Слава і забуття «золотого сопрано» - Культура - dt.ua

Слава і забуття «золотого сопрано»

21 січня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №2, 21 січня-28 січня

Останніми роками ми якось особливо гостро відчуваємо, що дали світу цілу плеяду музикантів, котрі становили славу колишнього Радянського Союзу...

Останніми роками ми якось особливо гостро відчуваємо, що дали світу цілу плеяду музикантів, котрі становили славу колишнього Радянського Союзу. Список вражає вже з перших же імен — Ріхтер, Гілельс, Ойстрах, Коган, Горовіц, Нежданова... І вже зовсім не злічити всіх представників «голосистої і солов’їної» України, котрі сяяли на світових оперних підмостках, пам’ятаючи про те, що з’явилися на світ на українській землі. Серед сили-силенної таких імен геть загубилося одне, котре не згадували, мабуть, жодного разу з моменту здобуття Україною незалежності. Це ім’я народної артистки СРСР, професора, солістки Большого театру, прославленого драматичного сопрано Ксенії Георгіївни Держинської. Вона народилася в Києві рівно 115 років тому й відвідувала одну з київських гімназій саме в ті роки, коли в престижній «Фундуклеївці» навчалася її однолітка Анна Ахматова...

Перші 23 роки — це більше третини життєвого шляху Ксенії Георгіївни. Саме стільки прожила вона в Києві. Тут вона формувалася як особистість і співачка, тут прийняла остаточне рішення, яке визначило вибір її професії. Для російських дослідників є малодоступним вивчення київського періоду біографії Держинської, але кияни могли б з’ясувати тут чимало захоплюючих подробиць. Якщо зазирнути у випуски щорічника «Весь Київ» за перші роки ХХ століття, легко пересвідчитися, що сім’я Держинських жила в «Залізничній колонії, гуртожитку Південно-Західної залізниці», що знаходився в районі Батиєвої гори. Цей факт пояснюється просто — батько Ксенії Георгіївни (іменований в київських джерелах Єгором Єгоровичем) був викладачем математики в Міському залізничному технічному училищі. Закінчивши педагогічні курси при гімназії, Держинська стала викладачем. Ще будучи гімназисткою, вона почала брати уроки співу у співачки Флори Паш (Пашковської), про київську адресу якої теж удалося знайти деякі додаткові відомості. І тепер неважко уявити, як юна Ксенія поспішала звідкись із Жіночої гімназії святої княгині Ольги, що на вулиці Терещенківській, униз, по тодішньому Бібіковському бульвару (тепер — бульвар Шевченка), де в будинку номер шість жила її педагог. Пашковська вела свою ученицю як мецо-сопрано, і минуло ще багато часу, поки вокальна школа майбутньої примадонни набула належної упорядкованості. У ті роки Ксенія втілювала образ трохи наївної мрійниці, фанатично відданої своєму прагненню колись вийти на велику оперну сцену. Імператорські театри та столичні консерваторії все залишалися далеко на півночі. Але скромна вчителька жіночої гімназії продовжувала чекати чарівну фею-хрещену, котра допомогла б її надіям збутися... Втім, коштів у сім’ї Держинських було не так вже й багато. І через це 1910 року уроки припинилися на десять місяців. Але згодом стався найбільш непередбачуваний, якщо не сказати — чудесний епізод у біографії юної мрійниці. З настанням нового 1911 року обставини дозволили відновити заняття, Ксенія знову почала потроху розспівуватися і відновлювати свій романсовий репертуар. У ті ж дні стало відомо про те, що в Києві має дати два концерти Сергій Рахманінов. Забігаючи наперед, скажемо, що розповідь про подальшу зустріч із великим композитором Держинська, звісно, наводила у своїх спогадах. Розказано про це і в роботах, присвячених творчості співачки. Але тільки про одне співачка чомусь змовчала. Річ у тім, що зустрічі з Рахманіновим сприяв її двоюрідний брат, відомий учений-музикознавець Олександр Оссовський. Він передав композитору свою візитну картку з відповідною припискою, і таким чином аудієнцію було отримано. Сталося це 20 січня, за день до великого симфонічного концерту, в якому Рахманінов повинен був грати з оркестром свій Другий фортепіанний концерт. Композитор прийняв Держинську у себе, виділивши для зустрічі рівно півгодини. Прослуховування справило вкрай сприятливе враження. Рахманінов акомпанував сам, після чого підписав Ксенії Георгіївні примірник свого романсу «Уривок із Мюссе». А пізніше надіслав своє фото з дарчим написом і невеликим нотним автографом — кількома тактами з того ж романсу. Незабаром дебютом Держинської на концертній естраді стало виконання романсів Рахманінова на музичному ранку Російського музичного товариства в Києві. Це право співачка здобула лише після повторного прослуховування: за клопотанням Рахманінова її слухала ще й комісія Київського музичного училища на чолі з директором Пухальським.

Довгожданий дебют в опері відбувся 1913 року на сцені Сергіївського народного дому в Москві. Це була партія Марії в «Мазепі» Чайковського. А 27 листопада 1915 року Держинська виконала Одарку в спектаклі «Запорожець за Дунаєм», улаштованому на сцені Большого на користь Комітету притулку для престарілих і позбавлених здатності до праці артистів Московських імператорських театрів і їхніх сімейств. Партію Карася тоді виконував Платон Цесевич, Андрія — Іван Алчевський, про якого співачка згодом залишила спогади. Крім того, Ксенія Георгіївна із задоволенням включала у свій концертний репертуар українські пісні та романси. У лютому 1917 року у Большому театрі Держинська в перший і єдиний раз співала з Шаляпіним — це був її дебют у партії Єлизавети Валуа в прем’єрі «Дон Карлоса» Верді. І лише 1918—1920 років вона виступала в Київській опері. Саме тоді, коли волею випадку керівництво київського театру тимчасово очолював Леонід Собінов — кумир її юності, котрий багато в чому колись вплинув на вибір життєвого шляху Держинської. Про те перебування в Києві вона згадує в мемуарному нарисі про Болеслава Яворського, з яким у ті роки готувала камерну програму і виступала в одному з концертів. Усього протягом життя вона виконала 25 партій у 1044 оперних спектаклях, у тому числі в чотирьох вагнерівських операх, а це вже немало говорить про російську співачку.

Однак у долі Держинської була сторінка, яка в біографії російських співаків більш пізнього покоління виглядала б фантастикою. 1926 року вона співала на сцені паризької Гранд-Опера. Ксенія Георгіївна взяла участь у концертному виконанні опери Римського-Корсакова «Сказання про невидимий град Кітеж і діву Февронію» силами Большого театру, виконавши заголовну партію (у деяких джерелах паризьке виконання «Кітежа» помилково названо «постановкою»). Тоді ж казали про те, що Бруно Вальтер у майбутній берлінській постановці «Пікової дами» бажає бачити в партії Лізи лише Держинську і нікого іншого. Але радянська епоха вступала в період свого розквіту і про хоч би які закордонні ангажементи Держинської довелося забути раз і назавжди...

Чи була позиція Держинської у протиріччі із Системою? Мабуть, ні. Хоча вичерпну відповідь на це запитання неможливо дати, вдаючись винятково до публікацій тих років. Адже всі факти творчого життя оперних співаків сталінської епохи старанно лакували. А якби хтось із них тріпотів ночами в очікуванні «чорного воронка», то вже звісно не викладав би цього в мемуарах. У першому номері журналу «Советская музыка» за 1947 рік можна без труднощів відшукати текст виступу Держинської на Всесоюзній нараді з питань опери та балету в грудні 1946 року. Ця нарада була одним із відгуків сумнозвісної ждановської постанови, після якої в СРСР гарячково взялися за наведення порядків у всіх творчих цехах. Пізніше у своїй «історичній» промові Жданов навіть визнав, що «до критичних зауважень, висловлених тов. Держинською, необхідно поставитися з повною увагою». Спочатку думалося про певний «моральний компромат» на співачку, який неминуче було б виявити в подібному тексті. Але на приємний подив сьогоднішнього читача, у словах Держинської не міститься жодного слова проти її колег! Все сказане стосувалося прийомів вокального письма радянських композиторів, які складали оперну музику. Жодного конкретного імені названо не було, ніяких викриттів із піною на вустах немає й близько. Кожне слово співачки виконано зваженістю істинного майстра своєї справи, і кожне зауваження, висловлене Ксенією Георгіївною, можна з легкою душею адресувати навіть сучасним українським композиторам! Певне, природний аристократизм і висота духу призвели до того, що Держинська сприйняла вимогу виступити на зборах як привід для серйозних професійних розмірковувань про те, наскільки точно відчувають специфіку вокалу радянські композитори, наскільки вони знають голоси, наскільки їхня вокальна музика зручна для виконання. Її промова, відбита для нащадків на сторінках журналу, зовсім не видає в ній кон’юнктурного професора столичної консерваторії, котрий догідливо йде на будь-який компроміс із совістю в ім’я збереження посади і титулів. А багато ж виступаючих тоді могли б уже через кілька років густо почервоніти за свої слова...

Фотографія зберегла образ професора Держинської і за кафедрою консерваторської конференції, присвяченої «одностайній підтримці» сумнозвісної постанови ЦК ВКП(б) від 10 лютого «Про оперу «Велика дружба» В.Мураделі». Кокетлива хутряна пелерина, окуляри в тонкій металевій оправі, ідеально вкладені все ті ж «гімназичні» кучерики (на жаль, уже сиві!), слов’янська м’якість і округлість рис обличчя, словом — якийсь дворянський образ. Ні, не здатна була така жінка зрадити власний кодекс честі. Навіть на трибуні совдепівських офіційних зборів вона виглядала не як «лауреат Сталінської премії тов. Держинська», а радше як якась «фрейліна двору Його Імператорської Величності...».

Не варто думати, що, перейшовши в ранг московських оперних зірок, Держинська удостоїлася великої й вичерпної літератури про свою творчість. Про неї написано лише одну крихітну популярну монографію Є.Грошевої, видану через рік після смерті співачки. Ксенія Георгіївна залишила після себе чимало листів, які є не просто документальним описанням її блискучої кар’єри, а могли б скласти цілу книгу, присвячену вокальній педагогіці. Цю обставину легко зрозуміти: сестра співачки, Тетяна, була педагогом вокалу. І з нею Держинська ділилася всіма спостереженнями і враженнями, пов’язаними зі своїм навчанням (зокрема — від уроків з ученицею Поліни Віардо Є.Тер’ян-Коргановою та з відомою австрійською співачкою чеського походження Матильдою Маллінгер, отриманих у Берліні). Деякі цитати з того листування, опубліковані на сторінках згаданої книги, настільки захоплюють і вирізняються таким «діловим» і конкретним викладом, що починаєш шкодувати про їхню недоступність для сучасного читача в повному обсязі.

За радянських часів Держинську не обминула доля довічно «законсервованого» артиста, для якого закрито всі шляхи за кордон. І закрито тим надійніше, що яскравіше дарування й значніша особистість. Співачку охоче запрошували б чимало театрів світу. Але виконання першого такого контракту — дворічного договору з Берлінською оперою — було затьмарене початком Першої світової війни. А згодом і зовсім довелося облишити всі думки про гастролі за кордоном.

Під час Великої Вітчизняної війни вона стала лауреатом Сталінської премії, а 1948 року завершила свою кар’єру, уже будучи професором. Її ім’я носить 54-й клас Московської консерваторії, деякі москвичі досі пам’ятають про те, що в одному з будинків по колишньому Старо-Пименівському провулку жила сама Держинська. І тільки на її батьківщині в Києві ніщо не нагадує про співачку. І навіть найдопитливіші філофоністи не в змозі були почути сьогодні її голос, оскільки записів Держинської залишилося небагато і вони ніколи не перевидавалися на сучасних носіях.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво