ШВИДКІСТЬ ТА ЕФЕКТИВНІСТЬ НА ШЛЯХУ ДО КНИГИ

Більшість моїх колег-видавців з європейських країн не сприймають вислів «державна підтримка». Не те, щоб він їм не подобався, — непокоїть присмак державної централізованої економіки та монополії. Вони не звикли до держпідтримки видавництв, окрім необхідної підтримки наукової та навчальної літератури міністерствами освіти чи культури, науковими інституціями чи навчальними закладами. До того ж продовжують вірити у книговидання, вибудоване на ринкових засадах самоуправління і саморегулювання.

Зрештою, як свідчить досвід «розумних людей із сусідньої Росії», про яких згадував Лев Снєгірьов у статті «Довга дорога до книги» («Дзеркало тижня №23 (448) від 21 червня 2003р.), запровадження ПДВ практично не позначилося на зростанні цін на видання сучасної та класичної літератури у Росії. У найбільш популярних і представницьких форматах ціна протягом 2002 року піднялася лише на 15—23 відсотки, що цілком вкладається в офіційний діапазон щорічних інфляційних показників. Щодо показників за кількістю назв, виданих в Росії 2002 року, то це 69749 назв, порівняно з 70332 назвами 2001 року. Середній наклад становить 8,5 тис. примірників поряд з 7,7 тис. примірників 2001-го року. Внаслідок переорієнтації репертуарної та тиражної політики цілого ряду видавництв (щоправда переважно тих, які мають у своєму редакційному портфелі популярні видання) загальний наклад книг і брошур збільшився порівняно з 2001-м роком на 9 відсотків.

Я не кажу, що нам не потрібен закон «Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні». Але мене непокоїть, що, судячи з назви, ми вже маємо завершений документ, який окреслив всі засади державної підтримки (порівняймо його з указом Президента «Про деякі питання державної підтримки книговидавничої справи» 1998 року, «Про додаткові заходи щодо державної підтримки національного книговидання і книгорозповсюдження» 2000 року). Хоч, як свідчать нормативні документи, державна підтримка у книговидавничій справі здійснюється шляхом податкового, митного, валютного й інших видів регулювання, а також через державне замовлення на видання книжкової продукції. Тож якщо в цьому законі не йдеться про такі суперечливі для нас державні замовлення, то чи свідчить це про те, що наша держава від них відмовляється? Якщо даний закон залишає податок з прибутку від продажу книг, то врешті-решт наскільки дешевшою для читача буде книга? Про яке «легальне багатство» видавців ми говоримо?

Натомість не може не потішити сформульоване у законі нове визначення книжкового видання: «видання, особливістю матеріальної структури якого є скріплення аркушів у корінці з обкладинкою чи оправою» з уточненням, що воно може бути текстовим, образотворчим, нотним, картографічним. Отже, електронним воно бути не може, але книжковим виданням віднині можна називати учнівські зошити? Хоч, очевидно, для зошитів також існує якийсь нестравний канцеляризм, хоч живемо вже начебто у 2003 році й маємо досить потужну аудиторію читачів електронних книжок.

Інше питання виникає щодо підзаконних актів, впливати на ухвалення яких ще складніше, ніж у випадку із законами. Одне з положень цього закону — адресоване Кабінету міністрів України розпорядження «у двомісячний термін… розробити і привести у відповідність із цим законом свої нормативно-правові акти, забезпечити перегляд і скасування міністерствами й іншими центральними органами виконавчої влади прийнятих ними нормативно-правових актів, що суперечать цьому закону». Наскільки я розумію, два місяці вже минуло, то чи відбувся перегляд? Чи це не календарні місяці, а якась інша система відліку часу, з якою моє життя не синхронізоване? Приємно лише, що Українська асоціація видавців і книгорозповсюджувачів як член створеної при Кабміні робочої групи з моніторингу реалізації закону чітко відслідковуватиме його дію. Тож, про всяк випадок, знаємо до кого звертатися.

Справді, вже на часі створення довідника про історію книговидавничих реформ в Україні. Один з останніх прикладів такої активності — постанова Кабінету міністрів України від 18 січня 2003 року про затвердження мінімальних ставок винагороди (роялті) за використання об’єктів авторського права і суміжних прав. По-перше, вражають наклади: мінімальні ставки винагороди (роялті) за відтворення і (або) опублікування примірників творів наукової, художньої, публіцистичної та іншої літератури і музичного мистецтва, зафіксованих поліграфічним способом, розраховані на наступні наклади: поезія (звичайне видання) — до 8 тисяч, масове видання — до 50 тисяч примірників; твори з критики, літературознавства, мистецтвознавства (звичайне видання) — до 6 тисяч, масове видання — до 20 тисяч. Ми очікуємо аж на такий книжковий бум?

По-друге, за видання в перекладі українською мовою літературно-художнього твору, виданого спочатку однією з мов народів світу (крім російської), застосовуються мінімальні ставки винагороди (роялті) авторові оригінального твору у розмірі 60% мінімальної ставки винагороди, встановленої для першого видання мовою оригіналу. Про які мінімальні ставки йдеться: українські чи закордонні? Якщо про наші, то невже ми почнемо диктувати правовласникам розміри ставок? Якщо про їхні, то хто ж нам їх розголосить?

Дивує також положення про те, що «оплата видавництвом вартості перекладу творів здійснюється за рахунок винагороди (роялті) для літературного перекладача». Безумовно, ми відрізняємося від американців чи європейців тим, що визнаємо вагомість внеску перекладачів та цінуємо переклад як їхній творчий доробок, але як у такій ситуації назвати перекладачів наукових текстів? Чи їм видавництва не сплачують? Чи їх узагалі не існує у нормативному полі?

І, нарешті, знімемо нервове напруження. Ця постанова розроблена згідно з розділом Закону України «Про авторське право і суміжні права», в якому йдеться про те, що Кабінет міністрів України може встановлювати мінімальні ставки винагороди за використання об’єктів суміжних прав і порядок їхньої індексації. Може. І встановив-таки. З розривом у десять років (сам Закон опублікований 1994 року). І схоже, що нікого ні до чого це не зобов’язує.

Отже, у якомусь іншому часовому вимірі створюються й ухвалюються різні макабричні нормативні документи. Тоді як у справжньому світі вітчизняне книговидання перебуває у катастрофічному стані і «хтось повинен-таки взяти на себе функцію координатора створення нової системи книгорозповсюдження, щоб ринкові стосунки будувалися цивілізовано, а не за «законом джунглів»» (цитата зі статті пана Снєгірьова). Де ж шукати цього Хтося-богатиря і які розміри катастрофи?

За даними Книжкової палати України, пік книжкового виробництва в Україні припадає на 1988—1989 роки, коли видавалося понад 189,505 млн. примірників книжкової продукції. Після тривалого спаду переломний 2000 рік завершився зростанням, а в 2001—2002 роках розпочалася стабілізація книговидання за накладами. Кількість назв зросла на 30—40 відсотків, а приріст кількості назв 2002 року був найбільшим за останні дванадцять років.

Оптимістичні результати дає порівняння діяльності державних і недержавних видавництв 2002 року. Загальна кількість книг, виданих державними видавництвами і державними акціонерними компаніями, становить 1322 назви, загальним накладом у 18,19 млн. примірників. Видавничими організаціями та видавництвами інших форм власності видано 11122 назви книг (що становить 89,3% від загальної минулорічної кількості назв книг) загальним накладом у 29,7 млн. примірників (що становить 62% від усього накладу книг, виданих минулого року).

Книжкова палата мріє про створення змішаних, за участю держави, акціонерних компаній з оптової торгівлі книгами, з огляду на великі капіталовкладення для формування інфраструктури книжкової торгівлі (створення комп’ютерної мережі, будівництво складських приміщень, придбання транспорту, а також обігові кошти для закупівлі книг). У подальшому ці структури могли б перейти на госпрозрахунок без участі державних коштів.

За повідомленням «Книжкового огляду», існує державна комісія з розробки «Концепції відродження книготорговельної мережі в Україні». Ще Держкомінформ України (спільно з Книжковою палатою України, ДАК «Укрвидавполіграфія», недержавними організаціями галузі та залученими видавцями і книгорозповсюджувачами) розробили проект постанови Кабінету міністрів України «Про заходи щодо розвитку мережі книжкової торгівлі в Україні», спрямований на створення корпоративної системи книготоргівлі.

Виглядає так, пане Леве, що координаторів не бракує. І добре, що це не діяльність однієї організації чи організаційні зусилля одного координатора, адже динаміку цін за наявності одного монополіста на ринку ми можемо спостерігати хоча б на прикладі Укртелекому. Попри те, що рештки бібколекторів (раніше їх було 30) намагаються задовольнити кожне окреме замовлення, бібліотеки все ж надають перевагу співпраці з організаціями різних форм власності з огляду на нижчі ціни, оперативність і широкий асортимент літератури.

Отже, навряд чи Захід повинен, і тим більше зобов’язаний нам допомагати. І не варто чекати на пожвавлення книговидання. Ми не будемо жити сто років і помремо, як кажуть, не в Парижі, тому працюємо нині, орієнтуючись не лише на російські, а й на успішні центрально- і східноєвропейські приклади. Жодного універсального миттєвого рецепту виробити не можливо, так само як неможливо лише законом про державну підтримку книговидавничої справи здолати шлях до масової книжки. Існуючи у реальному часі, ми не можемо зволікати на довгій дорозі до книги й обираємо чіткі кроки до чітко визначеної аудиторії читачів. Тож розробка міжнародного проекту сприяння розвиткові українського книжкового ринку таки триває. Запитайте про це у ваших колег чи перевірте вашу електронну поштову скриньку.