Сльози Смуглянки. Зірку фільму «В бій ідуть самі старики» погубили сімейні драми - Культура - dt.ua

Сльози Смуглянки. Зірку фільму «В бій ідуть самі старики» погубили сімейні драми

22 липня, 2011, 14:44 Роздрукувати Випуск №27, 22 липня-13 серпня

У Бучі під Києвом помер український актор Сергій Підгорний. Один із героїв зоряної бойової ескадрильї в легендарному фільмі Леоніда Бикова «В бій ідуть самі старики».

У Бучі під Києвом помер український актор Сергій Підгорний. Один із героїв зоряної бойової ескадрильї в легендарному фільмі Леоніда Бикова «В бій ідуть самі старики». Там він лірично й проникливо зіграв Смуглянку (лейтенанта Віктора Щедронова), і після цієї ролі в нього, що називається, закохалися всі дівчата СРСР. Спекотного літа 2011-го серце 58-річного актора не витримало... Ні безробіття (в кіно) не витримало, ні напівзабуття (згадували про нього лише жовті телеканали, коли треба було розжалобити публіку сентиментальними сюжетами про акторів-ізгоїв)...

До всього додалися ще й його сімейні драми.

***

Биковські «старики» — Володимир Талашко, Алім Федоринський, Вілорій Пащенко, Рустам Сагдуллаєв, Вано Янтбелідзе — часто казали про нього: «Він же був найсвітлішим із нас...»

Був... Причому казали так — про живу людину.

Коли він ще був живий, то практично всі таблоїди строчили про нього несамовиті статті. Писали, що п’є. Розписували, як животіє в злиднях в Бучі в напіврозваленій домівці разом із мамою. Стверджували, що заради вбогого заробітку виготовляє труни...

І те, і друге, і третє — правда.

Але про найголовніше чомусь забували сказати. Адже Смуглянка — актор Сергій Підгорний — був майстром на всі руки. Що там йому труну виготовити! Він міг будинок побудувати! Запросто! А якщо город власноруч обробити? Немає проблем!

Ось тільки важкого йому не можна було піднімати. Мало хто знає, що в 90-х, після розвалу кінематографа (ця зловісна фраза прозвучить у долі кожного «старика»), Підгорний влаштувався у бригаду будівельників, виїхавши на заробітки до Чехословаччини. Там він і зірвав собі хребет. Його діагноз дозволяв дати акторові групу інвалідності. Але Сергій не став ходити по лікарях, по комісіях. Так і жив собі в Бучі — у тій-таки напіврозваленій частині будинку з дуже хворою старенькою мамою.

Сім’я? Була... Сергій часто розповідав мені про свою доньку Олександру. Про те, як колись любила вона проводити час у тата з бабусею... Але... Звідки ж узялося в житті хорошої людини Сергія Підгорного це прокляте й потворне «але»?

«Мідні труби», які завели його у хмільний вир? Тільки ось у чому річ... Сергій був єдиним (!) із биковської ескадрильї, хто взагалі ніколи не пив. Навіть вина. І не курив він раніше. І водієм був що називається від Бога. Був, до речі, в нього й особистий рекорд у цій справі. Колись із Прибалтики до Києва за 12 годин на старих «жигулях» він не доїхав, а буквально долетів. Останнім часом про те, щоб сісти за кермо, й говорити було годі.

А ще він різні хвороби вмів визначати. Як? «Відчуваю, — каже, — руками, що ось тут зле...» І, уявіть, ставив абсолютно правильний діагноз... Це не перебільшення, не журналістська фантазія. Стверджую це з усією відповідальністю, бо доля подарувала мені радість спілкування з цим прекрасним актором і людиною.

Пам’ятаю у дворі в Підгорних кущ калини (сам Биков дуже калину любив) і яблуні. І його мама завжди яблуками пригощала, при цьому скаржилася: дерева зрубувати доводиться, бо за ними доглядати потрібно, а їй важко, ноги зовсім не слухаються, а ось Сергій...

А Сергій був наче чимось зломлений. Як дерево, котре недоречно підрубали, і воно всихає...

Можливо, таємниця його трагедій — в цій історії? В історії, яку сам Сергій Підгорний розповів мені кілька років тому... Був у нього старший брат. А в брата — красуня-дружина. І любив свою суджену Підгорний-старший, як тільки в казках буває. А ось ця жінка, так би мовити, дозволяла себе любити. І потім іншого зустріла. Сергіїв брат зраду вибачив. Хотів повернути її. Тільки їй такий чоловік як Підгорний, м’який, добрий, всепрощаючий, — виявився не потрібним. Зрозуміло, є такі жінки... І ось одного разу зустрічали її на вокзалі сам Сергій із братом та з батьками. Потім пішли прогулятися... І брат Підгорного став укотре виясняти стосунки: благав повернутися. «Жити, — каже, — без тебе не можу! А не повернешся до мене — ось із цього мосту стрибну!» Вся сім’я побачила тоді, як Підгорний-старший побіг до мосту... Жінка йому навздогін щось крикнула. А він... Прямо на очах у батьків і Сергія — з мосту вниз головою... Батько смерті старшого сина не переніс. Невдовзі помер. Матір зламали хвороби. А сам Сергій, зоряний боєць із биковської ескадрильї... Напевно, ця трагедія не минулася для нього безслідно. Він не вважав за потрібне обтяжувати друзів своїми внутрішніми сімейними переживаннями. Але, за великим рахунком, і не всі друзі зрозуміти його намагалися. Але ж трагедія Сергія Підгорного почалася... з трагедії в його сім’ї.

І опісля він сам ніби свідомо нікому не давав можливості собі допомогти (хоча багато хто й прагнув це зробити цілком щиро). А ось сам собі допомогти не міг. Чи не хотів?

***

Тепер, коли його немає, пригадується, що на роль Смуглянки Леонід Биков колись затвердив однокурсника Підгорного — актора Анатолія Матешка (тепер досить успішного кінорежисера). І Анатолій 1974-го вже практично почав зніматися у «Стариках», як режисер І.Вєтров запросив його на головну роль у фільм «Земні і небесні пригоди». У Бикова — роль відносно невелика, а у Вєтрова — центральна. І Анатолій відмовився від биковського фільму (можливо, згодом і жалкував із цього приводу). Тоді Биков згадав, що в зйомках його стрічки брав участь дев’ятнадцятирічний студент із сонячною усмішкою — Сергій Підгорний... І він ідеально підходив для ролі Смуглянки: щирого, романтичного, зворушливого. Сам Підгорний розповідав мені одного разу, що коли Леонід Федорович попросив його стати в стрій і виконати куплет «Смуглянки», то Сергій так перехвилювався, що продовжував стояти й мовчки дивитися на режисера. «Не бійся, Смуглянко, ти ж винищувач!» — попросив Биков. «Значить так...» — зібрався тоді з думками Підгорний і тихенько заспівав. «Стоп, знято!» — сказав Леонід Федорович. І епізод справді зняли за один дубль. Сергієві тоді ж вручили сценарій і оголосили, що бути йому Смуглянкою. Не тямлячись від щастя, актор утік кудись у поля. І його ледве знайшли в пшениці, — він там розучував текст сценарію.

Так Підгорний і отримав головну роль свого життя. А фільм — його неповторну усмішку, що стала світлим символом беззавітного подвигу й передчасної загибелі.

Пригадуєте, як «жовторотик» відрекомендовується капітанові Титаренку Щедроновим? А в Бикова був же товариш дитинства — Вітя Щедронов. Він став льотчиком, потрапив на фронт, загинув на шосе Прага — Братислава 11 квітня 1945 року. Уже ставши відомим актором і режисером, Биков обезсмертив друга в образі Смуглянки.

На прем’єрі цього фільму 1975-го в Краматорську рідна мати Віктора Щедронова, Ганна Тимофіївна... впізнала на екрані сина... Впізнала — в образі, втіленому на екрані Підгорним! Ще перш ніж прозвучали його ім’я й прізвище... Актор Підгорний, який випадково потрапив на очі Бикову, мав таку ж білозубу, неповторну усмішку, як і Віка Щедронов, що не повернувся з війни. І цю усмішку впізнали всі, хто сидів тоді в залі.

Усі учасники картини стверджують: Леонід Федорович до Підгорного ставився особливо. Завжди переживав за нього. Можливо, розумів, який шанс дав хлопцеві своїм успішним фільмом і якою тяжкою буде згодом ця акторська ноша. Хоча до своєї ранньої слави Підгорний ставився доволі недбало. Так і не скористався нею собі на благо. Не вмів бути розважливим, меркантильним. Совість — вище за все. Втім, справедливості ради слід відзначити, що не тільки Смуглянка був у його творчій біографії. Він знімався у Григорія Кохана («Народжена революцією»), в Євгена Матвєєва («Судьба»), в Олександра Муратова («Щедрий вечір»). Була в Підгорного невелика роль у геніального Григорія Чухрая: у фільмі «Трясовина» (1977) — теж трагічна військова тема.

Часто в телерепортажах про його злиденний побут у Бучі показували тільки непривабливий бік... Убогість, якийсь кромішній морок. Інколи хотілося сказати цим тележурналістам: та не показуйте про нього тільки бруд у кадрі — хоча б один раз поверніть свої камери на інший бік його життя... Там, де над його ліжком — два портрети: Сергій Єсенін і Леонід Биков. А між ними — ікона.

…Світлий, добрий, наївний, як дитина, не вмів ображатися і звинувачувати, завжди все прощав. Юнак із сонячною усмішкою.

Боляче, що все так... Несправедливо.

Пригадую, коли Сергій Підгорний дивився на себе молодого і вродливого у фільмах 70-х, то завжди плакав. А хлопці-«старики» знали, як йому тяжко, і в такі моменти ніхто його не тривожив. І на могилі «дружка» свого Кузнєчика (актора Сергія Іванова) він теж плакав завжди... А на могилі Леоніда Федоровича Бикова тихенько прощення просив — за щось...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №47, 7 грудня-13 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво