СПАДЩИНА БЕЗ ПРОПИСКИ: ВАРІАНТ Ч/Б

Трипільський бичок на коліщатах — керамічна іграшка, яка на півтори тисячі років «зістарює» колесо. Золота гривня вагою 940 грамів — єдина відома у світі кімерійська царська прикраса. Унікальне зібрання кімерійської зброї — від китайських кордонів до Іспанії. Бронзовий акротерій у формі голови архара. Античні амфори всіх чотирьох відомих шкіл — яка їхня історія? Погруддя римського легіонера — надгробний пам’ятник воїнам, що знайшли вічний спокій на чужині. Колекція козацьких натільних хрестів, золоті прикраси половців, унікальні жіночі прикраси доби Київської Русі, речі, виготовлені готами, аланами, фракійцями...

Усього цього ми могли б не побачити. У крайньому разі, ці дивовижні речі захоплювали б нас здалеку, із вітрин музеїв Західної Європи чи США. Вони прикрасили б Прадо, Лувр, Ермітаж... Проте всі вони знайдені на території України й зібрані відомим колекціонером Сергієм Платоновим і його колегами, щоб тут і залишитися.

— Які перспективи для вітчизняної археології відкриває така колекціонерська діяльність? — поцікавилася я в Михайла Відейка, кандидата історичних наук, старшого наукового працівника Інституту археології НАН України.

— Збирання й колекціонування речей — із цього, власне, колись починалася наука археологія. У певному сенсі це повернення в XIX і навіть XVIII століття, без якого, втім, не буде подальшого розвитку. На виставці «Тобі, Україно!» відкрито експонується одне з найбільших зібрань пам’яток Трипільської культури, які я бачив в Україні. Тут є декілька загадок не лише мистецтвознавчих, а й таких, від яких наукова думка може рухатися в будь-який бік. Приміром, керамічні моделі храмів. Нічого схожого немає ні в Національному музеї історії, ні в археологічному. Ці вироби цілком змінюють наше уявлення про рівень архітектури епохи, коли їх було створено, — 3700 р. до н.е., тобто майже шість тисяч років тому. До появи цих речей будинки трипільців видавалися нам чимось на кшталт бараків з очеретяним дахом. Або, приміром, унікальна колекція статуеток наштовхує на думку про цілком новий центр їх виготовлення — за останні сто років при розкопках нічого подібного не знаходили... Про Київську Русь, козаччину, антики, скіфів розповідають літописні джерела, тоді як єдині свідки більш ранніх епох — ось ці речі. Їх потрібно тільки правильно прочитати. Поєднання вивчення таких колекцій із науковими польовими дослідженнями, експедиціями, розкопками — це, власне, те, що дозволяє відтворювати історію, вписувати в неї нові сторінки. Літописи, архівні джерела вивчені вздовж і впоперек, у них важко знайти щось нове. Археологія ж завжди спроможна здивувати — що мене в ній і приваблює. А ця колекція підтверджує мої слова. Вченим тут роботи й роботи — хоч греблю гати. Єдине, що вони не зможуть ніколи встановити, — місцезнаходження цих речей.

— У моїй колекції немає археологічного матеріалу, — вважає Сергій Платонов. — Матеріал є археологічним, коли має точку прив’язки до конкретного місця, знайдений на певній глибині у певних умовах, описаний. Якщо він ходить по руках, то це предмет старожитності, та й то лише коли фахівці підтвердили, що він не підроблений. Коли в нас спливає грецький предмет старожитності, неможливо з’ясувати, де його знайдено: тут, в Україні, чи безпосередньо в Греції, чи в містах-колоніях півночі або півдня. Отже, це — колекція старожитностей.

Невже коли ви дивитеся на експонати, у вас перед очима лопата, яма, з якої це викопали? Ні, ясна річ. Археологів у нас — одна сота відсотка населення. А в масового відвідувача музеїв питання виникають стосовно самої речі: як її зроблено, для чого призначено. Він, можливо, захоче більше дізнатися про те, хто такі скіфи, сармати, трипільці, де вони жили, чим займалися. Але хіба нефахівця зацікавить, на якій глибині знайшли експонат, на якому скелеті? Головне, що все це — речі з території України. Інша річ, що виготовлені вони не нами, а дісталися нам від наших предків, і наш обов’язок — не вкрасти їх, не переправити за кордон, не переплавити на зуби, а зібрати, зберегти й передати нащадкам.

Хто і що, віднімаючи в унікальних археологічних пам’яток «прописку», частково чи цілком позбавляє їх наукової цінності? Ясна річ, «чорні археологи». Хоча, заради справедливості відзначимо: стверджувати, що всі приватні колекції від першого до останнього предмета викуплено в «чорних археологів», не можна.

У середині XIX століття, коли імператор Микола І захопився пошуками стародавніх скарбів настільки серйозно, що створив державну археологічну комісію, тільки в Криму, де знаходились дачі найсановитіших російських дворян, було відомо близько 170 найбільших археологічних розробок. Історія простежує долю тільки однієї з зібраних колекцій. Але інші 169, певна річ, не зникли — їх було заховано. Нині все сколихнулося, ці речі спливли, стали предметом купівлі-продажу, обміну, колекціонування. Як стверджує Валерій Нечитайло, на 50% колекції нинішніх збирачів старовини поповнюються за рахунок збіднілих нащадків тих, давніх колекціонерів.

— І це добре, — вважає Сергій Платонов, — оскільки практично всі музеї світу створено на основі приватних колекцій меценатів — часом цілих династій — або перших осіб держави. Петро І створив кунсткамеру, династія Бурбонів — Прадо, Катерина ІІ з усієї Європи звозила цінності в Ермітаж... Люди ставилися до своєї історії бережливо, трепетно і з розумінням, чого, на жаль, бракує сьогодні.

І все-таки це аж ніяк не означає, що дигерів не існує. Навіть коли колекціонер запевняє, що не має прямого зв’язку з «чорними археологами», ніхто не може гарантувати, що куплена ним річ, яка пройшла через десятки рук, не викопана незаконно в якомусь кургані. Довести щось неможливо, оскільки держава, наукові установи можуть просто не підозрювати про її існування.

«Чорна археологія» — проблема загальна. Вона була, є й буде, допоки існуватимуть скарби, допоки залишиться недослідженим хоча б один курган. Поки є попит на історико-культурні цінності, знайдуться й люди, котрі цей попит задовольнятимуть. Ще за доби фараонів сміливці оскверняли гробниці — інакше не з’явилися б жахаючі історії про духів — хранителів пірамід. Скіфи влаштовували в курганах схованки для найцінніших речей — тобто, ховаючи своїх вождів у прикрасах, вони вже передбачали спроби пограбувань. Тож корінням ця проблема сягає в далеке минуле.

У принципі, якщо вдуматися, схильність до пошуку скарбів у крові в будь-якого хлопчака. Хто з нині серйозних і шановних чоловіків у дитинстві не лазив по горищах і підвалах у пошуках невідомо чого? За одними розкопками стоїть чистий азарт — так кожен рибалка мріє впіймати велику рибу; за іншими — пристрасть до наживи, а найчастіше і те, й інше поєднується в ризикованій грі не тільки з законом, а й часто з власним життям. Про безліч випадків можуть розповісти нам ЗМІ: когось убили свої ж напарники, не поділивши здобич, когось у лимані втопили разом із машиною... Вже можна навіть таку собі легенду сучасну скласти: людям мстяться духи потривожених мерців. А хочеш заслужити прихильність духів і совість не заплямувати — одержуй від держави офіційний дозвіл на розкопки.

Наша земля зберігає багато таємниць, про які ми не маємо ані найменшого уявлення. З одного боку, етичні міркування перешкоджають розкопуванню курганів і могильників. І, звісно, варварство, руйнування археологічних пам’яток неприпустимі. З іншого боку, прагнення звести до мінімуму наукові втрати, прогалини в наших знаннях про минуле української землі вимагає усе витягнути й вивчити. В ідеалі це, очевидно, недосяжно, але прагнути треба. Визнаємо, що річ, яка століттями зберігається під землею, перебуває в явно неналежних умовах: псується, гниє, перетворюється на потерть, окислюється. Знайти її, очистити, відреставрувати, законсервувати — не зробити це — припуститися непростимої халатності щодо нашої історії.

Згідно зі статтею 17 розділу IV Закону України від 8 червня 2000 р. «Про охорону культурної спадщини», усі пам’ятники археології, зокрема й ті, що перебувають під водою, включаючи пов’язані з ними рухомі предмети, незалежно від форм власності території чи водного об’єкта, де вони розташовані, є державною власністю. Простіше кажучи, все, що під землею та під водою, належить державі. Компетентна організація — Інститут археології НАН України — періодично організовує пошукові експедиції в місцях, що викликають археологічний інтерес, і фахівці-археологи, озброєні дідівськими лопатами та пензликами, так само, як і 150 років тому, відпрацьовують свою зарплату, збагачуючи батьківщину новими знахідками. Археологічні розвідки й розкопки ведуться за санкцією центрального органу виконавчої влади в сфері охорони культурної спадщини. Дозвіл на розкопки надається за умови дотримання виконавцем умов охорони культурної спадщини та наявності в нього відкритого листа — необхідного кваліфікаційного документа, що видає той самий Інститут археології. Порядок надання дозволів регулюється Кабінетом міністрів України. Знахідки фотографують, зважують, вимірюють, пов’язують із певною епохою, всебічно аналізують — на це йде від двох днів до трьох місяців. Подальша їхня доля може скластися сприятливо: тоді речі потраплять у музей, де зберігатимуться в належних умовах і тішитимуть очі народу, чиїм надбанням, власне, вони є. Може статися, що знахідки загубляться в підвалах наукової установи, де умови зберігання можуть бути не настільки задовільними, і залишаться надбанням лише незначної кількості людей, котрі їх вивчають. Щоб залишитися об’єктивними, передбачимо й такий варіант — із легкої руки не дуже чесних учених — із різних причин: від безгрошів’я, через жадібність або ж елементарну дурість знайдену річ можуть приховати, привласнити й віддати зовсім не туди, куди слід. Варіант, що карається законом як розкрадання державної власності. Звісно, якщо впіймають.

А тепер уявіть: копаєте ви картоплю на своєму рідному городі, і раптом —стародавній глиняний горщик-зерновик, напівзотліле намисто або скарб монет із незрозумілого сплаву. За статтею 140 Цивільного кодексу ви як особа, що знайшла скарб, зобов’язані здати його державі, за що отримаєте 25% вартості знайденого. Правда, цей постулат нині працює досить мляво, оскільки не дуже ясно, куди саме здавати, як оцінювати і хто за це заплатить. Залишити собі такий «сувенір» із далекого минулого? Стаття 193 Кримінального кодексу карає привласнення знайденого чи такого, що опинилося у вас випадково, чужого майна, яке має особливу історичну, наукову, культурну цінність, або ж скарбу штрафом у розмірі до 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, виправними роботами терміном до двох років або ж арештом строком до шести місяців. Та чи є «чужою» річ, викопана з власної землі? Тим паче, коли розкопок ніхто не бачив — хто підтвердить, звідки штучка взялася? А якщо знайдене і на скарб не схоже — так, купка черепків або маленький натільний хрестик? Найчастіше люди навіть не здогадуються про цінність своїх знахідок. Продають їх за копійки на базарі... і через певний час речі потрапляють до приватних колекціонерів, для котрих така дрібниця може виявитися рідкісним подарунком. Історія пам’ятає, як Микола I, що фанатично скуповував для Ермітажу цінності з усієї Росії, придбав одну скіфську пластинку за 1250 рублів сріблом. У ті часи за таку суму можна було купити 250 корів...

Та повернімося до нашого городу. Були б розкопки замовлені державою — й питань не виникало б. Усі знахідки — у засіки батьківщини. А коли річ знайдено випадково й людина хоче залишити її собі, більше того, у змозі зберігати її в належних умовах? Здавалося б, що може бути простіше? Нехай дозволить вченим описати її, сфотографувати — і зберігає в себе. Якщо річ цінна для науки — нехай держава візьме її на облік, заведе на неї паспорт, стягує податок. Але такий варіант законодавством не передбачений.

Інша ситуація. Людина спеціально щось шукала на території України, знайшла й викопала. Незалежно від того, чия це власність — державна чи шукача, — у цей момент наша країна стала багатшою, оскільки річ було знайдено і про її існування дізналися. Тепер багато залежить від того, як поведеться шукач. Здати державі він її не може, оскільки здобув незаконно. Можна зберігати в себе, але це небезпечно. Набагато вигідніше продати. І покупці знаходяться. Західні приватні колекціонери щедро платять, щоб поповнити свої колекції предметами, справжню цінність яких вони добре розуміють. Та й наші колекціонери причетні до купівлі-продажу цих речей.

Директор Інституту археології, народний депутат України, кавалер ордена Ярослава Мудрого академік Петро Петрович Толочко розробив проект закону про охорону археологічної спадщини. Проте цей законопроект не зустрів розуміння, тож його не ухвалено. Я попросила Сергія Миколайовича Платонова прокоментувати цю ситуацію:

— Головне, що хотілося б відзначити: каральними засобами цієї проблеми не розв’язати, її лише заженуть углиб. Мені не відомі мотиви шановного Петра Петровича — він і вчений, і державна людина, йому, певне, видніше, як правильно це робити. Але, на мій погляд, передусім слід зменшити фіскальні заходи, створити здорове середовище, а не діяти за принципом «усіх посадити, нікого не пускати».

Існує кілька ситуацій, нерозумних і небезпечних для нашої культурної спадщини. Найгірша з них — це те, що в нас усе знайдене згребли в одну купу. Є речі, оцінювані й у п’ять копійок, і в мільйон. Перших речей тисячі, і вони нікому не цікаві. А друга одна — але її треба оберігати як зіницю ока. Але в зв’язку з тим, що їх створено в один час — приміром, 2000 років тому, їх прирівнюють. Потрібно створити державну комісію, яка визначала б, які речі є національним надбанням і ніколи не можуть бути продані й вивезені з країни, а які — історичні старожитності, але ширвжиток, не підпадають під категорію національного надбання. Такі речі можна вимінювати, продавати, вивозити, купувати на ці гроші за кордоном те, чого бракує нашим музеям. Нам потрібна об’єктивна комісія, що чітко відокремила б зерна від полови. Найнебезпечніше, якщо в цій комісії знайдеться непорядна людина, котра оцінить у п’ять копійок мільйонну річ і хутенько загребе її собі. Як цього уникнути — вже інше питання.

Я давно пропонував організувати внутрішні аукціони для таких речей. На них річ легалізувалася б, одержуючи максимальну ціну, держава отримувала б із неї податок. Продавець і покупець мали б право залишатися невідомими. І всі були б задоволені.

Стосовно археологів і людей, котрі лобіюють закон про археологічну спадщину, мені зрозуміло одне: наукова установа зобов’язана знайти річ, обробити й передати музею. На цьому її повноваження мають вичерпуватися. А Інститут археології сьогодні наполягає на своїй монополії в цій царині. Це змушує замислитися: монополізм ніколи не приводив ні до чого доброго.

Вважаю, назріла необхідність в органі, що здійснював би нагляд за археологічними пам’ятками, заповідниками. Інститут повинен мати тематичний план роботи, доводити, що саме цей напрям пріоритетний, цікавий, потрібний і значимий, після цього в іншій організації на цій підставі одержати відкритий лист, а в держави — гроші. Тоді стане ясно, що є з боку держави хтось, хто наглядає за національними археологічними, історичними, культурними пам’ятниками.

У наших музеях усі речі зберігаються в штуках — одиницях зберігання. У Британському музеї річ, яку ніколи не виставлятимуть — якийсь черепок, — лежить із написом: 10 фунтів, 100 фунтів, мільйон. У наших музеях речі за п’ять мільйонів доларів і за десять гривень — штуки, які приходять, відходять, списуються, губляться. На мій погляд, речі, що потрапляють до категорії національного надбання, потрібно описати й передати з балансу Мінкульту на баланс Мінфіну, зміцнити активи держави грошовим вираженням. Тоді припиниться це розкрадання.

Це аж ніяк не свідчить про мою недоброзичливість до Міністерства культури й Інституту археології. Навпаки, мені хотілося б з останнім співпрацювати. Я запрошував усіх учених цього інституту описувати й вивчати предмети моєї колекції.

Однозначно, «чорна археологія» — не від доброго життя. Суттєва різниця між фінансуванням офіційних археологів і доходом від збуту неофіційно добутих із землі цінностей змушує балансувати на межі закону не лише любителів, а й, що найнеприємніше, фахівців. А наявність законодавчих нестикувань (приміром, сучасні прилади—металошукачі в Україні продаються, але дозволу з ними працювати немає — виходить, сучасну техніку можна використовувати тільки незаконно) лише сприяє «очорненню» шукачів й аутсайдерству офіційної, білої археології.

— Наша держава — без перебільшення! — має найбільший у Європі Інститут археології, — стверджує Михайло Відейко, — кандидатів і докторів наук у ньому близько сотні. Такої концентрації наукових сил немає навіть у Росії, США. Проте гроші наш інститут одержує тільки на зарплату. Розкопки за нас роблять «чорні археологи». За кількістю експедицій ми були археологічною країною — 400 щороку. А тепер можемо забезпечити не більше сотні за рік, але це дуже мало, і ми не все встигаємо. Ситуація стабілізується, якщо будуть нормальні експедиції, до речі, витрати на них не такі й великі. Приміром, вартість речей з однієї вітрини цієї виставки окупила б роботу цілої експедиції, причому експонатів було б знайдено значно більше, і всі вони були б прив’язані до місця розкопок. Адже нині колекціонери фактично спонсорують «чорних археологів», надаючи змогу на виручені від продажу гроші купувати досконаліше устаткування тощо. А якщо колекціонери співробітничатимуть безпосередньо з ученими — ситуація буде інакшою. Нині вони, по суті, платять посередникам, причому часто за неякісний товар, а потім звертаються до експертів і виявляють підробку.

Сто років тому, коли археологія оформилася як наука й меценати перейшли від колекціонування до створення наукових товариств, патронування професійних археологів, склалася ситуація, нормальна для всього світу. Якщо людина хоче колекціонувати, то без наукового підходу не обійтися, інакше це — купа золота й незрозумілих брязкалець. Якщо ми не зробимо цього самі — це зроблять за нас. Кілька років тому я зробив в Інтернеті запит «археологія України» й одержав список наукових установ, які її вивчають. Техаський університет, Берлінський інститут... Останнім у списку стояв Київський університет, та й то лише тому, що він співробітничає з Техаським, проводить підводні розкопки. Нас як археологів для світу не існує. Якщо ми не хочемо, щоби нашу спадщину вивчали інші, ми повинні нормалізувати ситуацію за допомогою того ж таки меценатства, коли вже держава неспроможна допомогти.

Чому б у такому випадку справді меценатам не спонсорувати офіційну вітчизняну археологію?

— Я не раз наголошував, що, по-перше, усю мою колекцію зібрано в Києві, по-друге, через мої руки ніщо ніколи не пішло за кордон, не було перепродано, а по-третє, я завжди вимагаю гарантій, що на запропоновані речі не падає кримінальна тінь. Тому я почуваюся досить спокійно, — говорить Сергій Платонов. — Відразу після експертизи вчених — провідних фахівців або колишніх науковців Інституту археології — річ іде на стенди музею. Утім, унікальна колекція, що нараховує 1315 предметів, яку я подарував державі в присутності Президента, досі порошиться в нерозпакованих ящиках. Люди її не бачать.

Національний інститут археології — це бюджетна організація, де на гроші платників податків організовують експедиції, проводять розкопки, пишуть дисертації для свого вузького кола фахівців. А речі повинні бути в музеї, оскільки вони належать усьому народу, це національне надбання, його історія. Поки цього не відбувається, невідомо, хто ж кращий — «чорні археологи», котрі збирають предмети, які відразу потрапляють на стенди музеїв, нехай і без належної наукової рекомендації, чи «білі археологи», котрі ці речі відкопали, описали й десь у себе в підвалі приховали.

Авжеж, можна 90% відсотків робочого часу скаржитися на недостатнє фінансування. Та якщо покопатися в наших фондах, можна зробити три хороші виставки й заробити гроші — адже це і престижна, і комерційно вигідна справа. Вдумайтеся: нашу виставку відвідала урядова делегація Іспанії. Посол Іспанії — людина з історичною освітою, широко відома в дипломатичних колах — після огляду експозиції сказав мені: «Сьогодні я вперше безпосередньо торкнувся джерел європейської цивілізації». Мені дуже прикро, що вони, хоча їм це, взагалі-то, невигідно, це бачать, а ми — ні.

Наші вчені чомусь пишаються, коли їхня виставка відкривається за кордоном — приміром, у Бельгії чи Франції. Це, ясна річ, добре. Погано тільки, що в Україні її ніхто не бачив. 50% туристів їдуть у Петербург тільки заради Ермітажу. Те саме можна сказати про паризький Лувр, Ватикан у Римі. Туристичний бізнес — це непряме вливання грошей у музеї. Уся міська інфраструктура одержує величезні гроші від існування в місті музею. Кілька років тому в Метрополітен-музеї Нью-Йорка було організовано виставку візантійського мистецтва — із семи-восьми європейських музеїв, зокрема й нашого, було зібрано близько 730 предметів. За чотири місяці музей одержав 6 мільйонів доларів, а місто завдяки їй — 182 мільйони, оскільки кожен турист, приїхавши на виставку, залишив у скарбниці близько тисячі доларів — витрати на готель, ресторани, таксі, магазини, сувеніри.

У нас це теж можливо. Одна з основних моїх цілей — створення в Україні музею раритетів світового рівня на основі фондів Інституту археології, Золотої та приватних колекцій. І придатний для цього будинок є — по вулиці Інститутській, 3. Я та мої колеги готові викупити й відремонтувати його. Це буде музей найвищого рівня. Потрібен лише здоровий глузд і розчерк пера Президента — і через два-три місяці все буде готово. Хоча, схоже, нашій державі зовсім не до цього. Парадокс: у всьому світі перші особи держави ставляться до історичної спадщини країни надтрепетно, надбережно. А в наших музеях торгують турецьким ганчір’ям і дезодорантами. А можна ж усе зробити з мінімальними втратами, дуже швидко, гідно — і весь світ нас поважатиме.