СМАК ПРАВДИ - Культура - dt.ua

СМАК ПРАВДИ

22 вересня, 2000, 00:00 Роздрукувати Випуск №37, 22 вересня-29 вересня

У чудовий, проте, час живемо, добродії! У тому сенсі, що багато чого, що раніше не помічали, тепер повсякчас стали помічати...

У чудовий, проте, час живемо, добродії! У тому сенсі, що багато чого, що раніше не помічали, тепер повсякчас стали помічати. А часом воно так і просто пре в очі. Шкода, правда, що й зворотне наявне: гідне уваги (скажімо, проблеми культури) часто тулиться по маргіналіях. Ну немає лиха без добра. Ось і серіал-екранізація роману Пантелеймона Куліша «Чорна рада» в указаному сенсі чудовий, воістину феноменальний твір. Не праві легковажні чи скрупульозні огудники цієї картини, які у своїх пасквільних відгуках то плазують поверхнею власних суб’єктивних вражень, то педантично звіряють екран із реаліями історії, ні в чому тут не знаходячи задоволення. Думаю, зовсім не тут прихована запорука нескороминучого значення цієї стрічки для нашого кіно. Мені, мабуть, теж нелегко було в сукупності третину доби витріщатися в телеекран, і моя колекція всілякої «липи» теж солідна. Проте не даремно казав колись батько авторської кінотеорії Ендрю Сарріс: «Для професіональної критики «хороші фільми» — це не обов’язково ті, які подобаються». Думаю, це стосується й «чудових». Нижче в міру сил постараюся обгрунтувати епохальний смисл побаченого, а поки зауважу: хіба в мистецтві нам потрібна правда будь-якої іншої епохи, крім нашої власної? А тут вона є. І її багато. Про це і йтиметься далі.

ДУЕТ ІЗ КЛАСИКОМ

Сам роман Пантелеймона Куліша «Чорна рада. Хроніка 1663 року» (1845—1857) навряд чи можна віднести до числа шедеврів світової літератури, але твір це, безперечно, чудовий. Автор називав його «першим в українській мові історичним романом», і справді, із нього національна проза в цьому жанрі веде відлік своїй історії. Твір був міцно укорінений у своєму часі: і вальтерскоттівською дихотомією сюжету (історична й любовна лінії), і відкритим громадянським пафосом авторських ремарок, звернених безпосередньо до читача («Отакий-то був той Брюховецький.., гадюка, що наварив нам гіркоїна на довгі роки!»), і «купанням» в українському колориті при зберіганні загальної лояльної позиції до імперської доктрини возз’єднання України з Московією. Тим часом важко уявити собі твір, який би в проблематиці так точно резонував з нашим часом в історії країни: і політико-духовний розбрат між Право- і Лівобережжям України; і той же болісний пошук сильного плеча, до якого варто було б притулитися несформованій державності; те ж «зубожіння мас і маніпулювання ними за допомогою цинічної демагогії в особистих цілях; та ж оперативність лідерів нації в зміні політичних орієнтацій. А також: політкілерство, недовіра до влади як такої, криза традиційних цінностей, анархо- охлократія під шумок патріотичної балаканини, «гетьманіади» тощо. Загалом, П.Кулішу, поза сумнівами, вдалося схопити і якісь інваріантні риси в історії становлення української державності, через все це роман прямо-таки просився з глухого кута книжкової полички на сьогоднішній вітчизняний екран. От і допросився.

У потаємних кулуарах Мінкультури, де вирішується, кому з режисерів віддати «пальму» фінансування постановки, вибір упав на Миколу Засєєва-Руденка. На перший погляд може видатися, що до того не було ніяких творчих передумов. Справді, ну хто пам’ятає його попередні роботи? З радянської епохи — музкомедію про піонерів «Таємниця, відома всім» (1981) і ліричну комедію про комсомолку Настю Філімонову «Без року тиждень» (1982). З пострадянської — пародійний політдетектив про путч 1991 року «Постріл у труні» (1992) і сатиричну комедію про безробітних льотчиків «Браві хлопці» (1993). Видно, що цей автор завжди був схильний до легкого і популярного жанру, і здавалося б, не йому тлумачити про больові пункти національної історії «за Кулішем». Але керівництво дивилося глибше. Мудре, воно насамперед, напевно, звернуло увагу на вміння кіномайстра завжди йти в ногу з часом, і, у зв’язку з тим, на його поворот до національного матеріалу в знову-таки забавному фільмі «Москаль-чарівник» (1995). До того ж саме тоді прізвище кінематографіста в титрах подвоїлося на більш благозвучну заключну складову. І це правильно: тільки автору з таким розвиненим соціально-громадянським чуттям і можна було довірити таке принципове, ідеологічно програмне держзамовлення. Такий гіпотетичний розрахунок блискуче виправдався.

Разом із співавтором сценарію Григорієм Штонем режисер вступив у непрості відносини з літературним першоджерелом. Я б назвав цю роботу селективною модернізацією. Там, де НАШ час потребував НОВИХ акцентів, там вони вносилися. Де ні, повністю слідували за класиком. Ось, приміром, дуже розвинені в Куліша антипольські мотиви в нинішньому контексті неактуальні, і вони рішуче секвестировані. Апологія братсько-православного союзу України з Московією явно застаріла, і кіноавтори законно поправили класика. Так, Куліш побіжно згадує про дари московського царя новообраному гетьману Брюховецькому і про його листи-відповіді сюзерену, а Засєєв-Руденко розгортає це в докладні мальовничі сцени, які в монтажному зіставленні красномовно говорять про підкуп Москвою криводушного націонал-вождя і граничне холуйство перед «старшим братом», до чого, як асоціативно натякає кіноавтор, схильні лише «ліві» демагоги й обдурена ними чернь. Паралелі між літературно-історичним минулим і політико-кінематографічною дійсністю автори посилюють і, навпаки, нічого не міняючи в Куліша там, що, на перший погляд, гостро потребує модернізації. Приміром, мотиви фольклорного антисемітизму ні-ні та й прослизають у творі письменника, який жив за сто років до Освенціма і Бабиного Яру. Автори-екранізатори, що живуть нині, через півстоліття після того, у порядку загальної гуманізації свого послання своїм співгромадянам-сучасникам могли б і викинути їх без шкоди для генеральної ідеї, але правда дня нинішнього, певне, їм цього не дозволяє. І ось Кирило Тур, який у виконанні Миколи Боклана наділений воістину уна-унсовським шармом, точно за оригіналом і по злобі дня у фіналі картини підтверджує, що душа в нього «щира, козацька», аж ніяк не «жидівська». Усе вірно, усе правда. Тільки таким вибірковим перетлумаченням класика і тільки режисер класу Засєєва-Руденка і міг так адекватно відтворити дух нашого часу. На цей випадок в автора збережено «універсальний» засіб від можливих закидів — санкція найавторитетніших осіб і установ на все зображене.

ІДЕАЛЬНИЙ «ДАХ» І ПРОМОВИСТІ НЮАНСИ

І в цьому — теж виражена серіалом «Чорна рада» гола правда нашого часу: без надійного прикриття авторитетами нині ну ніяк не обійтися!

Просто унікальну обойму знатних, популярних, керівних і відповідальних осіб та інституцій зумів залучити постановник до роботи — як співробітників, спонсорів, помічників і т.п. А це означає, що всі вони, погодившись, щоб їх вказали в титрах чи не опротестувавши це постфактум, мимоволі санкціонували, схвалили, погодилися з усім, що він собою представляє. Замовники стрічки — Мінкультури і Держкомінформ — задовольнилися тим творчим рівнем, на якому виконано замовлення, і його «інформаційним» наповненням. Отже, стрічка явила нам неприкриту правду про критерії, якими керуються ці шановні установи, які формують вітчизняну ідейно-художню атмосферу. Науковим консультантом фільму виступив екс-віце-прем’єр і історик-академік Валерій Смолій. На його думку, з історичною фактурою і правдивою історією у фільмі все гаразд. Але в будь-якому випадку стрічка засвідчила істину про рівень історичного мислення в нашій країні. Цілком безпрецедентні за складом особи й установи сприяли створенню картини: МВС і НДП, вельмишановні мер столиці України і настоятель Києво-Печерської лаври... І вже зовсім неймовірне: ніде доти не перебуваючи в одному спискові, та ще й підряд, найвищі ієрархи УПЦ (МП) і УПЦ (КП)! Таким чином, ще до жаданого всіма об’єднання усіх гілок Української православної церкви на персональному рівні щось фактично «зрежисирував» постановник «Чорної ради»! І ніхто не заперечив. Як і проти того, щоб узяти на себе відповідну частку моральної відповідальності за сам фільм. Більш того, зроблений за держзамовленням серіал був показаний по державному ж телеканалу УТ-1, і не коли-нибудь, а в кращий час, із повторами і саме до державного свята Незалежності. Тобто сама форма оприлюднення цього сукупного художнього продукту нашої соціокультурної системи засвідчила, що він офіційно схвалений за всіма параметрами і є гідним загальнонародних торжеств. Хіба цей нюанс не робить цей фільм репрезентативним, програмним? Хіба це не щире свідчення ідеалів, смаків, інтелектуального рівня, громадянських почуттів і просто почуття реальності, що панують у нашому гуманітарному істеблішменті? І хіба не чудовий в такому сенсі даний твір вітчизняної кінематографії? Ось цю сувору правду, яка дорого коштує, і несе світу по-своєму мужня робота творчого колективу на чолі з М.Засєєвим-Руденком.

Ще гіркіші істини проголошує «Чорна рада» конкретно про кіномистецтво: навіть знайшовши фінанси, навіть мобілізувавши творчі зусилля під егідою художньої мети загальнонаціонального масштабу, навіть.., навіть... Ми не можемо допоки створити кіновитвір загальнолюдського звучання чи навіть комерційно-патріотичний хіт на зразок «Вогнем і мечем» Є. Гофмана. Ми спроможні поки що лише запозичити звідтіля титр назви, який — ні до ладу ні до прикладу — ефектно палахкотить вогнем.

Якщо судити за рівнем режисури, заповненим всілякими курйозами (на кшталт того, що вставлений паскудний анекдотець запорожців «ілюструється» незрозуміло чиєю інтроспекцією), то Засєєв-Руденко цього разу використав свій дар комедіографа саме щодо згаданого рівня. Інакше кажучи, він сміховинний. Проте з відтінком щирого трагізму: здається, сто років світового кіно пройшли повз. Власне, обидві сторони за допомогою даного проекту засвідчили безсторонню правду один про одного. З фільму випливає також, що в Україні немає своєї акторської кіношколи. Здогадайтеся самі, яким чином картина прозоро натякнула на цю, на жаль, реальну й сумну обставину. А майже фантастична деталь, що телеверсія стрічки, усупереч всій існуючій світовій практиці, випередила вихід кіноверсії, по- зрадницьки проговорившись про особливі якості вітчизняної прокатної політики. Адже тепер глядачу немає рішуче ніякого сенсу ходити до кінозалу на «вичавлене» із уже баченого на телеекрані. Дуже багато таких мимовільних маленьких «правд» про нинішній стан нашого суспільства і культури розкрив у «Чорній раді» за природою своєю природжено чесний кінооб’єктив. Приміром, найадекватніший і справжній образ нинішнього «офіційно канонізованого» мистецтва представляє для мене особистість і діяльність «співаючого ректора» Михайла Поплавського. У Засєєва-Руденка він зіграв лукавого і недалекого генписаря при гетьмані — Вуяхевича. Не злукавимо, коли скажемо, що в певному розумінні зіграв чудово. Надто промовиста сцена, де наказний гетьман Сомко (С.Бондаренко) сердито хватає цього персонажа за грудки і ріже йому в обличчя правду-матку: «Свинопас!» Думаю, у цю мить щирості й можливостям гетьмана позаздрив не один глядач.

Отже, фільм вийшов жахливо поганий, проте й надзвичайно чудовий, оскільки засвідчив жорстоку правду про деградацію нашого суспільства в роки нової «руїни». Можна було б поклонитися за це режисеру в ніжки, якби в нього був хоч найменший шанс ухилитися від такого роду чесності. Втім, чиста правда, навіть гірка, завжди божественна, бо вона ніколи не вводить в оману.

...Боже праведний, а на підході ж майже за тих же вихідних передумов «Мазепа» і «Богдан»!

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №27, 13 липня-19 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво