Швейцарський слід Сергія Лифаря

Випробування, які долає Україна на шляху самоствердження у європейській родині, спонукають до роздумів над долею видатних українців, відомих своїм внеском до європейської та світової цивілізації. Одним із них був Сергій Михайлович (Серж) Лифар. У 1923-му він 18-річним юнаком емігрував до Парижа, де став зіркою світового балету, і пішов із життя 1986 р. у Швейцарії.

Творчим здобуткам та особистій долі українця, який остаточно повернувся до Києва, лише коли його рідне місто перетворилося на столицю незалежної України, присвячено чимало публікацій.

2003 р., з ініціативи Посольства України, в Лозанні урочисто відкрито пам'ятник Сержу Лифарю.

У ті роки мені було доручено керувати дипломатичними установами нашої держави у Швейцарії: спочатку в Берні, а згодом - у Женеві.

У зв'язку з річницею від дня народження С.Лифаря, яка минає 2 квітня, хочеться особливо згадати графиню Ліліан Алефельд - друга України, без доброї волі якої було б неможливим повернення реліквій Сержа Лифаря зі Швейцарії до України.

Танцівник і хореограф, письменник і художник, - С. Лифар був пристрасним колекціонером, архівістом та бібліофілом. Свої збірки він складав усе життя, і вони налічували тисячі найменувань. Врешті-решт чимала частина цієї спадщини митця опинилася в музеях Лозанни та Києва.

Владу СРСР не дуже тішило прагнення емігранта, а фактично - втікача С.Лифаря поставити свої всесвітньо відомі балети на сцені "Большого". Хоча митець безкоштовно передав Радянському Союзу такі неоціненні реліквії, як паспорт і дуельний пістолет О.Пушкіна, живопис М.Лермонтова, а також частину своїх архівів, С. Лифар-хореограф так і не отримав можливості реалізувати професійні здобутки на радянській сцені.

Натомість під час перебування в Москві йому було вручено традиційний для того часу радянський сувенір - невеличку модель штучного супутника землі, виготовлену з анодованого алюмінію...

Частину своєї колекції театрального живопису, книжок, періодики, афіш, листування, фотографій, партитур С.Лифар наприкінці життя, 1986 р., передав місту Лозанна. Після його смерті графиня Алефельд подарувала Україні велику частину особистої спадщини С.Лифаря: Київській бібліотеці ім. Лесі Українки - близько 2 тис. видань із його книгозбірні; Музею історії Києва - фрагменти листування митця, афіші; Музею історичних коштовностей України - найвищу нагороду світового балету "Золоту туфельку".

Особливо цінні предмети та документи потрапили до Національного музею історії України, де 2003 р. розгорнуто постійну виставку "Серж Лифар. Життя для танцю". Саме там містяться його живописні та скульптурні портрети, сценічні костюми роботи видатних театральних художників, особисті речі, нагороди, а також численні зразки живопису, автором яких є сам С.Лифар.

Готуючись до роботи на посаді посла України у Швейцарії (2000 р.), від тогочасного керівника головного управління культури Київської міськдержадміністрації Олександра Биструшкіна дізнався, що в Лозанні мешкає супутниця життя С.Лифаря графиня Ліліан Алефельд.

Зі спілкування з Олександром Павловичем стало зрозуміло, що після отримання частини колекцій С.Лифаря бібліотекою ім. Лесі Українки та Музеєм історичних коштовностей передача їх Україні, фактично, зупинилася. Оскільки переважна частина цих колекцій і надалі зберігалася в Ліліан Алефельд, необхідно було переконати її в реальності створення в Україні окремої експозиції, присвяченої Сержу Лифарю.

Очільник головного управління культури Київської міськдержадміністрації, а також тодішній міністр культури України Юрій Богуцький та голова Державної служби контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон, доктор мистецтвознавства Олександр Федорук постійно підтримували Посольство України у Швейцарії у прагненні переконати спадкоємицю С.Лифаря в надійності української сторони.

Як аргумент, зокрема, було використано карбування, з ініціативи Посольства, пам'ятної монети і випуск поштової марки на честь С.Лифаря. Правда, з цією маркою трапився конфуз, оскільки зображений на ній чоловік вийшов несхожим на С.Лифаря, на що Л.Алефельд без зайвих церемоній відреагувала: "Це не він"...

Ліліан Алефельд: штрихи до портрета

Незважаючи на літній вік, відчувалося, що ця ефектна, світська й розумна жінка зовсім не випадково причарувала С.Лифаря.

Надзвичайно енергійна людина, яка звикла постійно перебувати в центрі уваги, Ліліан Алефельд була цікавою співрозмовницею і жваво обговорювала політичні новини з України, Швейцарії, Франції та світу. Вільно володіла багатьма мовами, знала навіть декілька фраз російською.

Ліліан походила з родини шведського промисловця Нюмберга, її сестра у поважному віці померла в Сполучених Штатах Америки, а власних дітей у графині не було. Прізвище Алефельд і аристократичний титул супутниця життя С.Лифаря свого часу отримала після одруження із сином прем'єр-міністра Данії. Фактично, вона була "громадянкою світy" й подовгу мешкала у Франції, Єгипті та Непалі. Завдяки Сержу Лифарю його супутниця долучилася до кола художників, артистів, письменників світового рівня, у тому числі представників російської еміграції. Вона ніколи не зустрічалася із засновником "Русских балетов" С.Дягілевим, але пам'ять про нього не надто шанувала.

Передаючи посольству згодом виставлену в експозиції Національного музею історії України дорожню валізу та деякі особисті речі цього відомого театрального й художнього діяча, які залишилися в С.Лифаря після смерті С.Дягілева, Л.Алефельд із посмішкою промовила: "Я боюся цих речей, мені здається, що звідти ось-ось вискочать чорти"...

Коли, з ініціативи Посольства України у Швейцарії, готувалося нагородження пані Алефельд державною нагородою України - орденом Княгині Ольги, треба було заповнити відповідний формуляр. Постало не дуже делікатне питання щодо року народження жінки. У відповідь графиня сказала: "Пане посол, тримайтеся міцніше за ваш стілець. Я народилася 1914-го". А це був 2002 р., і вона справді виглядала молодшою від свого віку. Тоді ж з'ясувалося, що, за наполяганням батька, якого Ліліан дуже шанувала, майбутня подруга С.Лифаря в мoлоді роки навчалася живопису у Мюнхені.

Спадщина митця

Не лише Україна та місто Лозанна, а й інші інституції й музеї світу отримали архіви Сержа Лифаря: Національна бібліотека Парижа, Національний центр Жана Мулена, Інститут Шарля де Голля, а також "Большой театр", бібліотека ім. Леніна, бібліотека театру Ла Скала тощо.

Після смерті С.Лифаря Ліліан Алефельд, фактично, присвятила життя збереженню його пам'яті та поширенню хореографічної спадщини митця. Саме це, на мій погляд, було рушійним мотивом у прийнятті рішення про передачу колекцій Сержа Лифаря Україні. Водночас, це сталося лише після того, як вона повірила у можливість їх надійної та професійної презентації на Батьківщині свого друга й супутника. І ще. Одного разу під час передачі спадщини С.Лифаря графиня зауважила: "Hе хочу, щоби після моєї смерті все це розійшлося по консьєржках..."

Вона прагнула максимальної концентрації колекції свого кумира. Л.Алефельд висунула до української сторони такі вимоги: об'єкти мають бути виставлені у державному музеї, експозиція носитиме ім'я Сержа Лифаря, а колекції в жодному разі не можуть бути подаровані, продані, позичені або переміщені.

Під час наших розмов спадкоємиця видатного танцівника розповідала про його ностальгію, про відданість пам'яті юності та родинним зв'язкам, - синівські почуття, прив'язаність до двох братів і сестpи, які врешті-решт опинилися у Франції й потребували підтримки славетного родича.

І хоча сам митець не був заможною людиною, його рідні таку підтримку відчували. Запам'ятався випадок із братом Сергія Михайловича, про який розповідала графиня. У Парижі він намагався самоствердитися як художник і виставив на продаж свої роботи в одному з виставкових залів. Проте попиту на них не було ніякого, що дуже засмучувало автора. Дізнавшись про це, С.Лифар анонімно купив декілька картин, не повідомивши про це брата. Зі свого боку, той поділився радістю свого "уcпіху", але так і не дізнався, хто ж насправді купив його твори...

Надзвичайно зворушливою була розповідь Л.Алефельд про те, як вони разом із Сергієм Михайловичем 1961 р. відвідували могили його батьків на Байковому цвинтарі в Києві, а також помешкання на вулиці Ірининській, де жили він та його родина.

За спогадами графині, останніми словами видатного танцівника та хореографа, який помирав у лозанському готелі "Beau-Rivage", були: "Ліліанушка, не забувай Київ..."

У Національному музеї історії України зберігається фотографія, на якій Серж Лифар у вишиванці разом з Л.Алефельд 1964 р. зустрічається в Парижі із тодішнім директором Київського театру опери та балету ім. Т.Шевченка. Цікаво, що на цьому ж фото можна побачити людину з емігрантського оточення митця, князя Фелікса Юсупова - одного з учасників убивства Г.Распутіна.

Видатний танцівник підкреслював свою українську ідентичність, хоча в Росії та Франції його й досі нерідко називають росіянином. Киянин С.Лифар, безперечно, належав до світової хореографічної еліти, зокрема до її російської та французької балетних шкіл, але це не заважало митцеві зберігати незмінну прив'язаність до Києва, Дніпра, української природи та фольклору. Не випадково перший ліричний балет, постановником якого був 27-річний хореограф, називався "На Дніпрі".

Відданість С.Лифаря спогадам про Батьківщину як ніхто знала і враховувала Ліліан Алефельд. На моє переконання, саме ця відданість була основним аргументом на користь її рішення щодо дарунку Україні. Супутниця митця створила фундацію Сержа Лифаря, яка існує й досі, і з 1994 р. спонсорувала проведення в Києві Міжнародного конкурсу балету ім. Сержа Лифаря, а з 1995р. - фестивалю "Серж Лифар де ля данс". На жаль, після смерті графині 2008 р. у Лозанні традиція спонсорування мистецьких подій в Україні, присвячених С.Лифарю, припинилася, а сам фестиваль переїхав до Донецька, де ним опікувався відомий український артист балету Вадим Писарєв. Війна з Росією на Донбасі примусила цього керівника Донецького національного академічного театру опери та балету виїхати з рідного міста.

Для передачі колекцій С.Лифаря Україні і 2002-го, і 2007-го років використовувалася невелика лозанська квартира Л.Алефельд, вщерть заповнена архівами та особистими речами митця.

Дипломати посольства у Швейцарії, а згодом - Постійного представництва України у Женеві ретельно вписували, що передавалося, до переліку, який включав сотні найменувань з архівної спадщини С.Лифаря: особисті речі, скульптурні та живописні портрети, сценічні костюми, афіші, нагороди, пам'ятні медалі, листування з рідними, а також предмети, пов'язані з іменами С.Дягілева, А.Павлової, Ф.Шаляпіна, Л.Бакста, Коко Шанель та ін. За орієнтовною оцінкою запрошеного Л.Алефельд представника аукціону Sotheby's в Женеві, вартість лише тієї частини її дарунку, яку було передано Україні 2002 р., сягала 2 млн. фунтів стерлінгів.

Згодом отримане перевозилося засобами наших бернської та женевської дипустанов до Києва, де його приймало керівництво Національного музею історії України.

На жаль, у "женевський" період моєї роботи у Швейцарії графиня все більше хворіла і не встигла завершити передачу Україні свого дару. Та все-таки вона здійснила свій задум. Батьківщина Сергія Лифаря на державному рівні створила присвячену йому постійну експозицію у найпрестижнішому музеї країни.

Після того, як Л.Алефельд пішла з життя, залишки колекцій у 2012 р. виставили її розкидані світами спадкоємці на аукціоні в Женеві. Понад 300 малюнків, гравюр і картин Марка Шагала, Пабло Пікассо, Макса Ернста, Александра Бенуа, 3000 фотографій, невідомі малюнки та рукописи Жана Кокто було продано за більш як 7 млн. дол. США.

Усі ці всесвітньо відомі митці становили близьке оточення Сергія Лифаря, а їхні твори потрапили до його колекцій тому, що були так або інакше пов'язані із дружбою та співпрацею авторів із нашим видатним співвітчизником.

Пам'ятник у Лозанні

Для України надзвичайно важливі конкретні свідчення історичної присутності в культурному просторі Європи і світу, яскравим прикладом чого є творчість Сержа (Сергія) Лифаря, яка в СРСР замовчувалася, а за кордоном ототожнювалася з Францією і, донедавна, з Росією.

Швейцарія та всесвітньо відома Лозанна - чудовий майданчик для демонстрації непересічного внеску українців до світової культури, а постать С.Лифаря - його чи не найяскравіший приклад. Тим часом будь-якій країні нелегко отримати дозвіл на вшанування пам'яті співвітчизника у Швейцарії, де бували більшість знаменитостей з усього світу.

Що стосується С.Лифаря, мерія Лозанни з розумінням поставилася до ініціативи посольства й допомогла підібрати престижне місце для спорудження монумента на набережній Женевського озера. На мій погляд, значною мірою цьому посприяло те, що С.Лифар досить довго мешкав у Лозанні й помер лозанцем, перед цим передавши місту значну частину своїх архівів.

В Україні посольство підтримала столична держадміністрація і особисто тодішній міський голова Олександр Омельченко, а Київрада профінансувала проект.

Виготовлена у Київських художніх майстернях символічна бронзова фігура Лифаря-Ікара, постамент і меморіальна дошка з українського граніту, роботи українського скульптора Володимира Чепелика, зусиллями посольства України були перевезені до Лозанни.

Відкриття монумента відбулося з участю Ліліан Алефельд-Лорвіг. В інавгурації пам'ятника брав участь славетний хореограф Моріс Бежар, балетна трупа імені якого постійно перебуває в Лозанні. На церемонію він прийшов на милицях, бо лікував зламану ногу. Символічно, що, коли мерy Лозанни не вдалося з першої спроби звільнити монумент від покривала, М.Бежар, який високо цінував талант С.Лифаря, хоч і не був його однодумцем у хореографії, власноруч допоміг меру, скинувши покривало
своєю милицею.

Для популяризації внеску українців до європейської та світової культури, економіки, техніки, політики, військової справи вважав би за доцільне наслідувати швейцарський досвід. У Женеві є чудовий музей "Швейцарці у світі" (Suisses dans le monde), в якому зусиллями спеціалізованої Фундації експоновано матеріали про співвітчизників, непересічні життя та діяльність яких пов'язані з іншими країнами: видатні вчені, інженери, політики, митці, військові, підприємці представлені своїми творами, особистими речами, фотографіями, листуванням тощо. Музей популярний серед молоді і виховує глобальний погляд на Швейцарію, яка, як і Україна, тривалий час була країною емігрантів.