СКІЛЬКИ ПАМ’ЯТНИКУ СТОЯТИ? - Культура - dt.ua

СКІЛЬКИ ПАМ’ЯТНИКУ СТОЯТИ?

6 лютого, 2004, 00:00 Роздрукувати Випуск №5, 6 лютого-13 лютого

У нас пам’ятники історичним діячам та на честь видатних подій завжди мали величезне значення. При...

Пам’ятник Олексію Бобринському
Пам’ятник Олексію Бобринському

У нас пам’ятники історичним діячам та на честь видатних подій завжди мали величезне значення. Пригадаймо хоча б, якого масштабу досягли ритуали з використанням пам’ятників за радянських часів (мітинги, урочисті лінійки, покладання вінків). І як стихійно розвивалися контрритуали (приміром, покладання квітів до пам’ятника Тарасові Шевченку без офіційної санкції вважалося антирадянським, «буржуазно-націоналістичним» дійством, а на перший погляд абсолютно аполітичне вшанування меморіального знака 1500-річчя Києва молодятами після загсу фактично стало символом причетності до київської державницької традиції).

Пам’ятник Петру Столипіну
Пам’ятник Петру Столипіну

До революції в Києві було небагато пам’ятників, але кожен з них багато значив для міста, став його своєрідною візитною карткою, прикрасою. Якими були ці пам’ятники? І кому ставилися?

Один із «первістків» — пам’ятник графу Олексію Олексійовичу Бобринському. Він — серед найосвіченіших і найдіяльніших людей свого часу. Коли австрійський інженер Франц Герстнер запропонував 1835 року побудувати залізницю між Петербургом, Царським Селом і Павловськом, то саме граф Олексій Бобринський очолив цю справу, створивши акціонерну компанію з будівництва дороги. І двадцятип’ятиверстову трасу було споруджено в найкоротші терміни.

Граф Бобринський відіграв головну роль і в розвитку цукробурякової промисловості всієї Російської імперії й насамперед — Південно-західного краю. Річ у тому, що в 1838 році граф у спадщину одержав містечко Смілу Черкаського повіту Київської губернії й у лічені роки побудував там шість цукрових заводів і один головний — рафінадний. Заводи графа в Смілі, Грушівці, Яблунівці, Балаклії і Капітонівці не лише були зразками науково-технічної думки того часу, а й вирізнялися гарними соціально-побутовими умовами для працюючих: при заводах будувалися лікарні, школи для робітників, бібліотеки...

Газета «Киевлянин» писала: «Смілянські заводи — палаци промисловості, але палаци, розраховані не на зовнішній ефект, а на зручності виконання робіт. Велика заслуга Бобринського полягає в тому, що він палко був відданий справі».

Граф Бобринський прославився ще й тим, що винайшов і вдосконалив низку сільськогосподарських знарядь — у всіх довідниках із землеробства ХIХ століття описані «плуги Бобринського», «сівалки і просапники Бобринського»...

У 1856 році Бобринський видав «Статистические материалы для истории свеклосахарной промышленности в России», а через 12 років — капітальну працю «О применении системы охранительной и свободной торговли в России». Цю працю цитував Фрідріх Енгельс у «Анти-Дюрингу», Карл Маркс у «Капіталі» теж посилався на працю Бобринського.

Помер граф Бобринський у Смілі 4 жовтня 1868 року, і через три з половиною роки в Києві йому було поставлено пам’ятник. Його спорудили на пожертвування — вся Росія збирала гроші, аби увічнити пам’ять видатного промисловця й економіста. Бронзову статую, на підніжжі якої було зображено землеробські знаряддя і рейки залізниці, вінчав напис: «Полезной деятельности графа Алексея Алексеевича Бобринского». Пам’ятник освятили і відкрили 6 лютого 1872 року.

А на початку квітня 1919 року вийшла постанова міськради робочих депутатів: «Не пізніше пролетарського свята 1 Травня знести геть пам’ятники контрреволюції, що так спотворюють наше місто, передати їх на заводи для переплавлення на гільзи до снарядів для Червоної Армії». До цього страшного списку ввійшла і бронзова фігура Бобринського. А 1932 року розібрали і постамент.

Це місце пустувало довго, і лише 30 квітня 1954 року, у дні святкування 300-річчя возз’єднання України з Росією, тут було відкрито пам’ятник Миколі Щорсу.

Щорс — вельми загадкова постать, адже до 1935 року ім’я його майже не згадувалося. А потім виявилося, що «Друга бригада в складі Богунського і Таращанського полків під командуванням Щорса 5 лютого 1919 року звільнила Київ від військ буржуазно-націоналістичної Директорії», що в березні того ж року Щорс «командував Першою Українською радянською дивізією, а потім — 44-ю стрілецькою дивізією, що обороняла Коростенський залізничний вузол».

Чому тільки в 1935 році згадали про Щорса? Історики вважають, що причиною цього стала відома зустріч Сталіна з діячами культури, яка відбулася восени того ж року. На ній керманич несподівано звернувся до Олександра Довженка: «А чому в російського народу є герой Чапаєв і фільм про героя, а от в українського народу такого героя немає?» У результаті з’явився фільм «Щорс». До нього було написано пісню про те, як «след кровавый стелется по сырой земле». Насправді ніякий слід за Щорсом не стелився, ніяких особливих подвигів він не здійснював, до ордена Червоної Зірки не представлявся. «Відзначився» Щорс тим, що був помічений в орудках із продовольством («оприбуткував» вагон із хлібом, адресований Петрограду, що потерпав від голоду). Загинув він, як і сказано в енциклопедіях, 30 серпня 1919 року, але зовсім не в бою, а одержав кулю в живіт від свого ж бойового товариша, у якого вкрав дружину. В істориків з цього приводу є незаперечні документи.

Після 1939 року про Щорса писали багато і завзято. Мабуть, фільм Олександра Довженка був сприйнятий як справді біографічний і справив таке величезне враження, що відразу ж після виходу картини на екрани багато вулиць, фабрик та училищ країни було названо ім’ям Щорса. У тому числі і київську вулицю Сурикова перейменували у вулицю Щорса. У розпорядженні Київради значилося: «Назвати вулицю ім’ям М.М. Щорса, героя Громадянської війни і персонажа фільму «Щорс» режисера-орденоносця О.П. Довженка, якого полюбили всі трудящі».

Пам’ятник Олександру II
Пам’ятник Олександру II

У ці роки було репресовано багато справжніх героїв Громадянської війни і «поява» Щорса була вельми доречною.

1940 року розпочалися роботи зі створення пам’ятника Щорсу, але завадила війна. Після війни було остаточно вирішено його спорудити, але про кінну статую мова тоді ще не йшла — розглядався лише піший варіант (його тоді планували встановити на площі Л.Толстого). Нарешті 1949 року було затверджено кінну статую Щорса, яку вирішили встановити саме на бульварі Шевченка.

Пам’ятник Щорсу стоїть і сьогодні, хоча періодично в пресі порушується питання про його демонтаж.

Пам’ятник Миколі I
Пам’ятник Миколі I

Історія, яка вивчалася в радянські роки, стверджувала, що цар Микола I — «вішатель», який придушив повстання декабристів, створив політичну поліцію для боротьби з революційним рухом, жорстоко переслідував вільнодумство, розгромив польське повстання і революцію в Угорщині...

Однак місто Київ у період його правління (1825—1855 роки) невпізнанно змінилося. З прямої ініціативи Миколи I в місті було побудовано університет, Інститут благородних дівиць, першу в Україні жіночу гімназію, кадетський корпус, Ланцюговий міст через Дніпро, відкрито Ботанічний сад...

Ось що написано в довіднику «Киев» (1900 рік): «Імператору Миколі I наш Київ вельми зобов’язаний, бо завдяки його генію і доброті домігся великого свого розвитку і процвітання. От чому кияни вже давно бажали гідно увічнити пам’ять Государя. Вже на початку 70-х років було зроблено перше пожертвування на спорудження пам’ятника. І київські купці, і міське управління, і військове відомство, і Південно-Західні залізниці — всі внесли свою лепту, і от у Миколаївському сквері, з Божою допомогою, виросла бронзова велична фігура імператора Миколи Павловича на весь зріст, у сюртуку військового покрою з відкритою мудрою головою, обличчям до фасаду університету. Государ спирається державною рукою на план м. Києва, що лежить на невисокій драпірованій тумбі. Фігура самодержця височіє на п’єдесталі з темного граніту. З боків п’єдесталу розміщено барельєфні зображення будівель і споруд, побудованих у Києві в царювання і з волі Імператора Миколи Павловича. З лицьового боку п’єдесталу укріплено фігуру двоголового орла, а під нею напис: «Императору Николаю I благодарный Киев». З протилежного боку інший напис: «Сооружен в царствование Императора Александра III. Открыт в царствование Императора Николая II». Спорудження пам’ятника коштувало 160 тис. крб., але жодної копійки не було взято зі скарбниці. Відкриття пам’ятника пройшло особливо урочисто, у присутності Їх Імператорських Величностей, і відбулося 1896 року».

У 1918 році статую Миколи I було знято, пізніше знищено й постамент.

1939 року Україна святкувала 125-річчя з дня народження Кобзаря. 5 березня Київському університету було дано ім’я Тараса Шевченка. 4 травня в Києві відкрився пленум правління Спілки письменників СРСР, присвячений 125-річчю з дня народження Тараса Шевченка. 18 червня в Каневі відбулося відкриття Меморіального музею і нового пам’ятника на могилі поета. У рамках цих ювілейних заходів 6 березня і було відкрито в Києві, у парку навпроти університету, пам’ятник Кобзарю (бронзову фігуру заввишки 6,45 метра було вилито на Ленінградському заводі художнього лиття, постамент із червоного граніту). На пам’ятнику напис: «Т.Г. Шевченко. 1814—1861». І слова з його «Заповіту»:

«І мене в сім’ї великій,

В сім’ї вольній, новій,

Не забудьте пом’янути

Незлим, тихим словом».

Пам’ятника в Києві був удостоєний і інший самодержець усеросійський — Олександр II, старший син Миколи I. Пам’ятник цей споруджувався також на пожертвування (Всеросійська підписка зібрала 220 тис. карбованців) і був установлений на Царській площі (нині — Європейська площа). Відкритий у 1911 році.

У зв’язку з відкриттям пам’ятника Олександру II Лев Троцький писав 15 вересня 1911 року в газеті «Звезда»: «Скільки чудових слів друкувалося і вимовлялося на адресу Олександра II, який, мовляв, «став для селян батьком і государем-реформатором», що звільнив їх від кріпосного ярма. Та це ж справжнісінька брехня! Адже після поразки в Кримській кампанії революційна ситуація дійшла до такого кипіння, що цар, злякавшись народного гніву і народної ж сокири, згодився на судову, військову і земську реформи, а насамперед на скасування ненависного кріпосництва. Царя наш народ теж ненавидів і тому дуже довго був незадоволений революціонерами, які багато разів замірялися вбити пана Романова, але довести справу до розуму, вірніше, до труни, не могли. Особливо ображалися на Дмитра Володимировича Каракозова, який першим схибив. І лише 1 березня 1881 року, коли вдалося кинути бомбу прямо під ноги Романову, славний і благородний замір Каракозова увінчався успіхом».

До речі, влітку 1869 року на площі, що тоді називалася Європейською (за назвою готелю, тут побудованого), було закладено каплицю «у пам’ять спасіння життя імператора Олександра II 4 квітня 1866 року» (саме тоді, коли на нього робив замах Каракозов). Через кілька днів Олександр II «височайше дозволив найменувати» площу, де стоїть каплиця, Царською.

П’єдестал пам’ятника Олександру II 20 вересня 1912 було облито чорною фарбою. «Зловмисний студент університету Св. Володимира, що піддав образі пам’ятник государю-імператору, вже заарештований і починає називати своїх подільників», — говорилося в телеграмі, надісланій з Києва до головного управління політичної поліції.

Пам’ятник Олександру II було скинуто з п’єдесталу 8 квітня 1919 року, а 26 червня в клубі юних комунарів (1964 року на місці клубу побудовано готель «Дніпро») проходив Перший Всеукраїнський з’їзд комсомолу. Його делегати зібралися на площі, де відбулося урочисте відкриття пам’ятника «Красноармейцу — защитнику народных масс». Восьмиметрова фанерна фігура червоноармійця в будьонівці, шинелі і з гвинтівкою в руці стояла на постаменті, що раніше належав пам’ятнику Олександрові II.

Через чотири роки фанеру прибрали і на цьому місці планували спорудити монумент на честь Великого Жовтня. Не судилося.

У 1944 році на цій площі, якій дали ім’я Сталіна, спорудили пам’ятник «керманичу всіх часів і народів». Журнал «Огонек» писав: «І перше, що роблять люди, звільнивши свої домівки, вулиці і міста від фашистських нелюдів, це будують пам’ятник найбільшому полководцю в історії людства, наймудрішому вчителю, найріднішій і найулюбленішій людині на Землі — товаришу Сталіну. От чому одночасно в Києві, Одесі, Мінську, Харкові та багатьох інших містах було зведено величні пам’ятники керманичу».

1956 року, після ХХ з’їзду, пам’ятник Сталіну знесли. Коли це відбувалося, то в юрбі киян, які спостерігали за цією подією, був і письменник Віктор Некрасов. Бачачи, як нелегко піддавався Сталін руйнації, як кілька разів обривався трос, котрим трактор намагався стягнути пам’ятник із п’єдесталу, Віктор Платонович сказав чудові слова: «Політичні покійники бувають навдивовижу живучими».

Більше на цьому місці пам’ятників не було. І, мабуть, не буде, тому що повна реконструкція Європейської площі, яка починається нині, не передбачає спорудження тут пам’ятників.

Повернімося до пам’ятника Олександру II. Його відкриття було приурочено до торжеств, присвячених 50-річчю скасування кріпосного права, і відбулося 30 серпня 1911 року в присутності Миколи II, болгарського царя Фердинанда I Кобургського, прем’єр-міністра Росії Петра Столипіна, а також обер-прокурора Св. Синоду, шефа жандармів, міністрів, генералів та багатьох інших...

Торжества тривали. А ввечері 1 вересня в міському театрі йшла опера «Цар Салтан», і під час антракту Петра Столипіна було смертельно поранено. Наступного дня «Петербургские ведомости» писали: «Невідомий у фраку, наблизившись на відстань до двох кроків, вихопив браунінг. Пролунало два сухі постріли. Статс-секретар П.А.Столипін, схопившись рукою за правий бік грудей, опустився в крісло. Обличчя було блідим. Оточуючі підхопили пораненого і понесли до виходу. Публіка в страшенній напрузі нервів і емоцій зажадала виконання гімну і зайняла свої місця. Відкрилася завіса. Государ Імператор наблизився до бар’єра ложі. На сцені вся трупа виконала гімн і потім опустилася на коліна. До неба понеслося моління «Боже, Царя храни!» Публіка хвилювалася і тремтіла доти, доки Государ не залишив ложу. А пораненого тим часом перевезли до лікарні Маковського на Мало-Володимирській вулиці. Куля влучила нижче правого соска, застрягла в хребті. З лікарні П.А.Столипін просив передати Государю Імператору, що він готовий померти за Нього, просив заспокоїти дружину і запросити священика». Далі повідомлялося, що «злочинець назвався помічником присяжного повіреного Богровим» і що «одна з куль влучила в ногу скрипалю оркестру Берглеру». 5 вересня Петро Столипін помер.

Хотілося б зазначити, що Київ був улюбленим місцем терористів. Саме тут служив дійсний статський радник Судейкін, убитий Сергієм Дегаєвим. У Міськтеатрі в жандармського полковника Новицького стріляла Дора (Фанні) Каплан, яка згодом поранила Леніна. Киянин Григорій Гершуні (його ім’ям після революції було названо Столипінську вулиця) підготував убивство Харківського губернатора князя Оболенського. Есери організували замах на начальника київської поліції Спиридовича. Після революції постріли і вибухи продовжували лунати. Так, 30 липня 1918 року на Інститутській вулиці гранатою, кинутою есером Борисом Донським, було смертельно поранено головнокомандувача німецьких окупаційних військ в Україні фельдмаршала Ейхгорна — одного з найвидатніших полководців Першої світової війни, який не знав поразок і завдав російським арміям найбільшої шкоди...

Міська дума, посмертно обравши Столипіна почесним громадянином Києва, вирішила встановити пам’ятник «великому реформатору, вірному слузі Царя і Вітчизни». Спочатку пам’ятник хотіли поставити навпроти Міськтеатру, але вдова була категорично проти («Не можна, щоб незабутній Петро Аркадійович стояв біля місця, де злодій здійснив замах на нього», — писала вона київському губернатору). І було прийнято остаточне рішення: поставити пам’ятник перед будівлею міської думи на Думській площі (нині — Майдан Незалежності). Сама будівля думи розташовувалася на місці нинішнього Будинку профспілок.

Проект пам’ятника Столипіну виконав відомий італійський скульптор Етторе Ксіменес (це він створював пам’ятник Олександру II) і зробив це безплатно. У листі царю скульптор писав: «Хочу безкорисно послужити Вашій Росії і зробити все належне, аби пам’ять про її видатного сина і Вашого вірного слугу жила століття і тисячоліття».

Було зібрано пожертвувань більш ніж 200 тисяч карбованців (сам цар дав 20 тисяч асигнаціями), з них 100 тисяч карбованців пішло на сам пам’ятник, решта грошей — на допомогу вдовам і сиротам. Влітку 1912 року відбулося закладання пам’ятника, і вже у вересні 1913 року він був освячений і урочисто відкритий.

Столипін був зображений на повний зріст (газети писали: «красень-трибун», «натхненний і переконливий оратор звертається через наші голови до нащадків»), а на лицьовому боці пам’ятника був напис: «Петру Аркадьевичу Столыпину — русские люди». Тут же — цитати з промов прем’єра: «Твердо верю, что затеплившийся на Западе России свет русской национальной идеи не погаснет и вскоре озарит всю Россию», «Вам нужны великие потрясения, нам нужна Великая Россия».

Пам’ятник Столипіну простояв до 16 березня 1917 року. То був «День свята революції» і на Хрещатику відбулася масова маніфестація. Пам’ятник став кульмінацією свята. Було побудовано імпровізовану шибеницю, виступали «адвокати» та «обвинувачі». Коли ж «народний суд» закінчився і зачитали «вирок», то фігуру Столипіна за допомогою металевих лебідок спочатку підвісили над постаментом, а потім, під захоплені крики юрби, скинули на землю.

Вже 20 лютого 1919 року (через два тижні після проголошення Радянської влади в Києві!), там, де стояв Столипін, водрузили гіпсовий пам’ятник Карлу Марксу, виконаний скульптором Йосипом Чайковим. Він, до речі, був також автором багатьох інших скульптур і пам’ятників, встановлених у місті в цей час — Енгельсу, Троцькому, Карлу Лібкнехту, Перемозі Жовтня, Світовій Революції, Всевобучу. От як писав сам скульптор у «Поясненні до нагородного листа»: «Композиція «Всеобуч» задумана в 4 метри і з чотирма фігурами. Вони являють собою робітника, з неприборканим поривом зверненого вперед. Поруч жінку, із прапором боротьби і свободи, що надихає цей рух. До цієї групи знизу піднімаються селянин із гвинтівкою і хлопчик, який підносить йому набої. Матеріал — гіпс, клоччя, дріт, старий картон і революційне натхнення митця».

У вересні 1919 року (із приходом до міста денікінців) усі радянські пам’ятники (у тому числі і Марксу) було зруйновано. Та в 1922 році пам’ятник основоположнику наукового комунізму відродився на тому самому місці, і вже в бронзі. Газета «Правда» писала: «Це — єдиний у Києві, а швидше за все, в усій республіці зразок монумента, виконаного у формах, перехідних від кубізму до конструктивізму, але з натуралістичним трактуванням Марксової фігури, ідеї й учення».

От як сприйняв пам’ятник Михайло Булгаков: «Слов для описания черного бюста Карла Маркса, поставленного перед Думой в обрамлении белой арки, у меня нет. Я не знаю, какой художник сотворил его, но это недопустимо. Необходимо отказаться от мысли, что изображение германского ученого может вылепить всякий, кому не лень. Трехлетняя племянница моя, указав на памятник, нежно говорила: дядя Карла Черный».

Проте пам’ятник Марксу простояв до 1933 року, коли в одну весняну ніч його знесли і повезли на завод «Арсенал» для переплавлення.

Тривалий час на площі пам’ятників не було, і лише 1977 року (на протилежному боці Хрещатика) у глибині площі піднявся монумент на честь Великої Жовтневої соціалістичної революції. Урочисте відкриття відбулося 22 жовтня і було приурочено до 60-ї річниці Великого Жовтня. Монумент являв собою пілон заввишки 18,4 метра з фігурою В.Леніна з червоного граніту. Перед пілоном були чотири бронзові фігури героїв революції: робітника, селянина, робітниці і матроса.

Коли ж Радянський Союз розпався, то було демонтовано і цей монумент — 84 гранітних блоки, з яких він складався, передано акціонерному товариству «Укрреставрація» для повторного використання.

Сьогодні на Майдані Незалежності височіє монумент, присвячений незалежності і свободі нашої держави. Добре б цьому пам’ятнику простояти віки!

Нові пам’ятники — це чудово. Та шкода, що немає в Києва старих пам’ятників — адже історія міста починається не з Жовтня. Шкода, що радянських людей учили відмовляти собі в праві на історичне життя дореволюційному періоду. Мовляв, минуле — чорно-біле, як старе німе кіно. І всі люди з минулого поділяються лише на своїх і чужих. Своїм — усе прощалося, чужим — вибачення не було. Шкода...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво