Шевченко. Послухайте… - Культура - dt.ua

Шевченко. Послухайте…

28 лютого, 2014, 18:20 Роздрукувати Випуск №7, 28 лютого-7 березня

200-річчя від дня народження Кобзаря: крізь призму часу і особистого досвіду

Знаковий для України ювілей — 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка — трагічні події нашого повсякдення трохи відтінили. Ніби поставили "на другий план". Хоча Шевченко (його художній і життєвий світ) для України завжди буде на першому плані. Навіть враховуючи драматизм теперішніх суспільно-політичних колізій, "Мистецький Арсенал" днями відкрив великий проект "ШЕВЧЕНКО(MANIA)", а 9 березня відбудеться відкриття оновленого після ремонту та реконструкції Національного музею Тараса Шевченка

DT.UA в рік Шевченка розпочинає цикл публікацій. Ми звернулися до науковців, істориків, літературознавців, мистецтвознавців, журналістів із проханням розповісти — про "свого" Шевченка. Умисно не ускладнюючи теми запитань, попросили поділитися думками про… Про актуальність Шевченка саме сьогодні, у переломні й драматичні для України часи. Про особистий досвід пізнання та відкриття Кобзаря. Про можливі маловідомі сторінки його життя, творчості, світогляду. Запропонували також згадати поетичні рядки Шевченка, які могли би стати актуальним епіграфом до нашого сьогодення. 

"Тарасів пензель торкався святої картини"

Віктор ЖАДЬКО, доктор філософських наук, професор,
завкафедри журналістики Національного університету імені М.Драгоманова 

— Слово Тараса сьогодні як ніколи актуальне й набрало буревійної магнетичної сили; зіткане з болю, туги і сліз, скроплене кров'ю серця, а потім пекучо пропущене через жагучий клекіт затомленої душі, воно, "неначе срібло куте, бите і семикрати перелите огнем в горнилі", лягає в благодатну ріллю живодайним зерням, а в ціль б'є, мов куля. 

Шевченків "Кобзар" — найпекучіший виспів, на який тільки спроможна людина, вже давно став однією з найдорожчих для нас книг; він же, як пісня, з якої не викинеш слова, облетів усі континенти; авторитети зарахували "Кобзар" до найталановитіших поетичних перлин світу; простий люд відкрив у ньому сумовиту, але горду історію цілого народу, вдатного до праці, до пісні та жарту, до боротьби.

І сьогодні, й завтра, й завжди поезія Шевченка була, є і вічно буде на передньому краї непримиренного двобою людства з темними силами визиску, наруги та зла. За справедливість. За рівність. За чисте братерство чорних, білих і жовтих материків:

...І оживу

І думу вольную на волю

Із домовини воззову!

У спадок Шевченко залишив нам відкриту книгу любові й боротьби. Народ знає її, переповідає із уст в уста, читає з пам'яті. В цьому — невмирущість поета.

…Я сам із Черкащини, з краю Богдана й Тараса, і ставлення до Шевченка у мене безпосереднє. Іще в школі, в далекому 1965 р., відвідав Канів, могилу Кобзаря, й бажання якомога більше дізнатися про його творче життя не полишало упродовж багатьох років. 

Але тільки у 2000-му, перечитавши майже всю літературу про Шевченка, вирішив і самому долучитися до написання книжок про поета. Упорядковуючи енциклопедію "Черкащина", відвідав 800 сіл краю, в тому числі й ті, в яких мешкав і які відвідував Тарас Григорович. У цьому виданні, що має 1100 сторінок і три тисячі світлин, зібрано майже все про життя та творчість Кобзаря, його рідних, оточення, поезію і малюнки та ін. Вразило те, що в умовах неймовірно складних — життєвих і постійного переслідування – Шевченко думав про свій край, поетичним словом закликав шанувати свій край, не коритися неправді та насиллю, бути вільною особистістю. 

Коли його арештували у березні 1847 р. на паромному мосту в Києві, у час зборів на весілля до Костомарова, першими його словами були: "За мене не журіться, а Костомарова мені жаль, бо в нього мати і дружина, які переживатимуть". 

Тарас Григорович навіть у скрутному становищі насамперед думав про інших, не занепадав духом. Отже, моє пізнання Шевченка продовжується через читання його творів, архівні матеріали. Тому згодом побачила світ моя книжка "Іду за Шевченком", а торік — "Ідемо за Шевченком" та "Шевченків Вільно". Нещодавно завершив два видання – "Печерськ Тараса Шевченка" та "І я лину у віки давноминулі". 

Життя і творчість Кобзаря ще повною мірою не досліджені науковцями й журналістами, і підтвердження цього — нові й нові публікації шевченкознавців та краєзнавців, особливо у дні підготовки до 200-річного ювілею від дня його народження. Однак часто переповідаються вже відомі факти та біографічні сторінки життя. Не секрет, що нинішня молодь мало захоплюється Тарасовим поетичним і мистецьким доробком, поверхово їх вивчає. А "білих плям" іще чимало. Скажімо, багато ж писалося загальних матеріалів про те, що Тарас Шевченко реставрував ікону Діви Марії у селі Секунь, що на Волині, та підтверджень цього не було, тільки здогадки. Через архіви, через церковну книгу, яку я віднайшов у Почаївській лаврі, через фотографування ікони та віднайдення скороченої абревіатури, яку в медальйоні Ісуса Христа залишив художник Шевченко, довів, що Тарасів пензель торкався святої картини. 

Іще чимало запитань у мистецтвознавців до Шевченкових робіт, — тривають суперечки, наприклад, чиї це роботи — "Золоті ворота" та "Київський університет", — Шевченка чи Сажина? Володимира Яцюка та Миколи Шудрі, царство їм небесне, вже немає, а ці шевченкознавці багато докладали зусиль, аби дійти істини й повернути нам твори Тараса Шевченка, які значаться й нині як "невідомого автора". 

Отже, пошук має тривати, й не повинні забуватися вікопомні Франкові слова про те, що Тарас Григорович був сином мужика і став князем у царстві духу, був кріпаком — і став велетом у царстві людської культури, був самоуком — і вказав нові, світлі й вільні нам шляхи.

Мені видається, що Шевченко найбільше боявся знидіти в тупій байдужості, у сонній бездіяльності, тому ось ці його поетичні рядки можуть і мають стати епіграфом до нашого непростого сьогодення:

Страшно впасти у кайдани,

Умирать в неволі, —

А ще гірше — спати, спати

І спати на волі!

"В десять років він знав напамять усі 150 псалмів"

Дмитро СТЕПОВИК, науковець Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Рильського
Національної академії наук України, професор історії культури Українського Вільного Університету в Мюнхені 

— У кожного народу, особливо у народів християнської цивілізації, є поодинокі люди, котрі мають яснобачення майбуття. Їм спадають на розум ті слова та ідеї, які вони висловлюють, часто навіть не знаючи про їх універсальне значення для минулого, сучасного і майбутнього. До такого кола належить Шевченко. Якщо взяти його знакові поеми, такі як "Сон", "І мертвим, і живим, і ненародженним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє", "Неофіти", то можемо вичитати слова, які стосуються минулого і сучасного. 

Якщо уважно читати поеми, маючи аналітичний підхід до слова, то бачимо, що Шевченко завжди актуальний і до кінця не пізнаний. Я в цьому переконався як працівник Національної академії наук, завідуючий відділом образотворчого мистецтва, фольклористики і етнології і редактор усіх образотворчих томів нинішнього повного зібрання творів Шевченка (а це 6 томів — від 7 по 12). Перечитав усі його твори, щоб зрозуміти, що то за людина. І відкрився новий чоловік. Я знав хрестоматійного Шевченка, коли вивчали його вірші у школі, потім в унівірситеті, аспірантурі. Але таку неоглядну глибину Кобзаря пізнав, тільки читаючи його щоденники, листи. 

У цьому полягає не лише актуальність для сьогоднішнього дня, а й актуальність у майбутньому. 

Шевченка завжди будуть відкривати. Тому що ця прозорливість Шевченка дана йому небом, Богом. 

