Синдром набутого карподефіциту - Культура - dt.ua

Синдром набутого карподефіциту

9 вересня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №35, 9 вересня-16 вересня

У серпні минулого року я вже точно знав, що куплю цю книжку. Інтрига була в тому, що я не знав не лише її назви, а й імені автора...

У серпні минулого року я вже точно знав, що куплю цю книжку. Інтрига була в тому, що я не знав не лише її назви, а й імені автора. Але я знав, що видавництво «Фоліо» оголосило конкурс «Молодіжний урбаністичний роман», а рукопис-переможець видадуть у серії «Графіті», в якій на той час уже вийшли Жадан і Карпа. Ось цю книжку я й вирішив купити, хай би там що.

Правду кажучи, від початку це трохи скидалося на доброчинну акцію: видати молодого невідомого українського автора нормальним накладом і в нібито комерційній серії? Тим більше що молодими авторами в нас завідують «Смолоскип» чи «Кальварія» (в рамках «Бібліотеки часопису «Четвер»), але причому «Фоліо»?

З іншого боку, це мало бути справжнє випробування для молодої української прози — чи зможе вона скористатися можливістю і запропонувати найкраще, що має. Ну й справді, про конкурс оголошували під час презентаційного туру Жадана й Карпи, і, незважаючи на розмитість визначення «молодіжний міський (чи то пак урбаністичний) роман», логічно було очікувати, що коли й існує десь нерозкритий талант, що пише прозу такого штибу, то він неодмінно мусить прийти на презентацію й почути про конкурс.

Трохи офіціозу з сайту видавництва: «Після тривалого обговорення поданих рукописів журі визнало переможцем конкурсу рукопис Іренки Старостіної «Кілька секунд щастя». Журі висловило думку, що серед представлених робіт рукопис І.Старостіної вирізняється оригінальною структурою роману, тонким відчуттям сучасної української молодіжної субкультури і може стати помітним явищем у сучасній молодіжній літературі України. До складу журі входили Юрко Покальчук, Андрій Курков, Ірена Карпа і Євген Положій».

Журі могло не кривити душею і обійтися без слова «може»: роман, який виданий накладом три тисячі примірників і дистрибуцією якого займається «Фоліо», неодмінно стане помітним явищем у сучасній молодіжній літературі України. Як не стати, якщо в цій-от літературі «явища»трапляються не частіше, ніж один раз на два-три місяці.

«Чудово, сьогодні знайшли нового автора, молоду дівчинку з отакенним запасом таланту, ти не повіриш!.. Рочків їй всього п’ятнадцять, але пише, ніби життя прожила. — І де її видавати будете?»

Пригадується, Світлана Матвієнко якось винайшла дуже влучне означення для творів молодих авторів якогось із чисел «Четверга» (здається, йшлося про «Поклоніння ящірці» Дереша): «бла-бла-тексти». Призначення цих текстів — у вивільненні мовлення, досягненні його розкутості, невимушеності. З такої точки зору, у «Кількох секундах щастя» мовлення сягнуло вищого рівня розкутості, після чого, природно, текст почав розпадатися на шматки. Цілковита невимушеність — сюжету, композиції, персонажів, реплік у діалогах, — яка ні до чого не примушує ані автора, ні читача, викликає певне спантеличення, щойно перегорнеш останню сторінку. Читав ти щось чи ні? Як після поїздки автобаном — їхали довго, особливих емоцій немає. Оку просто бракує яскравих деталей, на яких можна було б зупинитися посеред однорідного текстового масиву.

«Оригінальна структура роману» полягає передусім у тому, що «Кілька секунд щастя» — це не роман. Це вісім окремих текстів одного автора (найдовший з яких — вісімдесят сторінок покетбуківського формату), виданих під однією обкладинкою. Йдеться, по суті, про повість та кілька оповідань і новел, не пов’язаних ані сюжетом, ані персонажами. Хіба що стилем.

«Зараз ми поїмо, потім підемо дивитися нове кіно в кінотеатр, забіжимо в «МакДональдс», погуляємо містом, повернемось додому, почитаєш «Гаррі Поттера» — якщо нема, то купимо, наїмося курки, нап’ємось чаю, на ніч подивимося MTV і ляжемо спати о дванадцятій ночі».

Про тексти Старостіної вповні можна говорити як про тексти максимально відкриті — наскільки може сягати відкритість взагалі. Поза тим, що всі твори мають хронологічно лінійну фабулу, про якусь композицію мова не йде взагалі. Процес допасовування шматків тексту нагадує скидання змісту кількох вордівських файлів в один: уривки наративу, щоденники героїні, електронне листування, шматки розмов із чатів та ICQ, уривки з пісень найрізноманітніших виконавців, sms-спілкування. Нерідко розділи жодним чином не пов’язані із сюжетною лінією.

Більше того, немає як такої межі між авторською мовою, репліками персонажів та уривками з пісень і віршів. Мабуть, жоден текст в українській літературі ще не містив такої кількості назв музичних гуртів та співаків, кінофільмів, імен письменників. «Скай», «Фактично Самі», «Скрябін», Backstreet Boys, «Ляпис Трубецкой», «H.I.M.», «Nightwish», «Papa Roach», Ірина Білик, Гіларі Дафф, «Оффспрінг», «Грін Дей», Руслана, «Calling», «Океан Ельзи». Часто без цитат чи вражень героїні/авторки — просто констатація факту. «Щоденники принцеси», «Реквієм по мрії», «Римські канікули», «Американський пиріг», «Ван Хелсінг», «День Святого Валентина», «Крик».

Тексти Старостіної поверхові навіть не в сенсі схематичності та простоти: в них узагалі немає різниці між зовнішнім і внутрішнім, точніше — все зовнішнє і є внутрішнім. Для авторки найкращий спосіб описати своїх героїв — вказати, що вони слухають, дивляться, читають, одягають чи п’ють. Власне, характер героя — це просто спосіб організації цього «зовнішнього» матеріалу. Не дивно, що таке поняття, як «зайвий персонаж», просто втрачає сенс. Красиві «рвані» джинси зі стразами та вишивкою, червона майка з написом «Not a virgin», біла хутряна жилетка, туфлі на шпильках, оранжева майка з політичним написом, смугасті чорно-білі гетри, чорні бутси — «трактори», вицвіла кислотно-салатова футболка з білим написом «Я умная тьолка» (правда, англійською).

Так само немає різниці між духовним і матеріальним. Матеріальне є духовним, духовне є матеріальним; і те, і те споживається персонажами в однаковий спосіб. «Труси мають бути чисті. Як душа.» Це жарт лише на перший погляд. Сартр, Камю, Кафка, Плутарх, Ремарк, Купрін, Цвейг і Драйзер, Беґбеде, Муракамі, Зюскінд, Фаулз, Коельо, Естес, Карпа, Захер-Мазох. Хибно було б вважати це нерозбірливістю. Це асортимент.

Не дивно, що такі герої переймаються насамперед примірянням і відіграванням соціальних ролей: успішна письменниця, ексцентрична співачка, дизайнер, марґінал, літературознавець, талановита художниця.

«Дозвольте відрекомендуватися — Макс Воронін, бізнесмен. — Віола, письменниця та співачка».

Не має значення, що марґінали Старостіної ночують на покинутому заводі, але виглядають наче одягнуті з бутіків, опис зіркової кар’єри письменниці та співачки абсолютно утопічний і має мало спільного з реальним книговиданням і шоу-бізнесом, а «тонкі інтелектуали» й «любителі філософії» тиражують банальності. «Вони були молоді, успішні і безкінечно щасливі...» — квінтесенція щастя персонажів роману Ірени Старостіної. Геть як у рекламних роликах. Ну хто ж зважатиме на фактологічні неоковирності в рекламному кліпі?

«Слухай, ти, придурку, ти що, несповна розуму? У мене щойно померла кохана людина, а ти пристаєш!.. Та ладно, попустися. Це тіло мого хлопця. Я заберу для поховання...»

Ось так говорять і так помирають персонажі «Кількох секунд щастя». Мабуть, саме так і мають чинити герої, всю емоційну сферу та пам’ять яких перенесено в комунікативну площину. Має значення лише те, про що авторка або герої говорять у цю мить, надалі ж це можна просто забути. Тому не дивно, що підступна й недоумкувата стерва миттєво перетворюється на розумну й цікаву подругу, а закоханий хлопець — на брутального бовдура. Відчувати ж емоції, окрім як говорячи про них, персонажі просто не вміють. Про глибину переживань мають свідчити хвацькі речення, прикрашені трюїзмами або ж жарґонізмами. Адже смерть, про яку йдеться, — смерть не людини, а другорядного персонажа голлівудської мелодрами.

«Дочитала Карпу, от тепер би ще «Фройд би плакав» дістати».

Героїнь Старостіної об’єднує ще одна риса: всі вони читають, цитують і говорять про Ірену Карпу й захоплено слухають «Фактично Самих». Карпи в тексті відверто забагато.

Нескладно помітити, що головні героїні Старостіної майже цілком списані з героїнь «50 хвилин трави» та «Фройд би плакав» — поєднання «письменниця і співачка», і загалом образ «богемної тусовщиці — ерудованої інтелектуалки», і підкреслена ексцентричність, і ненормативна лексика, і бісексуальність, і ще багато чого. Але якщо персонажі Карпи діють на межі ексцентричності та інфантильності, час від часу кокетливо заступаючи за обмежувальну смугу, то для Старостіної такої межі просто не існує. «Кілька секунд щастя» нагадує «50 хвилин трави», як їх міг би написати, скажімо, Дереш.

У підсумку, тексти з «Кількох секунд щастя» можна назвати цікавими не так з естетичної, як із антропологічної точки зору. Говорячи про схематизм персонажів та композиційну розхристаність, слід зауважити, що йдеться про новий тип героїв, світ яких нагадує гіпермаркет, у якому можна вибрати все — від модної книжки до яскравого іміджу, а будь-яке спілкування можна вважати віртуальним, бо як іще можуть спілкуватися між собою ідеальні втілення іміджів? Перебирання асортименту рекламних каталогів медіа-культури та прописування себе в усіх можливих чатах і форумах — до стилістики яких подекуди наближаються й діалоги «в реалі», — найпереконливіший спосіб існування, який вони знають.

«Кілька секунд щастя» — це живе та бурхливе життя сучасної молоді, це те, про що говорять на вулицях і про що вам більше не розкажуть в жодному прилизаному виданні». А більше й не треба.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №47, 7 грудня-13 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво