Шок і трепет. Російський бомонд «спіймав» українського таксиста

В Анапі завершився XVI Відкритий кінофестиваль країн СНД і Балтії — «Кіношок». Українська частка у конкурсній програмі була незначною, але бойовою. Це повнометражний фільм Одеської кіностудії «Біля річки» режисера Єви Нейман і короткометражна картина «Таксист» молодого режисера Романа Бондарчука.

Наш «Таксист» здобув Головнй приз Журі російських продюсерів — «За найкращий короткометражний фільм». Коли його автор піднявся на сцену отримувати нагороду, зал аплодував і кричав: «Браво!». Свою відзнаку — «Слон» — Гільдія кінознавців та кінокритиків теж вручила Бондарчуку з формулюванням «За правильно обраний шлях у кінематографі». Старожили «Кіношоку» дивувалися: вже давно не було такої одностайності в оцінці кінокритиків, продюсерів і фестивальної публіки, як це сталося з «Таксистом».

Диплом Гільдії дістав Фільм «Біля річки». Ця стрічка вже має серйозне фестивальне минуле. Однак укотре Марину Поліцеймако відзначили «За найкращу жіночу роль».

Отож, прихильність Гільдії кінознавців та кінокритиків мала цього разу однозначний український вектор.

В основі фільму — невигадана історія. Таксист закохується у молоденьку пасажирку, заманює її додому, де живе з матір’ю та сестрою, замикає у ванній і починає готуватися до весілля... Жорстокий світ, від якого таксист щиро намагається вберегти юну дівчинку з провінції, не підказує йому інших методів, окрім насильства. Він бажає дівчині лише добра, як він сам це розуміє. При цьому навіть не намагається з’ясувати, про що ж мріє вона сама. Особливість цього трохи сумного фільму у тонкому й дотепному відображенні світу портового містечка, де люди діють згідно з власними фантазіями про щастя і про мораль. Не вигадані, а ніби «списані» з життя діалоги дозволили режисеру створити чорно-білі хроніки міста з уповільненим — «південним» — відчуттям часу й таємничим, заплутаним простором. Кінокритик Ірина Шилова не втрималася від компліментів на адресу режисера:

— У фільмі я побачила Херсон, почула голос цього міста. Ви створили вишуканий образ міста, тримаючись на грані жанру комедійного, але водночас реалістичного.

***

Загалом програма цьогорічного фестивалю була насичена відкриттями й «шоками». Один із них — російський документальний фільм «Мать» режисерів Антона Катіна й Павла Костомарова (Головний приз у конкурсі «Кіно без кіноплівки», а також Приз кінопреси).

Цей повнометражний фільм про багатодітну матір, яка виховує дев’ятьох дітей, укотре довів: найкращий драматург — життя. Три роки автори спостерігали за великою родиною у селі. Разом з героями переживали найважливіші моменти і їхні прості будні. В результаті до фільму увійшло менш відсотка відзнятого матеріалу. Але цього виявилося достатньо, аби викликати у глядачів справді шоковий стан. Режисери знімали одразу двома камерами. І якби не попередження, що фільм — документальний, ніщо б не порушило ілюзії майстерно вибудуваної ігрової стрічки. Історія сильної жінки, яка разом з дітьми втекла від свого жорстокого чоловіка і влаштувалася працювати у колгоспі, — далека від серіальної «прилизаності». Режисери ніби наполягають: ось, дивіться, ці знедолені люди — це теж ваша країна. І водночас не виникає почуття безвиході і відчаю, скоріше — захоплення силою героїні.

Найбільше відзнак у повнометражному конкурсі зібрали прибалтійські картини. Приз «За найкращу режисуру» вручили латишу Юрісу Пошкусу за стрічку «Монотонність».

А головний приз — «Золота лоза» — цьогоріч поїхав до Литви. Фільм «Заклинання гріха» режисера Альгімантаса Пуйпи просто закохав в себе журі. В екранізації жіночого роману литовської письменниці Юрги Іванаускайте — сюжет про любовні пригоди журналістки Віки, яка закохана у священика. «Неправильністю» цієї пристрасті мучиться сам герой, мучиться дівчина, вона ділиться пережитим із психологом, а та своєю чергою починає приміряти «роль» пацієнтки на себе й теж поринає у гріховні пригоди. На жаль, у фільмі бракує кінематографічних рішень, зате безліч еротичних сцен.

Дивно, що естонська картина «Магнус» режисерки Кадрі Киусаар була відзначена лише спеціальним дипломом. На фоні фільму-переможця вона видавалася сильнішою. В центрі — трагічна історія самотнього юнака Магнуса, одержимого манією самогубства. Своє дитинство він провів, спостерігаючи порнографічний бізнес батька та друзів матері. Атмосфера розпусти й наркотиків настільки поглибила відчуття самотності, що хлопець повідомляє батька про рішення піти з цього світу...

І традиційно — «За найкращий сценарій» нагородили казахів. «Клаптикова ковдра» — фільм Рустема Абдрашова про сільське дитинство шестирічного хлопчика, який знаходить стару рушницю, підпоює самогоном сусідську свиню, разом з дідом відпускає на волю старого беркута. А весь цей час його хвора бабуся шиє ковдру з кольо­рових клаптиків, яка стає прощальним подарунком любимому онукові.

І ще одна картина, яку не обійшло увагою журі — «Юрта» узбецького режисера Аюба Шахобіддінова (головний герой Убай, пригнічений своїм минулим і тавром «син ворога народу», живе на хуторі, де немає жодних ознак цивілізації).

Загалом шістнадцятий — «пудовий» — «Кіношок» запам’ятався вдалою і вдумливо скомпонованою конкурсною програмою. Немало фільмів «про добре й вічне», за якими давно сумує сучасний глядач. Однак чи будуть ці фільми у вітчизняному прокаті? Поки що невідомо. Найближче майбутнє картин — лише фестивальне.

Бліцпогляд

«Своїх режисерів в Україні, схоже, соромляться»

Наш молодий режисер Роман Бондарчук справді став помітною фігурою в контексті «Кіношоку». На запитання «ДТ», що, власне, він хотів сказати місту і світу своїм «Таксистом», постановник відповів:

— Я знімав історію про місто, в якому сам народився. Місто, в якому я виріс. Це фільм про Херсон і про херсонців. Про життя тамтешніх людей, яке не схоже на життя в жодному іншому місті. І я свідомо залучив до зйомок своїх земляків. І вони грають самих себе у певних обставинах, які трапляються з ними в реальному житті.

— Романе, можливо, це вже якась тенденція... І ваш «Таксист», і картина Тараса Томенка «Тир» (приз на Берлінале), і стрічки Олександра Шапіро — всі ці роботи спочатку відзначають за кордоном, а вже потім до них ніби приглядаються вдома...

— На мою думку, своїх режисерів в Україні не дуже підтримують: схоже, їх просто соромляться. У нас чомусь давно сформувався дивний міф «Кіно в Україні немає!» Можливо, його справді певний час і не було? Але ж тепер, коли почали з’являтися деякі нові роботи, то їх важко підводити під такий стереотип. Я, наприклад, був вражений, коли після показу мого фільму в Анапі, навіть не дочекавшись рішення журі до мене почали підходити російські продюсери з конкретними пропозиціями долучитися до їх проектів, виявили безпосередню цікавість і селекціонери деяких європейських фестивалів... У нас, на жаль, такого немає.

— І куди далі поїде ваш «Таксист»?

— Тепер на фестиваль ВДІКу в Москві. А далі, сподіваюсь, — західний напрямок...