З 2001 р. працюю над підготовкою томів до виданння повного зібрання творів Шевченка. Одне мене надзвичайно вразило... Юний Шевченко — хлопець, який був вихований "на хлібі і воді". Зостався сиротою без матері у 9 років, а без батька — в 11. Мачуха його била й виганяла, і він у бур'янах сидів. І ось… у 10–11 років Тарас Шевченко знав напамять усі 150 псалмів Псалтиря. Тоді ще не було перекладів ні російською літературною мовою (вони з'явилися в другій половині ХІХ ст.), ні тим паче українською (перше видання — 1903 р.). Тієї старословянської мови дитина ніколи не вчила, він ходив лише у дяківську школу при церкві. А тут — 150 псалмів напам'ять... 

Я зацікавився. Ну як? Що це за пам'ять? А скринька відкривалася просто. Село Кирилівка було велике! І раз чи, може, двічі на місяць там хтось помирав. І юного Тараса, цього сироту, кликали на нічні читання псалмів над небіжчиком: за традиціями української православної церкви — від 1 до 150-го. І ось, читаючи псалми, Шевченко вивчив їх напам'ять. 

Ще один випадок, який мене вразив. Молодий поет закінчив Академію мистецтв у Петербурзі. Приїхав до Києва, записався в культурне товариство імені Кирила і Мефодія. Потім "за зраду" їх арештовують. Тоді найтяжча доля випала Шевченку. Адже майже всіх інших відпустили. А він на допиті в Петербурзі у третьому відділенні досить гостро відповідав, чому написав саме так ту чи іншу поему. Йому вліпили 10 років каторги. І ось його 9 днів везуть із Петербурга до Оренбурга (за Урал). І забороняють брати будь-що, — ні олівця, ні паперу, жодної книжки. Єдине, що дозволили, — Біблія. Привезли його о 3 год. ночі у відділення: спати ніде, казарми всі переповнені. І Шевченко упокорився до того, що поклав свою святиню на підлогу в коридорі під голову і так перепочив до ранку. Ця його упокореність інтелігента, людини, яка написала вже багато картин, створила чимало поетичних творів, мене страшенно вразила — як християнина і як українця. 

Ще один момент. У часи Шевченка рідною мовою твори не писалися. Тепер і Академія наук, і Інститут мовознавства складають Словник мови Шевченка. 

Це багатющий словник. Уявіть, що дуже мало в якій мові, навіть у таких розвинених, як французька, німецька, англійська, можна підібрати до одного слова по 25 синонімів. І хто міг дати хлопцю-вихідцю з південної Київщини такий величезний корпус краси української мови? У нас навіть люди інтелігентної професії — науковці, спеціалісти — говорять суржиком, а не мовою літературною. Але саме мова Шевченка, його стилістика, його вміння, як барвами, грати дієсловами, іменниками, прикметниками — величезне надбання. 

І ще одне. Тарас Григорович мріяв бути художником-монументалістом. Не дарма його вчитель Василь Ширяєв та інші запрошували розмальовувати стіни. У нього було монументалістське бачення. Але він був приречений малювати мініатюрки. Особливо це Аральська експедиція, коли він перебував на засланні. Але навіть у мініатюрах бачу величне відчуття природи — як він велично робив горизонт, передавав світлотіньову обстановку, малював небо, берег моря. 

В усьому цьому прозирало щось космічне, було відчуття неозорості нашого всесвіту. Але це все робилося в невеличких малюнках-зарисовках, які він виконував за лічені хвилини або години. Хоча міг би стати таким великим художником, як Олександр Іванов, Уільям Тернер, Жак-Луї Давид чи Ян Матейко. Тобто ще раз наголошу — у нього були задатки геніального художника-монументаліста, але він був приречений через своє заслання, через своє страдницьке життя малювати невеличкі твори і ховати їх у землянці. Адже тодішній комендант Новопетрівського укріплення Іраклій Усков побачив у ньому великий талант. І для того, щоб не доносили владі, він дозволив ті твори ховати в землянці… Тому малюнки збереглися. Бережемо їх як національний скарб. 

Також Шевченко мав дуже особливу схильність до мов. Скажімо, разом із ним відбували покарання учасники польського повстання 1830 р. Він товаришував із Броніславом Залєським і говорив із ним польською мовою. І навіть у його поезії трапляються польські слова. За комплексом своїх духовних імперативів Шевченко піднімається над ними всіма. Тому скільки б тепер не говорили, що українці роблять ікону з Шевченка… Ніхто не робить! Навпаки: знаємо його певні слабості… І не робимо з Шевченка ідеального ангела. Але віддаємо йому належне. 

Цьогоріч у мене вийшла монографія, яка була представлена на Національну Шевченківську премію, — "Наслідуючи Христа. Віруючий у Бога Тарас Шевченко". Це велика книжка (480 ст.), в якій є аналіз поетичних творів, його щоденників, численних листів із заслання… 

Учітеся, брати мої,

Думайте, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.

Саме ці рядки я би взяв як заповіт нам, людям ХХІ ст., яке бурхливо міняється. Відбуваються тривожні, але обнадійливі події. Враження, що ми наближаємося до другого пришестя Ісуса Христа… І Шевченко дав формулу для того, щоб ми були підготовлені до нього, — духовно зростали, набиралися розуму, читали, підносилися над своїм таким невеселим сьогоденним буттям. 

Тобто, щоб бути цивілізованим європейським народом, нам потрібно вчитися. Вчитися у Шевченка. 

"Час навчитися жити за моральними законами Кобзаря"

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, історик, мистецтвознавець, лауреат Шевченківської премії

— У Шевченковій мові взагалі немає слова "актуальність". Зате є вічний, найголовніший (!) його заповіт:

Свою Україну любіть,

Любіть її… Во время люте,

В остатню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.

Зможемо так, як Шевченко, — буде Україна! Зможемо, і буде!

Давно досліджую перебування Тараса Шевченка в Москві. Отож, у ній поет написав у 1844 р. один-єдиний вірш, але то був "Чигрине, Чигрине…". В ньому Шевченко поставив перед нацією болючо-гірке запитання, на яке ми й досі не відповіли вповні:

За що ж боролись ми з ляхами?

За що ж ми різались з ордами?

За що скородили списами 

Московські ребра??

Для Шевченка Москва (в тандемі з Варшавою) була винуватицею бездержавності України,
символом російського гноблення українців. Але геніально-мудрий Кобзар, не забуваючи про завжди повну "чашу московської отрути", не відторгав живого міста. Він був щасливим у Москві в березні 1858 р. Від'їжджаючи, Шевченко записав у щоденнику: "…Оставил я гостеприимную Москву":

"В Москве более всего радовало меня то, что я встретил в просвещенных москвичах самое теплое радушие лично ко мне и непритворное сочувствие к моей поэзии".

Цей мало згадуваний нині спалах Шевченкового щиро-доброго й мудрого ставлення до Москви та москвичів, залишений у спадок нащадкам, на мій погляд, нині не менше значущий, ніж його "Чигрине, Чигрине…". Не так важливо, що не всі з цим погодяться. Та вкрай важливо, щоб усі це зрозуміли.

…Дуже важливо нарешті показати людям згубність однолінійного сприйняття Тараса Шевченка в будь-чиїх меркантильних, позанаціональних інтересах. Адже час уже навчитися жити за моральними законами Великого Кобзаря, а не за підступними приписами метушливих кобзариків од політики. 

Поетичні рядки Тараса Шевченка, які могли би стати епіграфом до нашого українського сьогодення, візьмемо з уже згаданого мною "Чигрине, Чигрине…". Поет журився з приводу того, що гетьманський Чигирин "проспав єси степи, ліси і всю Україну":

Помолившись, і я б заснув...

Так думи прокляті

Рвуться душу запалити,

Серце розірвати.

Отже, "во время люте": серце розірвати, але не проспати Україну!

А хочете в епіграф іще й прозаїчні рядки? "…Братія, не вдавайтесь в тугу, а молітесь Богу і работайте разумно, во ім'я матері нашої України… Амінь".

P.S. У найближчих номерах DT.UA — продовження теми: інтерв'ю з шевченкознавцями та їхні ексклюзивні матеріали про життєвий і творчий світ Кобзаря. 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво