ШВЕДСЬКІ СТІЛ, СІМ’Я І ТЕАТР

Поділитися
Те, що в усьому світі називають шведським столом, насправді до шведів жодного відношення не має. Як...
Сцена зі спектаклю «Альберт Спір»

Те, що в усьому світі називають шведським столом, насправді до шведів жодного відношення не має. Якщо в Туреччині таке кулінарне диво складається страв десь із тридцяти, від супів до морозива і фруктових салатів, то в самій Швеції — це набір із п’яти-шести страв, головна особливість яких полягає в тому, що їсти їх можна без ножа.

Не можна не викрити ще одне всесвітньо відоме поняття: шведська сім’я, яка традиційно асоціюється з якоюсь особливою свободою звичаїв. Я ж не побачив жодного секс-шопу, стриптиз-клубу, навіть казино.

Самі шведи стверджують, що в них усе це є, ось тільки ніхто не знає, де саме, оскільки їм це не вельми потрібно, натомість охоче розповідають про чоловіків і дружин, дітей та онуків. Так і хочеться вигукнути, що при соціалізмі, навіть якщо він шведський, сексу немає. Принаймні до весілля, ну а потім на цю тему і говорити нічого.

У шведів найбільша тривалість життя в Європі, найвищі податки, найміцніші соціальні гарантії. Шведська крона — валюта не просто стабільна, а залізобетонна. Одна з кримінальних подій недавнього часу, що схвилювала всю країну, — крадіжка двох велосипедів.

Чого можна було очікувати від театру в такій ситуації? Програма бієнале шведського театру потрясінь не обіцяла. Та першого ж дня я провів у театральних приміщеннях десять годин і подивився п’ять спектаклів. Зрозуміло, описати побачене за шість днів неможливо. На особливу увагу заслуговує кожна з 12 конкурсних робіт, відібраних журі з числа прем’єр останніх двох років. І також без ножа, але до бентежної глибини шведський театр розкриває вічну і минущу, незбагненну і примітивну, чарівну й страхітливу сутність натури людської.

У маленькій Швеції — п’ять національних драматичних театрів, 35 регіональних, понад сто незалежних. Облік комерційних не ведеться, бо ставлять вони мюзикли, комедії, фарси і легкі опери.

Театри — найпотужніший ідеологічний апарат, що відіграє велику роль у формуванні морального складу нації. І це чудово усвідомлюють і громадяни, і керівники країни, тому що бюджетне фінансування театральної сфери (до перелічених театрів додали шість вищих навчальних закладів) чимале.

Театральні приміщення у чудовому стані, кожне має свій неповторний стиль, технічно оснащені вони так сучасно і високотехнологічно, що довелося повернути із забуття професію суфлера. Найскладніші світлова, звукова, сценічна партитури реалізуються через комп’ютерне керування, і обмовка або заминка в тексті призводять до збою в програмі. Якось катастрофа мало не сталася. Актор пропустив кілька фраз у монолозі, та після гучного підказування суфлера без пауз та зніяковілості повернувся до потрібної мізансцени й тексту, і, схоже, навіть прожектори полегшено зітхнули. І тут мені відкрився зміст шведської традиції, що спочатку обурила мене, у програмі спектаклю спершу зазначали всю постановочну групу від режисера до катижера, а вже потім ішли імена акторів, правда, дещо більшим шрифтом.

Демократична Швеція зі своїм стабільним розвитком схвилювала динамікою нацистських настроїв у Європі. Спектакль Гетеборзького муніципального театру «Альберт Спір» за романом Девіда Едгара препарує магію диявольської принадності Гітлера. Фюрер шанує молодого і талановитого архітектора Спіра. На вечірці у вузькому колі нелюд роду людського демонструє чудові манери, схвильований проникливим виконанням музики Вагнера, висловлює тонкі судження про живопис і архітектуру. У наступній сцені фашистська верхівка обговорює грандіозний проект будівництва столиці рейху. На весь задник сцени проектуються документальні і справді вражаючі ескізи Альберта Спіра, який, проте, після війни не за них сидітиме двадцять років у в’язниці, а за побудовані ним концтабори і в’язниці. У цій виставі нацисти розумні і привабливі. Жодної іронії і шаржування. Вони навіть викликають співчуття, як наркомани, спочатку просто чудні, та коли впадають у вампірський транс — смертельно небезпечні. Люди для них ніщо. Геніально вирішена сцена Сталінградської битви, за якою спостерігають фюрер і архітектор, переведений у ранг міністра воєнної промисловості. На заднику — постійно змінювана карта бойових дій, на авансцені — фашистські і радянські не солдати, солдатики, що їх гравці примхливою рукою змахують зі столу, як іграшки.

