Сміх лангуста. «Хотів записати з Тимошенко дует «Дві зірки», але відставка Кабміну завадила» застільні розмови з господарем Вєрки Сердючки

Товариші, дізнавшись, що «ДТ» готує матеріал про А.Данилка, перелякалися, як на перегляді «Мовчання ягнят»: це що, зміна концепції? Ні, відповідаю, це лише її поглиблення, розширення, доосмислення, доолюднення та «невідмахування» від деяких у всіх сенсах неминучих як культурних (так і маскультурних) «явищ». А це хіба не «явище»? Хто проти? Всі начебто за.

Під Переяславом знімають римейк «Жінки, яка співає». Якщо точніше, то не зовсім римейк, а якщо зовсім докладно — то співати про нещасну й радісну долю буде той-таки чоловік у дамському пір’ї і з трояндою на голові.

На студії Довженка витворюють черговий новорічний блакитний «телепіроксилін» (у вигляді вогника) — і на майданчику знову це ж саме явлення народу.

У студії звукозапису після пожежі відновлюють недогорілий альбом — до Нового року, кажуть, народ піддадуть черговому звуковому зомбуванню у весільно-хороводному стилі «ун-ца-ца», хоча й ліричнішому.

У Ризі продюсерська компанія попросила доставити з Києва додатковий тираж його інструментального альбому — попит зростає від декади до декади.

У Варшаві знаменитий кінорежисер Агнешка Холланд (зняла знамените «Повне затемнення» про Рембо і Верлена) проводить «кастинг» на найкращий саундтрек для нової картини і як претендента покликала... нашого творця.

В офісі головного російського каналу зі стурбованим виглядом півтори години на нього чекає сам К.Ернст, щоб обговорити можливість участі в «Євробаченні-2006» (від Росії). Телефон тріщить-розривається. «Нехай почекає, я обідаю!»

...«Явлення» й не повинне голодувати. «Смачного, Андрію Михайловичу!» — кажу йому вже в одному з ресторанів у районі Нацопери, де відбувалося... ну не зовсім інтерв’ю, а швидше, застільна розмова про головне. Про шоу-бізнес, трохи про політику, про кіно. «Паству» свою, продовжую, вам удалося нагодувати (і навіть перегодувати) протягом останніх пляжних сезонів майже під зав’язку. Оскільки і цілодобові ефіри, і запаморочливі тиражі звуконосіїв (якісь платинові диски за ці промислові досягнення) і, природно, глянсові шпальти, які розповідають про те, що в Україні — о радість! — нарешті з’явився перший шоу-бізнесовий мільйонер (до цього, мабуть, тут усі були бідними).

Тепер уже трохи пересичена і злегка очманіла його аудиторія затаїлася в роздумах-очікуваннях... Що далі? Чим дивувати буде? Адже смішити всіх нас із роками дедалі важче... Он скільки конкурентів у програмі «Іду на Ви»! І це вічне «що далі?», мабуть, по-своєму тривожить нашого головного артиста масового жанру... Може, не днями й ночами, але в антрактах — безперечно. Тому що, одного разу піднявшись, боляче сповзати, а стрімко злетівши — завжди хочеться закріпитися. Все це очікувані муки будь-якої публічної людини. А в нашого героя особливий сюжет. Від розмовного формату, від фірмової трагікомічної історії про недолугу істоту, наречену Сердючкою, — несподівано різкий поворот в інший бік, в іншу країну... У більш вигідну економічно. Так виникає на попередній сировині нинішня дуже спірна «модернізація» старої маски. Вона, як відомо, активно заспівала. І дедалі менше для неї знаходиться текстів про життя, сльози й любов неприкаяної людини із СВ. І ще менше, у зв’язку з метаморфозою, колишніх іронічно-простуватих підтекстів. Зате яка тепер корпоративна затребуваність! Нарозхват. Від Кремля до самого до «Челсі»! А хіба олігархам у процесі жування потрібні підтексти, навіть від Сердючки? Замовляють музику — вона й звучить. Ну і ще майже тотальна присутність у першому ешелоні динозаврів російського шоу-бізнесу. Свій серед своїх. На одному щаблі з... «Алло Борисівно, я зайнятий, почекайте!» Можливо, це когось тривожить... Оскільки актор наш, який років із десять ховався за популярною маскою, безперечно, талановитий. Були в нього свого часу просто феєричні сценічні мініатюри — глядачі їх пам’ятають. І навіть у спірному мюзиклі про «Зайців» легким наскоком перегравав усіх артистів, разом узятих, на чолі з Пугачовою та Галкіним. Однак талант, як і все в цьому світі, теж може деформуватися... Втім, почекаємо — побачимо.

— Ти різко перестав гастролювати? Невже не кличуть? Невже сьогодні є кому збирати концертні зали?

— Мені тепер це не потрібно. Коли буде нова програма, тоді поїду. Я, звісно, можу зробити щось у дусі — «найкраще, любиме і тільки для вас». Але не хочу. І не хочу, щоб мене показували у «Кривому дзеркалі» чи в «Аншлагу». Нехай скучать. А я за цей час попрацюю над чимось іншим.

— Нелегка, мабуть, це «праця», якщо постійно то чую, то читаю, що «Сердючка» перепрофільована на корпоративи — танці, весілля, дні народження сильних світу цього чи ювілеї якоїсь фірми Zima-Leto?

— Зібрати зал, повторюю, мені сьогодні неважко. Ти не уявляєш, скільки дзвінків і скільки пропозицій. Із Балтики, з Ізраїлю. Незабаром, сподіваюся, і Європа підтягнеться.

— Вашу сестру, мабуть, звати Скромність?

— Мою сестру, взагалі, звати Вєра. І вона всім відома. І для мене це не маска, як пишуть журналісти, і не спосіб заробітку, а майже рідна людина. Я її відчуваю, я з нею спілкуюся. Однак, продовжуючи тему гастролей, запитаю: а хто взагалі сьогодні збирає зали?

— Не знаю, може, Оксана Пекун...

— Сьогодні наша аудиторія розбалувана й розбещена безплатними, грубо кажучи — шаровими концертами на вулицях і майданах, які відбувалися зі зрозумілих політичних причин. Навіть такий популярний артист, як Басков, я знаю, не зібрав зал в «Україні». Хоча кому, як не йому, збирати. Повні зали на гастролях у Пугачової. Хоч би що там казали... Фантастичне шоу робить В’ячеслав Полунін — цей артист активно гастролює, і публіка в нього буде завжди. Мені не дуже хочеться змагатися тут з артистами, які мандрують із одних виборів на інші чи співають безплатно в райцентрах. Може, краще перечекати?

— Невже приємніше «перечікування» і робота, тут уже я прошу вибачення, у ролі такої собі співочої «зубочистки» на пиятиках-гулянках у мільйонерів, які, мабуть, сидять і замовляють музику...

— По-перше, я цього ніколи не дозволяю. Що значить — сидять і замовляють? Вони з повагою ставляться і до мене, і до всіх моїх артистів. Інакше не було б виступів. І потім — треба бути там, усередині, щоб побачити, як надзвичайно солідні люди, наче діти малі, відриваються, танцюють, веселяться під «Ой гоп чи не гоп» або інший репертуар.

— Для них, олігархів-замовників, є спеціальна програма — чи все наскоком?

— Ну як? Змінюю, звісно, залежно від заходу.

— Були такі «владарі», перед якими ти принципово відмовився виступати на гулянках?

— Це можуть бути не владарі, а обставини. Якщо ці люди не в змозі потягнути мій райдер, тоді вибачте...

— У тебе умови — як у Мадонни чи Маккартні?

— Ні. Однак потрібен певних параметрів майданчик, треба, щоб комфортно й достойно прийняли колектив, а не розселяли по бараках. Я не виступатиму біля барної стійки!

— Як поживає Роман Абрамович? Кажуть, ти його улюблений артист?

— Мабуть, нормально поживає... А чому я в нього улюблений?

— Ну так платить більше, ніж іншим, за закриті виступи на стадіоні «Челсі»?

— Про гроші не будемо... Роман Абрамович, можу сказати щиро, реальна нормальна людина, а не монстр, за якого його намагаються видати деякі газети. Він дуже любить фотографуватися поруч із Сердючкою... Коли ми виступали після матчу «Челсі», вийшло якось незручно... Перед нами працювало багато артистів, і вони старалися. А «бісовку» Абрамович замовив тільки нам...

— За окрему плату?

— За ту саму.

— Путіна не намагалися примусити піти в танок? Був, мабуть, і такий випадок.

— А він же танцював «під мене»!

— Де? У Кремлі?

— У Форосі. Коли проходив черговий саміт. Між іншим, він дуже тепло реагував на виступ. Був стриманий, але привітний, я так сказав би.

— А Леонід Данилович Кучма, кажуть, узагалі твій давній «покровитель», і звання «заслуженого» ти отримав із його рук...

— Леоніду Даниловичу дуже одна пісня подобається — «Ще не вмерла Україна, еслі ми гуляєм так!»

— Ну, тут усе зрозуміло...

— Пам’ятаю, хвацько під неї танцювали...

— Не хочу, щоб це запитання прозвучало грубо, але все-таки: для цих «товаришів» такі корпоративні виступи проходять під якою рубрикою — «симпатія до артиста» чи «відв’язка під єресь блазня»? На пафосні державні свята, на кшталт Дня міліції, той-таки В.Путін якось не дуже кличе в Кремль?

— А хто сказав, що пафосні концерти у Кремлі сьогодні почесні й престижні? Може, раніше так і було... А щодо блазня. Але ж є вічна історія про те, що блазні іноді були розумнішими...

— Ого! Куди махнули...

— Нікуди не махнули. Просто справді інколи хочеться придумати щось нове, оригінальне на тому ж ТБ. Тому що «блазенські» формати — той-таки «Ангшлаг» — усім дуже набридли.

— Але в тебе ж був досвід телеведучого.

— А я хочу його продовжувати й розвивати.

— Хочеш, щоб Сердючка стала українською Опрою Уїнфрі?

— Я, до речі, досі не можу зрозуміти, у чому загадка її світового успіху...

— Я розумію загадку: вона грає в Опру, вона зображає персонажа Опру, вона знайшла собі вдалу рольову функцію. Усі думають, що вона сама така. А вона, вочевидь, інша. Просто з телевізійним образом вийшло.

— Однак мені здається, що на нашому ТБ мало живого слова...

— Хіба мало? Раніше було більше? А Шустер, який входить замість дикого звіра в клітку до політиків, а ті, що «йдуть на «ви», а «ятакдумаючі»...

— Я не про це. Мало в ефірах доброго слова...

— Від якого навіть кішці приємно?.. Однак бувають же моменти, коли стоїш на сцені й відчуваєш, що дотепність і «підвішеність язика» блоковані? Як виходити з цих ситуацій?

— Я майже не роблю заготовок на концерти. Якщо веду «Золотий грамофон», наприклад, із Пугачовою, то сценарій рветься на шматки. Повторити ідіотизм, який пишуть сценаристи, неможливо. А живий діалог — це непередбачений імпульс. Щось може вийти менш вдало. Зате відчуватиметься «живинка», а не «кондова» режисура. Алла Борисівна, до речі, жваво включається в такі імпровізи. Вона до них навіть звикла.

— А твій автоконферанс «я звєзда, я звєзда», це вже просто не дотепно, та й набридло.

— А мені здається, що це самоіронія. Героїня сміється над собою. Непомітно?

— Між іншим, творчості Сердючки стало менше в звуковому фоні Москви — репертуар пішов на спад?

— Добре, що менше. Погано — коли багато. Повинна бути дозованість. Нехай скучать. Тим паче, що незабаром вийде новий альбом із піснями Любаші...

— Який ти перехопив у Пугачової, залишивши бідну жінку без репертуару...

— Це вигадки! Ми викупили всі права на ці пісні. А якщо якісь композиції Алла Борисівна збиралася виконати — наприклад, «Белая, пушистая», то хто б міг цьому заперечити. Виходить, вона сама не захотіла.

— Після приїзду до Києва офіційний чоловік співачки сказав, що «Данилко — геній». Нічого так?..

— Я соромлюся. Ще, коли кажуть — популярний або здібний, це нічого. А геніальний... Я ж не поет Ігор Северянін. Я взагалі вже не дивуюся всьому, що газети про мене пишуть. Звик. Раніше були реакції. Позиватися хотілося, виправдовуватися. А тепер... По-перше, нічого мерзенного про мене написати неможливо — нічого поганого я не роблю. А вже якщо гарне напишуть, лише подякую.

— Що це за «кіно» гряде з твоєю участю? Кажуть, «Жінка, яка співає-2» із Сердючкою у головній ролі: трохи поговорили, потім поспівали...

— Це буде і не «Жінка», і не «Карнавал». Зовсім інша історія. Про те, як народилася героїня Вєрка Сердючка, про те, де і як вона навчалася, про її шкільні роки чудові й подальші пригоди. Покажуть, за моїми даними, і в Росії на Першому каналі.

— Назва?

— «Справжня історія Зірки».

— Крадіжка! Був фільм «Справжня історія дами з камеліями».

— Я хочу, щоб вийшов просто веселий святковий фільм, щоб люди відпочили біля екрану...

— Бо ж вони біля екрану «працюють», якщо 24 години на добу гумористичні шоу.

— Але ж Сердючки там менше, ніж інших. Хоча вона і затребувана. Коли запитують: чому ваші платівки так добре купуються, а пісні популярні... Мене дивують ці запитання. У людини в житті є традиційні радості — дні народження, весілля, Новий рік... Пісні Сердючки — це адресна музика для свят на всі випадки життя! Радійте, люди, хіба шкода? До того ж можу багатьох заспокоїти: історій розвитку образу Сердючки у мене вистачить років на п’ять наперед.

— Чи можливе неймовірне: Сердючка читає, наприклад, сатиру Зощенка або «Драму» Чехова?

— Якби я працював режисером, то поставив би краще «Старуху Ізергіль» Горького. Дуже твір подобається. Про Зощенка не думав. Це все-таки інше.

— Як сприйняли товариші з «тераріуму однодумців» досить сміливу витівку з інструментальним альбомом у стилі Паулса чи Крутого?

— Не знаю, як «тераріум», але безпосередньо Паулс і Крутой спілкувалися зі мною в Юрмалі на цю тему. І Раймонд Вольдемарович зізнався, що радий тому, що хоч хтось нині намагається писати інструментальну музику. Якщо для когось ця платівка як мій «випендрон» — будь ласка, нехай і так думають. Для мене це бажання висловити те, що накопичилося... Ця музика може стати саундтреком для різних проектів — і циркових, і кінематографічних. Динаміка продажу альбому мене у будь-якому разі радує.

— На якому етапі розвитку ідея поспівати дуетом із Юлією Тимошенко? Мене переконували, ніби на одному телеканалі вас уже майже вмовили виконати разом на Новий рік «Две звезды, две светлых повести», і щось застопорилося.

— Так, я хотів записати з Тимошенко дует «Две звезды», та, вочевидь, відставка Кабміну завадила. Вона реально цікава людина і харизматичний політик.

— Вона б погодилася на цю провокацію? Адже, вочевидь, певна частина її електорату була б не в захваті від такої витівки?

— Особисто я з нею переговорів не вів. Цим мали займатися інші люди. Однак оскільки багатьом нині не до пісень, то й ідея наразі не одержала продовження.

— Хто ще з наших політиків згодився б для естрадних шоу?

— Ну, таких, як Жириновський, тут, звичайно, немає...

— Зате інші є. Якщо придивитися, а потім дофантазувати, то багато з них — майже готові естрадні маски. Тимошенко як хвацька Пугачова («примадонна с непростой судьбой»), Янукович як незламний Кобзон («и вновь продолжается бой»), Томенко як комсомольський Газманов («есаул, есаул, что ж ты бросил коня»), Литвин як позитивний Басков («все так же рыдает шарманка»), а Вітренко як хвацька Бабкіна... Майже збірний кремлівський концерт з урахуванням періодичності круїзів до Білокамінної.

— Цікава, до речі, ідея. Проте вони майстри розмовного жанру!

— Багато кажуть про твої гонорари і райдерні запити. Та чому не говорять хоча б про якусь добродійну діяльність. Ну, справді, люди, які заробляють «лимони», могли б хоч іноді ділитися «часточками» з дітьми із інтернатів, зі старими з будинків престарілих. Невже потрібно всі гроші заробити, а потім запхати у глиняну скарбничку?

— А чому про це потрібно розповідати в пресі? Я займаюся цією діяльністю. Та не збираюся це афішувати. Бо знову скажуть: «піариться» на чужому нещасті! Ми допомагаємо й конкретним людям, і на якісь проблемні ситуації відгукуємося. Навіщо про це роздзвонювати? Свого часу Алла Пугачова приїхала до Києва, привезла хворому Брондукову досить вагому суму — і наказала не розповідати про це ніде й нікому. Наїна Єльцина до останніх днів допомагала Марині Ладиніній, загальноулюбленій радянській акторці, котра прожила 90 років. І мало хто про це знав. Найпростіше улаштувати прес-конференцію: ой, які ми гарні, допомогли нужденним! Та мовчання сьогодні іноді дорожче цінується, ніж публічний піар.

— Ти з кимось із артистів дружиш? Якщо це, зазвичай, можливо в естрадному середовищі?

— Дружу. З Кіркоровим.

— Напевно, це неймовірно цікавий «співрозмовник», про що громадськості давно вже відомо...

— Телеекран і ЗМІ спотворили його як людину. У спілкуванні він інший. Прислухається, радиться.

— І немає відчуття, що він краде твої ідеї, оскільки Пугачова нібито давно перестала займатися цим «проектом»?

— У мене немає такого відчуття. І про друзів я не збираюся говорити нічого поганого.

— А що за байки, нібито Роман Віктюк вирішив з тобою репетирувати спектакль? При всій до нього повазі Віктюк, на жаль, самозаконсервувався і, як мені здається, поки що не збирається виходити зі своєї «консервної банки».

— Роман Григорович — феномен. Хоч що там казали б про його останні постановки. Його самодостатність і феноменальний артистизм магнітом притягає до себе. З ним цікаво. Він добре говорив про мій інструментальний альбом. І навіть знайшов п’єсу для мене, але про це рано говорити. Він — персонаж того Театру, який завжди буде з великої літери. Між іншим, кумедний збіг нещодавно помітив... Дивлюся по якомусь телеканалу екранізацію роману Моема «Театр», але не з Артмане, а нову, американську, з Аннет Беннінг... А в цей час на іншому каналі... Юлія Володимирівна дістає з рукава помаранчеву і синю стрічечки... Так само, як Джулія Ламберт у фіналі, коли їй потрібно було дістати червону хустку... Щоб до кінця добити конкурентку...

— Правильно. Весь світ — Шекспір. Або Моем. Ще ось про що хочу запитати: нескінченні реальні чи вигадані скандальні медіасюжети про тебе, напевно, якось доходять до мами в Полтавській області. І, напевно, якось вона на них реагує?

— Роблять боляче вигадки і плітки. Десь знаходять директора школи, той розповідає, буцімто мама кинула мене під парканом і кудись поїхала влаштовувати своє особисте життя... Яка маячня! Як таке можна писати? Чи як можна розповідати, наче Данилко у школі був повним нездарою, а тепер став композитором і співаком? Мама переживала з цього приводу й навіть хотіла їхати в газету розбиратися. Але я зупинив.

— А характер у тебе мамин чи батьків?

— Я в маму. Тато помер, коли мені було десять років.

— Ти пам’ятаєш його?

— Пам’ятаю, звісно. Пам’ятаю, коли випивав, то зривало дах. Однак мама потім так і не вийшла заміж.

— Що вона тепер робить?

— Живе. Там само. Все по господарству — корова, поросята, інше. Це вже спосіб життя. Це змінити неможливо.

— Тобто навіть якщо ти будеш танцювати за мільйон перед Абрамовичем, вона однак труїтиме колорадських жуків, а потім копатиме на городі картоплю...

— Так, повторюю, це інерція життя. Вона приїжджає до мене, звісно...

— І, мабуть, про популярних артистів розпитує...

— Ніколи. Ї— ї це мало цікавить.

— Як вона оцінює твій комфорт у центрі столиці — на Хрещатику в будинку над кінотеатром «Дружба»?

— Нормально. Я взагалі найбільше люблю цю свою квартиру, хоча б за те, що в ній можна відіспатися і певний час нікуди не їхати. Можна складати музику, придумувати тексти.

— Чимось це нагадує історію про хлопчика, який у дитинстві недоїдав, а потім йому дозволили купити багато цукерок чи квартир... Однак ти, виходить, із вікон своєї квартири бачив фактично «пряму трансляцію» помаранчевої революції?

— Бачив і чув. Мене постійно запитують, як я сприйняв цю помаранчеву революцію. Але ж я не коментатор Кара-Мурза, щоб пояснювати політичні процеси!

— Революція, як відомо, поділила місцевих артистів на «своїх» і «чужих».

— Так? А я й не знав! «Чий» же я — там ще не визначилися?

— Мабуть, до березня визначаться. Отож ті, котрі були за Януковича, — Повалій, наприклад, — нібито категорично відлучені від деяких проектів державної важливості. Тим же, хто був на Майдані, — зелена вулиця і скрізь у нас пошана...

— Я ні з тими, ні з іншими не загравав. Хоча не приховую, нам робили минулого літа деякі пропозиції.

— Хто? Янукович? Не Ющенко ж.

— Не можу відповісти. Але мені здається, що ми правильно вирішили тоді не зв’язуватися з політикою. І Софія Михайлівна на той момент опинилася ніби над сутичкою. І дуже мудро, по-моєму, тоді сказала, що для неї є одна країна, а ділити й любити одних менше, а інших більше (тільки за колірним віросповіданням) артистові негоже...

— Як думаєш, чому навіть новомодний шоу-бізнесовий час не перекреслив таких монолітних естрадних корпорацій, як «Ротару», «Пугачова»? Вони справді якісь вічні. Це творчий фонофеномен чи соціокультурний?

— Вони були найкращими, найкращими й залишаться. Моє покоління зростало на них. Якесь нове покоління теж на них поглядає. Їхні пісні збіглися з нашим кращим часом, ми переносили на себе їхні емоції й ніби проживали своє життя в тому, про що співали вони. І потім — у цих жінок, мабуть, особливий запас міцності. Я люблю і шаную Софію Михайлівну. З Аллою Борисівною неодноразово працював... Навколо неї, як відомо, нескінченний туман пересудів. Людина вона складна. Однак тонка і прониклива. Не дуже любить, коли підлещуються. У кожному разі, працюючи в одному проекті з нею, варто триматися на рівних, бо тільки трохи прогнешся — все, наступила, зробила крок далі...

— Коли хочеться придумати новий естрадний образ, мабуть, озираєшся на давніх комедійних акторів із минулого — Віцина чи Раневську...

— Люблю їхні картини — але це інше. І взагалі, вважаю, що в нас колись була одна-єдина акторка-зірка — Любов Орлова. Навіть якщо тепер ідуть її старі фільми, таке відчуття, що це незвичайна людина, яка начебто спустилася до нас із неба. Зірка, одне слово.

— У такому разі, який останній вітчизняний фільм ти дивився? Тільки не кажи, що «За двома зайцями».

— Не дивився ніякого. Тому що сам хочу знімати кіно. Як режисер.

— Не сумніваюся, на кінофаці, прочитавши таке, скажуть: яка самовпевненість, йому вже естради мало!

— Але я відчуваю, що можу це зробити. І бачу цілі картини, ситуації, припускаю, як це можна б вибудувати по кадру, по світлу. Мені подобається режисер Агнешка Холланд, яка зняла мій улюблений фільм «Повне затемнення». Вона, до речі, хоче послухати мою музику — і, можливо, використає у своїй новій картині. Є один роман, який точно знаю, як можна екранізувати.

— Не «Брати Карамазови», сподіваюся?

— Це американський роман 50-х. Назви не скажу.

— Нині стає «жарко» у зв’язку з наближенням підготовки до Євробачення-2006. Чим завершилися твої переговори з Костянтином Ернстом у Москві?

— Ну, по-перше, це комерційна таємниця. А по-друге, якщо я й поїду на Євробачення, то навряд чи від України. Це може бути якщо не Росія, то Польща. Єврохіт у мене є. Він, правда, трохи провокаційний, навіть скандальний, проте й конкурс цей треба трохи розбурхати. Тому я придумав, який вигляд можу мати на сцені Євробачення і чий портрет, розшитий стразами, одягну під шубу...

— Чий же... Правда?.. Уявляю, який ураган здійметься...

— Ну а як? Хай знають. Треба ж якимось чином популяризувати наші цінності на міжнародній арені.