«Сьогодні в Росії не кіно, а монтажне гавкання з-під паркану»

Світова популярність і його фактичне безробіття зараз.

Приголомшлива слава його «Їжачка в тумані» та роки роботи над дотепер не завершеною «Шинеллю» за мотивами Гоголя.

Геній анімації - Юрій НОРШТЕЙН - начебто витканий з парадоксів... В ексклюзивному інтерв’ю DT.UA режисер розповів, як мріє побудувати Кришталевий палац мультиплікації, з якою метою зустрічався з Путіним, як заробляє на життя продажем книжок.

- Існує думка: нині, щоб робити «своє кіно», не обов’язко­во потрібні гроші, хіба що - на комп’ютер. На ваш погляд, закрившись удома, поринувши в себе, можна створити щось таке, авторське?

- Сьогодні, мені здається, у понятті «авторське кіно» є щось неправильне. Те, що якийсь автор знайшов можливість робити кіно в себе на кухні - це й добре, і погано.

Добре, що він може не відповідати ні перед ким.

Погано, що, ні перед ким не відповідаючи, він робить кіно!

Насправді ми сьогодні втратили (це стосується не лише Росії, а й України) здатність бачити іншу людину, почуття співтовариства, що дуже негативно позначається на творчості, зокрема кінематографічній.

Живописець може сидіти один із пензлями над полотном. Але ми ж працюємо в технологічній галузі, а це багато чого змінює: технологічність, комп’ютер починають перевищувати твій розумовий стан. Починають диктувати свій закон, хоча зовні це виглядає прямо протилежним чином, начебто ти вільний!

Проте це не та воля, яка в результаті дає творче одкровення та відкриття. Ти саме невільний у своїй повній залежності та неможливості відкрити щось нове, оскільки пов’язаний з дуже потужним інструментом. Комп’ю­тер - дуже потужний інструмент. Коли маєш справу з фарбою, олівцем і аркушем паперу, то тут кількість різноманітності перевищує будь-який комп’ютер, при цьому створюване (наголошую) - одинично позначуване. Це як ноти в музиці - сім нот, а музика нескінченна.

- Але ж аніматор, як будь-який творець, потребує самотності?

- Аніматор, думаю, має бути наодинці із собою. Оскільки важко втримати фантазію, що раптово виникла. Про це блискуче написав Мандельштам: «И он лишь на собственной тяге, зажмурившись, держится сам». Утриматися! «Он так же отнесся к бумаге, как купол к пустым небесам».

Утримати цей стан складно. Світ - пов’язаний, а сьогодні він розділений. Ми себе відокремили не тільки один від одного: глухі стіни між людьми, між країнами. Ми не можемо охопити ціле.

У просторі, в якому не бачать і не чують один одного, легко може сформуватися злочинне співтовариство. Може, я так думаю тому, що пройшов роботу в студії, де ми були й відокремлені, і перебували в співтоваристві?

- Студія - це ще й можливість на комусь перевіряти свої ідеї?

- Це те, що Маркс назвав «суспільною психологією». Нині вона стає розділеною. Ця тенденція не формує ні мужності, ні жалю. Абсолютно зрозуміло, що все це робить людину більш самотньою.

Коли я приходив на студію, то закривався в павільйоні: один чи з кінооператором. Ніхто нам не заважав. Але ледь виникала потреба побачити когось, виходив. Можна було поговорити, думаючи про щось своє, що дуже суттєво для будь-якої людини. Це може здатися малоцікавим, але влітку я любив виходити в наш знаменитий дворик (павільйони студії розташовувалися на території церкви). Бачив усміхнених людей. У дворі росли мальви. Над ними гули джмелі та бджоли. І я дивився, як вони зариваються в ці квіти, і мимоволі з’єднувався з цим малозначним моментом. Хоча зовнішнього ефекту в ньому немає, але сам по собі він був дуже значним для внутрішнього стану. Розумієте, будь-яка сучасна машина виглядатиме набагато ефектніше, але істина там, де джмелі, копаючись у мальві, вилазять забрудненими в пилку. Поєднання цього з людьми, їхніми розмовами, на ходу кинутими фразами виробляє в тобі якийсь незвичайний фермент...

- Гармонії? Натхнення?

- Не виникало почуття самотності. Відчув його вперше, коли мене запросили проводити студентам майстер-класи. Відчув його в студентів. Дивився на роботи й бачив, що їх цікавить тільки власна самосвідомість. Навіть не відразу зрозумів: що це? Просто щось було «не так». Але ніяк не міг припустити, що те ж саме буде в нашій країні.

- Ви живете ідеалами минулого, коли на студії була особлива атмосфера, прекрасний творчий колектив. Чи реально нині зібрати однодумців?

- Ґрунт без підживлення не може давати постійний урожай. Увесь час цитую Гамлета: «Прервалась дней связующая нить». А причина - боягузтво перед життям. Це наше повсюдне лихо. Сьогодні немає чоловіків у творчості. Не бачу їх! Тих, хто може, не звиваючись, дивитися життю в обличчя.

- Ви одного разу вирішили звернутися по допомогу до Путіна. Але хіба одними грошима можна вирішити проблему? У вас є якась програма?

- Безумовно, потрібна програма. І до Путіна прийшли не просити певну суму, а прийшли, щоб звернути увагу влади на анімацію як на потужний вид мистецтва. Не знаю, в якому ступені наш план може спрацювати. У ньому дві лінії. Перша - відродити студію «Союзмультфильм». Необхідно, щоб цей простір став основою для створення творчого навчального центру. Щоб знову з’явилися навчальні курси з дуже потужною підготовкою, де, власне, вчилися мультиплікації не вузько, а де закладався би багаж майбутнього художника: тут має бути філософія, естетика, історія кіно, історія мистецтва. Завдання виростити професіонала, дати всебічну освіту, оскільки неуцтво сьогодні лізе з усіх боків. Другий момент - створення центру. («Я в это царство Божье не войду, да и не надо».) Це ідея створення такого собі центру «Кришталевий палац», для якого студія «Союзмультфильм» була б одним із полігонів.

Називаю це царством Божим для мультиплікації. Його мета - об’єднати в собі студії та кінотеатри.

Природно, це можна здійснити, якщо держава виділить гроші. Але якщо під усім цим не буде потужної естетики та філософії, якщо не буде поняття співтовариства, то глобально нічого з цієї витівки не вийде.

Боюся, вхопившись за саму ідею - побудувати на кшталт такого комплексу, щоб усе не звелося виключно до комерційних справ, до того, щоб прокрутити, отримати.

Ось два шляхи, про які ми й розмовляли з Путіним.

Наскільки це знайде відгук, не знаю. Тому що, зрештою, те, чим має займатися мистецтво, суперечить тому, що відбувається в суспільстві, - економічному житті.

Ми можемо одержати якусь кількість добре підготовлених творчих людей, і вони робитимуть фільми, але боюся, що це буде марно. Зникає людяність. Хоч би що ми казали б про Радянський Союз, але ці душевні категорії між людьми залишалися.

- Ваші фільми психологічні, вони про внутрішні переживання. Наприклад, «Чапля та журавель», це те саме, що може статися з будь-якою людиною в будь-який час. Причому тут «суспільна свідомість»?

- Дуже навіть причому! Тому що це зроблено, коли в мене була можливість працювати. Не було б її в мене, я мав би ганятися невідомо де, щоб її отримати. Ці людські проблеми - зовсім інша річ. Внутрішньо - психологічні - це окремо. Наприклад, Федір Достоєвський - хіба це не тема взаємодії? Чи Лев Толстой, хіба він відокремлений від часу та співвітчизників?

Знаєте, хто був улюбленим художником Достоєвського? Клод Лоррен. А він, як відомо, малював ідеальні пейзажі, ідеальне царство. Сам Достоєвський казав - «людство має жити в саду». Пушкін терпіти не міг Петербург. В «Медном всаднике» він пише: «Люблю тебя, Петра творенье», а в щоденнику записує: «Не люблю».

Усі вони так чи інакше говорили про людяність. Я переконаний, що мистецтво бере початок у релігії, у християнстві. Я людина невіруюча, але для мене Біблія має значення таке ж, як і потужний роман «Війна і мир», тільки в більш космічному масштабі, це ті поняття, які мистецтвом повертають людину саму до себе.

Це найголовніше, і мистецтво повинне мати прикладний характер до того, про що в Книзі книг ідеться. Так і окремій людині, щоб зрозуміти саму себе, крім прочитання книжок і прослуховування музики, потрібно пройти цілу низку життєвих обставин.

- Це те, з чого у вас складається відчуття кольору, те, що впливає на формування стилю й тем, які хвилюють художника?

- Це не стиль! Це відчуття життя. У нас під поняттям «стиль» мають на увазі зовнішню графіку, зовнішніх героїв. Ми, працюючи над фільмами з художником Франческою Ярбусовою, найменше говорили про стиль, про зовні виявлені ефекти, зачіпки для глядачів. Навпаки, я просив: «Якомога скромніше».

Інша річ, що є поняття внутрішньої образотворчої драматургії. Це те, що найскладніше створити: переходи від одного до іншого, коливання вгору-вниз, які зовні майже не вгадуються глядачем, вони й дають таємну драматургію, яку ви можете називати стилем.

А те, що я бачу нині у мультиплікації, це зовнішні, ефектні кидки. При цьому не бачу інших шарів, адже ми ж читаємо безліч книжок, чуємо багато прекрасної музики, чому мультиплікація має бути окремо від усього цього?

- Відомо, що ви ходите в музеї з лупою. Коли розглядаєте «штрихи» відомих художників, що для себе відкриваєте?

- Я відкриваю їхній шлях. Так, я люблю пильно розглядати живопис. Мені цікаво, як вона розвивається від рівня полотна й далі до останнього найтоншого шару. Це насолода, коли тебе при уважному вивченні деталей, раптом осяйнули ті самі відкриття, які опромінювали самого художника. У цей момент ти стаєш щасливою людиною, попри те, що твір може в собі нести всі риси трагедії. Чому трагедія очищає? Тому що разом із нею приходиш до відкриття, яке тобі запропонував автор.

- Кажуть, що ви самі собі надто високо підняли планку й що це одна з причин, чому «Шинель» дотепер у роботі?

- Безумовно, потрібно ставити собі завдання на рівні нездійсненності. Інше завдання веде до спрощення.

- Молоді художники в шоці від вашої скрупульозності в роботі й від того, що ви, не намічаючи голочками кінцевий рух персонажа, - миттєво знаходите фази.

- Скрупульозність не в цьому! Вона в тому, з яких молекул збирається фільм. Вона зовсім не в тому, які детальки я там поставлю. Їхнє бажання наслідувати веде в тупик. Так само, як і бажання тупо зоригінальничати. Погано, якщо мої уроки сприймають як зовнішні.

- Але ж ви не станете заперечувати, що й сьогодні є чимало хороших анімаційних фільмів.

- Важко очікувати від двадцятилітнього, що з’явиться «справжній фільм». Хоча Ейзенштейн у двадцять п’ять років зняв «Броненосець Потьомкін», Тарковському теж тридцяти не було, коли він «Іванове дитинство» знімав.

Річ у тім, що вони дозрівали раніше, тому що були занурені в життя, у почуття, у культуру. Нині це наче не потрібно. Наприклад, той самий Шукшин, який до ВДІКу начебто не багато читав, але йому пощастило з наставником. Ромм склав йому бібліотеку, і в короткий час він став одним із інтелектуалів свого часу. Цей результат видно в його літературі, ролях, режисерських роботах. Найголовніша його ідея - як людина дозрівала, мужніла. Нині я подібного не бачу.

- Якби вас так «Шинель» не заповнювала…

- Вона мене не заповнює, це вдаваність.

- Рояться паралельно ще якісь теми?

- Це буде до кінця. У мене всередині збираються питання. Маю бути за межами «Шинелі». Вона повинна бути частиною життя, а не цілим. А таке враження, що вона мене поглинула, і я більше нічого не бачу.

Ні перед ким звітувати я не повинен, як відбувалася робота й чому раптом це все стопорилося. Відповідь дуже проста: країна стала по-іншому почуватися, а я не зміг відділитися від неї, тому що змушений бути зав’язаним на грошах, нікуди від цього не подінешся. Не пройшов якісь певні періоди окремого існування, коли в тебе з’являється студія, і ти маєш опікуватися всім. Спокусившись студією, думаючи, що для мене це буде вирішенням питань, раптом в’їхав не туди. Я став її невільником. Це погано!

- Що вам нині доводиться робити? Чим заробляєте?

- Продажем книжок.

- Ви казали, вас лекції запрошували читати за кордон?

- Запрошували, але ці гроші в основному йшли на студію, тому що минули часи, коли взагалі не було чим годуватися. Невже ви думаєте, що я в цей час міг робити «Шинель»? От і виникає клубок, і тебе закручує в цю систему. Нам доводилося робити рекламу. Не можу сказати, що це було зроблено на поганому рівні. Але на це ж витрачається життя! Чотири реклами - рік життя!

- Мені здалося, що ви настільки категорично відгукуєтеся про рекламу, що вам не сміють її замовляти!

- Замовляли. І я її робив. Але нині не хочу. Треба вирішувати: реклама чи кіно? Вибачте, тут справа вибору.

Ми всі потрапили в пастку. Ми ж розвивалися не як Америка. У них інше кіно. І що ми киваємо на Голлівуд? У нас було державне кіно, і воно було не гірше. А сьогодні в Росії не кіно, а монтажне гавкання з-під паркану.

Нині частково державне, і то - умовно. Держава дає гроші продюсеру, а продюсер вважає, що він робить кіно. Насправді державне, тільки потоки перевели, вони пішли по кривій, а результат ми бачимо на екрані. Цей результат не тому, що зникли режисери як генотип, а тому, що країні нав’язують зовсім іншу систему цінностей, і якщо хтось із молодих бачить, що якась людина розбагатіла непомірно, вона про себе думає: «Що я гірше?». І тоді вона починає красти в мене. А мені в кого красти?

Чому ми стали самі продавати книжки? Тому що, коли ми їх віддавали через дилерів, нас обманювали всі. Щойно стали самі продавати, почали нормально заробляти. Їх англійською переклали, вони в Латвії та Литві, але якщо зі мною укладають договір на тираж в 1000 екземплярів, чи можу бути впевнений, що їх на­друкували 1000? Кому можна довіряти? І до чого ми, таким чином, прийдемо?

- Ваш їжачок з торбинкою за плечем активно розходиться у вигляді сувенірів. Стругачка для олівців, начебто б дотепно, але його зображення зустрічається навіть на подушках. Ви одержуєте від цього якісь дивіденди?

- Усе, що відбувається, - це злодійство. Їжачок належить мені. Вони довго намагалися його в мене забрати. Навіть коли книжку зробив, вони із загрозами підступали, що заборонять мені. Відповідав: «Спробуйте!». І хочеться сказати: «Країна, піклуйся про своїх творців!»