Нацизм страшний, зовсім не простий, і від нього не можна відмахуватися. Ворога потрібно поважати, інакше є небезпека недооцінити, отже, програти.

Два спектаклі присвячені конфлікту батьків і дітей, які вступають у повноліття. Усі визнають, що педагогіка — наука, а вчитель — професія. А за виховання дітей відповідають геть непрофесійні батьки. Підхід простий. Мене били і я битиму, або такий варіант: мене били — а я обманюватиму. Обидві педагогічні норми закінчуються трагічно. У спектаклі малої сцени Стокгольмського муніципального театру «Обличчя вогню» за п’єсою Маріуса фон Майсрберга брат і сестра, доведені турботливою диктатурою, виснажливими традиціями, силою почуттів батьків до істерики, вбивають їх. Хлопчик, який любив гратися із сірниками, свічками — усім, що горить, після вбивства підриває себе. На сцені табло, яке невпинно відраховує хвилини від початку двогодинного спектаклю. Коли пульс часу зупиняється, лунає фінальний вибух. Затхлий побут рідної домівки розчавив юні душі. Годинник із зозулею, дотепно вирішений сценографом як ворона, що вилітає до середини сцени на пантографі, накаркав нещастя.

«Та, що впала з Місяця» стокгольмського Драматен-театру (п’єса Лукаса Свенсона) про дівчинку, яку весь час виштовхують у коридор. По діагоналі сцени розташована довга стіна з великою кількістю дверей. І двері шкільних класів, і двері до кімнат рідного дому, і двері магазинів, бібліотеки, аеропорту — усі вони і ті, хто за ними стоїть, виштовхують дитину в темряву самоти. Зроблено двері майстерно. Вони крутяться то по горизонтальній, то по вертикальній осі, розсовуються, як у купе. І то ваблять до незвіданого, то відкривають приховуване, але завжди відрізають, як вирок «не можна».

Трагедія дитячої самотності, що викидає маленьку людину в інший світ. Хоч би й на Місяць. Але якомога далі від кошмару дорослого життя.

Сучасне зачарування — 25-хвилинний мюзикл для дітей 4—6 років «Мала йде за покупками» за оповіданням з однойменної книги Єви Еріксон муніципального театру Упсали. До малої сцени, де він розігрувався, ми йшли через бутафорський, костюмерний і постижерний цехи театру. Сиділи на низеньких лавах для дітей і розчулювалися, плакали, сміялися, як діти. Усього й подій у п’єсі — бабуся довірила онучці гаманець і відправила в магазин за картоплею. Дитина не спитала, скільки картоплі треба купити, і купила на всі гроші. І — от радість! — картоплі вийшов великий мішок. І — от жах! — дотягти його додому немає сил! Зміна настроїв, гострота почуттів дитини, наївність і серйозність міркувань геніально відбиті в музиці, яку виконує струнний квартет. До речі, один із скрипалів — угандієць, що закінчив Київську консерваторію.

Дуже хочеться і є надія, що два з вищеописаних спектаклів удасться показати в програмі фестивалю «Київ травневий» 2004 року.

Ще був «Театр як трибунал» — вільна трупа, що працює в жанрі газетних викриттів пороків суспільства. Була постановка забутої п’єси забутого реформатора російського театру Миколи Євреїнова «Найголовніше». Дотепна карнавально-кабаретна дискусія про секс із усіма можливими «ізмами» про медіумів, наркоманів, алкоголіків і ще про багато речей, які існують довкола, навіть якщо ви про них не знаєте або не хочете знати. Була «Електра» Софокла, перенесена в середовище арабських емігрантів, була зворушлива, майже біблійна історія двох братів, зіграна як драматична вистава циркових артистів.

Словом, шведський театр багатий і яскравий. У ньому працюють талановиті, розумні люди, які високо шанують свою професію і яким дуже важливо говорити своїм мистецтвом про найголовніше — про життя людини мислячої.

І нас цього навчали, тільки нині, у гонитві за виживанням, трохи призабулося. А які точні слова радянського вченого Леоніда Виготського: «Мистецтво є організацією нашої поведінки, установкою наперед, вимогою, що може ніколи і не здійснитися, але яка змушує нас прагнути до вершин нашого життя, до того, що за ними».

Автор дякує Посольству Королівства Швеції в Україні за надану можливість бути учасником Шостого бієнале шведського театру.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі