Широка річка - Культура - dt.ua

Широка річка

17 листопада, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №44, 17 листопада-24 листопада

Кінодебют Івана Вирипаєва «Ейфорія», який отримав кілька міжнародних кінонагород (зокрема й на останньому кінофестивалі «Молодість»), — в українському прокаті...

Кінодебют Івана Вирипаєва «Ейфорія», який отримав кілька міжнародних кінонагород (зокрема й на останньому кінофестивалі «Молодість»), — в українському прокаті. Втім, касової слави цьому пейзажно-«античному» полотну не бачити так само, як і щастя в особистому житті героям картини. На ранковому сеансі в Синьому залі одного з київських кінотеатрів людей було вдвічі менше, ніж персонажів на екрані. А за стінкою в сусідньому — Червоному — залі «живі» боролися з «мертвими» (інопланетною поганню), і вболівальників, мабуть, набралося набагато більше.

Навкруги степ і степ. Душу рве на частини злодій-баян (лейтмотивною темою похмурого жаху). Широка річка (тихий Дон-батюшка). І біла дорога, яка розщеплюється на крейдяні гілки (як лінії на долоні долі під прицілом шахрая-хіроманта): ліворуч підеш... до пекла потрапиш.

Представник «нової драми» хлопець-молодець Іван Вирипаєв розповідає свою «донську повість» про Росію, яку йому хочеться відмити. Відтерти від підспудного бруду поточного кіноварева — про антикілерів і «бригадирів», про виродків і нелюдів, про «нічні дозори», які не стануть «денними» через порочність вахти на службі в сатани. А Вирипаєв знімає трошечки про божественне. Тільки кінорелігія його (у даному фільмі) — природна, ритуальна, неприборкана — поганська.

Загалом, знімає про «гарну Росію». Тільки не глянцево-гламурну й не тусовочно-амурну — від котрої теж уже нудить, як і від кіночорнухи. А ту, що своєю первозданною-природною грунтовністю — небом безкраїм і степом таким же — не на подвиг зве, а ейфорію викликає... «Ах, как кружится голова, как голова кружится». «Шумел камыш, деревья гнулись и ночка темная была, одна возлюбленная пара…»

З любовним трикутником у вирипаєвському сюжеті відбувається саме те, що сто віків поспіль відбувалося зі схожими героями в схожих історіях. Він (білявий дивак, зіграний Максимом Ушаковим) якось на п’янці в друга зустрічається поглядом... і вже білою доріженькою повз високовольтні лінії мчиться на машині-«роздовбайці» до яру, де немов тополя у червоній сукні — Вона (акторка Поліна Агурєєва). «Що ж робитимемо?» А вдома в неї — Вони: чоловік-п’яниця з пляшкою «Путінки» під пахвою (Михайло Окунєв) і лапочка-дочка, якій чорний псина Пірат палець відкусить. Та й без цього життя якось не дуже хороше у фанерному будинку-бараку, який провівається всіма вітрами, — на тлі такої ось диво-природи. Не російські народні тягне в цих стінах-степах виводити, а собакою вити — «тембром» пристріленого згодом Пірата.

Що характерно... Вирипаєв ніби «програмно» йде від «чорнушності», що передбачається в подібних випадках, або єзуїтсько-знущальної карикатурності (надивилися вже!) у подачі вбогого побуту та безперспективного буття, особливо у звабливому контрасті з чарівними пейзажами. Немов щадить навіть мимохідь показаних найопущеніших персонажів — роботяг-п’яниць або вуличних шльондр, яким ревнивиці щомиті готові застромити вилку в самісіньке серце. Досить, мовляв, немов каже режисер-гуманіст, і так перегодували різним паскудством, драмоділи ганебні, принизивши донезмоги людину нашу нещасну, представивши її падлом останнім і скверною позамежною в опусах своїх кон’юнктурних... Широка річка — і різні в ній течії. І не лише каламутні відходи споганюють її, а ще й зорі в ній відбиваються. Тому для Вирипаєва в цьому пейзажно-провінційному етюді про властивості пристрасті важливий не «низ», а «верх». Не тільки земля, а й небо, до якого тягнуть свої рученьки ці нещасливі, і небо начебто б відповідає їм навіть взаємністю — все нижче та нижче воно над їхніми непутящими головами.

Якесь народно-етичне начало задане «Ейфорією». Хоча Вирипаєв — творець жорстокий. Варто лише його п’єсу «Кисень» пригадати — так відразу й здригнешся. Там драматург дещо вільно коментує Святе писання, а його герой — якийсь Саньок — до нестями кохаючи свою дружину, розчленовує її на шматочки і вибухає монологом: «Якщо взяти лопату, ударити по грудях людину в районі легень, то танці припиняться. Легені не танцюють, кисень припиняє надходити...»

Слава небу, що в «Ейфорії» персонажі менш балакучі. Та й автору начебто б і не треба надто глибоко поринати в провалля їхнього психологізму — притча все-таки. Тим паче, що Вирипаєв створює свій перший фільм із якимось уже зовсім відверто-простодушним натхненням. Немовби до нього нічого в кіно й не було і опісля не передбачається. Мовляв, ну, подумаєш, горів будинок у Тарковського в «Жертвопринесенні» — то що, тепер і хати більш не підпалювати? Ну, каралися кім-кі-дукови герої у схожих «декораціях» — то що, тепер і не померти від кохання?

І ось ця саме трохи нахабнувата простодушність його завороженого погляду, і ще відсутність фальшивих подробиць та вимученого «психологізму» роблять «Ейфорію» досить свіжою картиною. Навіть «найвищі метафори» Вирипаєва — не образи заради гарних образів, а поетичне середовище (давно ми не послуговувалися такими визначеннями). «Як же на тлі такого може статися таке, і взагалі, як боляче, що в них тільки ТРАПИЛОСЯ — і…» Червона сукня на сірій дощатій стіні; ритмічне постукування її долоньок по цій самій стінці (як відлік миттєвостей щастя, що залишилися); білий одяг, коли рихтують човен на Дон; човен без весел, який повільно тоне в широкій річці; її застиглий погляд під його мертвим тілом; і ще її вічний шепіт, який так і не переходить у крик...» І хто винний? — Річка. І що тепер робити? — Не плисти за течією.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №43-44, 16 листопада-22 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво