Сміх і сльози Віктора Шендеровича - Культура - dt.ua

Сміх і сльози Віктора Шендеровича

4 серпня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №30, 4 серпня-19 серпня

Хоча приїзд до Києва відомого російського письменника-сатирика та публіциста Віктора Шендерович...

Хоча приїзд до Києва відомого російського письменника-сатирика та публіциста Віктора Шендеровича особливо не афішувався, його творчий вечір пройшов з повним аншлагом, попри досить дорогі квитки, купальські забави та політичну кризу. Дивина, однак про політику в той вечір і не йшлося. Активний громадський діяч Росії уникав коментарів із приводу української політичної дійсності, аргументуючи свою позицію тим, що це внутрішні справи українців. У Києві Шендерович презентував нові книжки «Изюм из булки» та «Недодумец».

«Изюм из булки» увібрав у себе добру сотню новел, розміром від кількох сторінок до кількох рядків. Такі собі іронічні (часто самоіронічні), а іноді й саркастичні байки з життя, побачені самим Шендеровичем або записані зі слів численних друзів чи знайомих, вражаючий список яких чесно наведений наприкінці книжки. Але, на відміну від попередньої мемуаристики Шендеровича, це видання вражає періодом охоплення — від самого дитинства автора й аж до подій новітньої російської історії. А окремі спогади співрозмовників сягають взагалі довоєнних часів. Зрештою, Шендерович не перший, хто писав або пише в такому стилі. Радянська армійська буденщина з її безпросвітною тупістю й абсурдністю для будь-якого індивідуума, наділеного здоровим глуздом, претендує, щонайменше, на окремий жанр серед письменників покоління, які цю буденщину ще застали, а переспівування акторських байок після різноманітних «Белых попугаев» і «Золотых гусей» — взагалі ознака ледве не тривіальності.

Проте є щось особливе, що робить творчість Шендеровича неповторною навіть тоді, коли він пише про такі речі. Це передусім бездоганний стиль письма і здатність побачити найголовніше — те, що сам Шендерович, власне, й називає «ізюмом» (українське слово «родзинка» тут навряд чи доречне). І якщо для підсилення ефекту необхідно підключити творчу уяву, тобто трохи перебрехати, — не біда. Головне – досягти очікуваного ефекту. Як приклад такого прибріхування можна навести історію, розказану Шендеровичем у Києві. Вона поки що не увійшла до книжки, але не виключено, що увійде до численних перевидань. Історія про те, як російські телевізійники тривалий час не наважувалися поставити в сюжет про київський майдан відео, де великим планом було відзнято плакат із написом «Кучма-Підрахуй», вбачаючи в цьому нецензурщину. Ця байка викликала зніяковіння у київської публіки, оскільки всі знали, що таким епітетом на всіх плакатах нагороджували не Кучму, а Ківалова. Але для російського читача, який становить основну аудиторію Шендеровича, прізвище Ківалова мало що каже, ось і довелося вдатися до невеличкої містифікації, яка, втім, не міняє суті оповідки.

Пишучи про сучасну російську політику в «Изюме», автор залишається добродушно-іронічним. Натомість дві інші книжки — «Монолог с властью» та «Недодумец» – вражають безжальним жовчним сарказмом, який, утім, адекватний тому великодержавно-чекістському маразмові, що панує в російському політичному «реалі». Але якщо Шендеровичу в тавруванні «путінського» режиму іноді й відмовляє чуття міри, то ніколи — чуття стилю. Очевидно, в цьому й полягає феномен його публіцистики.

Банально стверджувати, що політика — річ цинічна. І не лише в Росії, а й у всьому світі (різним буває лише рівень цього цинізму). Тому більш або менш цинічними стають і всі, хоч якоюсь мірою до неї причетні. І це стосується не лише політиків, а й різноманітних експертів або журналістів. Щодня їм доводиться чути велику кількість неправди або відвертих дурниць і — через специфіку професії — ретранслювати все це іншим. Тому в багатьох представників цеху значно занижується поріг сприйняття. І замість того, щоб обуритись, наприклад, фактом політичної зради, вся політтусовка за кавою жваво обговорює, «хто за цим стоїть». Натомість Шендерович із його театральною освітою і вродженою інтелігентністю — дякувати долі — свого часу опинився на каналі НТВ, де не з книжок дізнався про всі деталі «реальної політики», однак на підсвідомому рівні, всім своїм нутром відмовлявся грати за встановленими правилами. Розгін НТВ, а пізніше — крах інших телепроектів, у яких йому довелося працювати, лише посилили в ньому це відчуття. І речі, котрі більшість його колег сприймали як очевидні, невідворотні, хоча й не зовсім приємні, наштовхуючись на патологічно загострене відчуття справедливості Шендеровича, виходили з-під його клавіатури з убивчими, але неймовірно влучними характеристиками невеселої російської дійсності.

У майже 500-сторінковий «Монолог с властью» увійшли тексти його щотижневих радіопрограм «Плавлений сирок» на радіо «Эхо Москвы». Ці смішні, на перший погляд, хроніки є чи не найкращим діагнозом путінській Росії і свідчать про рівень громадянських прав і свобод у ній краще за всілякі резолюції ОБСЄ та заяв лідерів G8.

Однак і сам Шендерович свідомий того, що коло його читачів та однодумців – вузьке, хоча неодмінно наголошує на його «якості». Як аргумент він завжди наводить приклад дисидентів, які в часи найбільш махрової і, як здавалося тоді, вічної совєтчини наближали її крах. І хоч мало не в кожному тексті автор віщує швидкий кінець того явища, яке в Росії делікатно заведено називати «керованою демократією», між рядками читається, що Шендерович і сам мало вірить у можливість цього в найближчій перспективі. Звідси і зміна тональності Шендеровича-публіциста. Зрештою, його ранні «Куклы» — це також політична сатира, за яку, до речі, проти автора навіть відкрили маразматичну кримінальну справу. Але в тій сатирі було більше незлостивого хуліганства, такого собі хлопчачого куражу, втіхи від власних дотепів, образів та паралелей. Але не було всеосяжного відчаю, який і є головною складовою ядучості його текстів.

І якщо в тавруванні бюрократично-гебістського російського державного апарату Шендерович безжальний, то коли йдеться про вітчизняну інтелігенцію, яка активно або пасивно обслуговує інтереси правлячого режиму, – то тут у письменника більше переважає сумна іронія. Шендерович чудово розуміє, що багатьом його колегам для самореалізації бракує не лише системного блоку та монітора, а потрібні кошти, приміщення, дозволи. Відтак автор обережно добирає слова, коли пише про вступ до «Єдиної Росії» Михайла Дєржавіна або Костянтина Райкіна, чи висунення Путіна в почесні громадяни Петербурга, підтримане, у тому числі, й Алісою Фрейндліх. Хоча він із лишком собі компенсує цю стриманість у публічних полеміках зі своїми колегами-журналістами, особливо тими, кого ще недавно вважав друзями і соратниками, наприклад Євґенієм Кісельовим, Леонідом Парфьоновим та іншими.

Взагалі, читаючи публіцистику Шендеровича, відчуваєш суто професійну заздрість через наявність такого благодатного матеріалу для політичної сатири, якого в Росії більш ніж достатньо — лишень нахились і візьми. І річ навіть не в клоуні Жиріновському, якого, до речі, Шендерович не особливо часто згадує: дрібна фігура. Річ в іншій, на перший погляд, серйозній публіці: від депутатів Держдуми, губернаторів, силовиків і до височайшої президентської персони, що, впевнені у своїй правоті й безвідповідальності, поволі скочуються в маразм, якого не було в Україні навіть за часів розвиненого «кучмізму». Однак самого лише цього матеріалу, навіть помноженого на талант майстра, безперечно, мало. Досвід українських «Великих перегонів» або того ж таки російського проекту «Владимир Владимирович ТМ» свідчить, що як тільки політична сатира стає на обслуговування певних політичних сил — вона перестає бути смішною. Бо, як із цього приводу жартує сам Шендерович, «слиновиділення заважає дикції».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво