського мису», дитячий погляд, і тотальний гуманізм виносить його, в буквальному значенні (увага візуальному ряду!), на гребінь хвилі.

І що вже казати про фільм італійського класика Пупі Аваті, назва якого говорить сама за себе — «Тато Джованні»: роль батька у виконанні Сільвіо Орландо була удостоєна Кубка Вольпи за найкращу чоловічу роль.

«Жіночий» приз випав француженці Домінік Блан за мелодраму «Інша». Благородно й дуже по-італійськи ставить в основу сімейне: свої півфунта родзинок Венеція старанно береже, не спускаючись до соціальних декларацій (усе-таки хто в цій країні на золотому курорті Лідо захоче думати про світові біди) та глибокого авангарду (мабуть, з цієї ж самої причини?). Однак розмірковують при цьому на різний манер про те, що таке «осередок» — мала спільнота людей, які люблять і ненавидять одне одного.

Це підкуповує. А буває що проривається в площини вищого звучання — призначення людини («Паперовий солдат») чи зміна історичної парадигми («Пластикове місто» або «Споглядальники птахів»). І все-таки загальне відчуття від минулого фестивалю — а) ревізія потертого фотоальбому; б) аматорське ретро; в) хрестоматійне учнівство.

Народна мудрість учить не судити переможців. А кіноманська — чекати. Чекати нового фестивалю та чергових левів — а інакше навіщо венеціанське сафарі?