Шевченківській премії світить «Оскар»? «Держава одноосібно призначає найкращих, а нам пропонується лише погоджуватися з її рішенням», — вважає Оксана Забужко

У нашому культурному співтоваристві чимало вічних тем для диспутів-полемік. Одну з таких тем порушили відомі видавці — брати Капранови. Вони запропонували освіченій громаді розібратися в тому, що для багатьох уже давно не є предметом дебатів — «Шевченківська премія: «дерибан» державних коштів чи вшанування гідних?» У дійстві брали участь: деякі шевченківські лауреати, опоненти премії, просто вболівальники.

Спочатку — першоджерело... З постанови Ради Міністрів Української РСР від 1961 р.: «Премії імені Т.Г.Шевченка присуджуються за високоідейні і високохудожні твори літератури, образотворчого мистецтва, музики, кінематографії та театральні вистави, які створені митцями республіки і здобули широке громадське визнання». Ні, далі не цитуватиму. «Висо­кий» казенний штиль, коли йдеться про Націо­нальну Шевчен­ківську премію, — сьогодні взагалі преро­гатива суто профільного комітету. «Шевченків­ська премія: «дерибан» державних коштів чи вшанування гідних?» От ця цитата уже ближча до реального суспільного дискурсу. Вимовляти фразу про «дерибан» чи «вшанування» рекомендується хитро примружившись і обов’язково — з іронією. Та поки що — без сарказму. Тільки «поки»?..

Показова тенденція... Перед тим, як обговорювати проблему «дерибану» чи «вшанування», ті самі вболівальники з тими самими модераторами з не меншим ентузіазмом «дискутували» на інші, мабуть, не менш актуальні для суспільства теми. Про українську «жіночу» прозу, наприклад. І навіть про «оргазм у сучас­ній українській літературі». Об­говорення «шевченківки» в одному ряду з «оргазмом» — факт сам по собі красномовний. З іншого боку, оскільки як основне завдання культурологічних позателевізій­них «диспутів», що проходять у режимі ток-шоу, заявлена сама дискусія (мовляв, лише у процесі взаємного спілкування і може реалізувати себе сучасний інтелектуал, а спілкування цього якраз дуже бракує), — то чому ні?

«Держава + культура = Шевчен­ківська премія». Цю тезу під час розмови обстоювали лауреати премії поет Тарас Федюк, літературознавець Дмитро Стус і академік Микола Жулинський. Табір противників існування «головної у сфе­рі культури» держнагороди був, як і варто було очікувати, більш азартним і в’їдливим — «відмовниця» Оксана Забужко та поети Богдан-Олег Горобчук і Дмитро Лазуткін.

«Що таке Шевченківська премія? Прославляння досяг­нень чи підкуп людей мис­тецтва? «Содомія мис­тец­тва і держави» чи турбота про культуру?» — провокували модератори Капранови. Від­повідь не забарилася. Першим слово взяв юний поет Горобчук. І довго говорив про гроші. Спіч надії літератури звівся до однієї ідеї: «На ці гроші можна було б утримувати багато молодих творців, які формували б майбутнє нашої культури».

Пізніше цілком у тому ж дусі пожартував і пан Лазуткін, котрий лише під час дис­кусії дізнався, що грошовий еквівалент Шевчен­ківської цього року становив 130 тис. грн.: «Ой, то, може, й собі пересісти за стіл прибічників премії?» «Взагалі, — відразу ущипливо зазначили Капранови, — давно помічено таку тенденцію: до тридцяти років наші митці, як правило, дуже критикують Шевченківську премію. Років у тридцять стають до неї байдужими. А після тридцяти — кажуть, що не проти, мабуть, і взяти...»

Головним опонентом преміаль­ного «дракона» виявилася пані Забужко. Нинішні премії, включно з Шевченківською, в Україні не виконують своєї основної, верифікаційної функції, — укотре констатувала вона. А якщо вони не сприяють структуруванню рин­ку, то є, радше, «декоративними». Гроші платників податків, які вручаються нагородженим, вочевидь, ніяк не йдуть на користь розвитку культури загалом. А отже, платники податків сплачують незрозуміло за що. Існування державних премій, на думку пані Забужко, — тема суперечлива з етичної точки зору. Адже, приймаючи нагороду від держави, лауреат тим самим бере на себе і частину відповідальності за те, як держава іноді поводиться зі своїми громадянами. («2007-го президент вручав в оперному Шевчен­ків­ську премію, а в цей самий час у Шевчен­ківському парку міліція побила демонстрантів. І президент, і міліція — це «держава». А меценат на кшталт Нобеля як засновник премії — ні».) Головною проблемою Національної премії пані Забужко, під схвальні вигуки всіх присутніх, назвала радянську, сталінську «традицію»: «Держава одноосібно призначає найкращих, а нам пропонується лише погоджуватися з її рішенням».

На жаль, аргументи прибічників вручення Національної премії ім. Шевченка на цьому етапі обговорення виглядали сумнівними. Нехай у Києві вона вже й не викликає резонансу, але «приїзд лауреата до райцентру викликає великий інтерес», — відзначив Д.Стус. Пан Жулинський нагадав про те, що на початку 1990-х Національну премію вручали знаковим фігурам, таким як Іван Багряний, а отже, з її допомогою все-таки можна популяризувати українську культуру в самій Україні.

Чи були принципові розбіжності між прибічниками і противниками вручення Шевченків­ської премії? Та ні. Перепалка виникла лише у зв’язку із запитаннями, чи доречно в принципі називати премію Національною; і чи має держава в особі окремих чиновників право вирішувати, яким явищам культури називатися національними, а яким — ні. Ще більше пожвавлення публіки викликало зізнання пана Жулинського, що висунуті на конкурс Шевченківської премії книжки прочитують не всі члени комітету, хоча голосують усі до єдиного. Заглядаючи в очі тим, хто прочитав... Що ж до апологетів премії, то найбільш кон­структивні ідеї стосовно неї озвучив знову ж таки пан Жулинський. «Національна премія потребує модернізації. Щоб нинішня ситуація змінилася, необхідно змінювати сам механізм її функціонування. Насамперед, замість нинішньої «призначеної» комісії треба створити інститут незалежних «громадських» експертів — як у премії «Оскара». Діючий склад обирати щорічно, а не як зараз» — пояснив свою думку академік і член Шевчен­ківського комітету.

«Добродії, а чи варто нам так хвилюватися? Людей культури в Україні не так уже багато — може, згодом усі одержимо по Шевчен­ків­ській премії!» — спробували під завісу примирити учасників дебатів брати Капранови. Особливих заперечень не виникло. Як конструктив було запропоновано «скинутися» по тисячі у.о., і, можливо, створити свою, незалежну премію у сфері культури. «Даю п’ять — якщо зможу впливати на вибір експертів!» — не без іронії запропонувала пані Забужко. Промовчали.

...Не хотілося б зараз торкатися більш загальної теми: чи потрібні в принципі сучасній Україні «радянські» винаходи — морально застарілі творчі спілки або держпремії? Розмірковую над іншим. Вам не здається, що основна проблема всіх цих премій — не в «спілках» і дебатах, і навіть не в державі, — у нас самих? Звикли до патерналізму дер­жави (точніше, так від нього і не відвикли.) Але у випадку, коли «дай» передує «зробив», чи варто розраховувати на те, що «підгодівля» держави і справді сприятиме горезвісному розвитку культури? Це і щодо грошового аспекту Шевченківської премії і ставлення до нього потенційних претендентів і здобувачів. (До речі, відома незалежна російська Премія ім. А.Бєлого, пам’ятається, узагалі не передбачала грошової винагороди.) А ще ми в Києві всі дуже любимо балакати. Проте хоч скільки кажи «халва», в роті не посолодшає. І щодо абсолютної невідомості лауреатів Шевченківської премії широкій публіці — улюбленими «сльозами» горю не зарадиш.

Втім, реальна можливість «модернізувати» Шевченківську премію є. І вона очевидна. Хочете — переконайтеся самі: з цього року на громадських засадах («безкоштовно, тобто задарма»), за підтримки ряду громадських організацій в Інтернеті почала діяти «Народна Шевченківська премія» (//taras.co.ua/result.php). Її принцип простий, як сама інтерактивність, — за кандидатів, висунутих «офіційним» Шевченківським комітетом, у режимі он-лайн голосували відвідувачі сайта. Результати, до речі, дуже відрізняються від оголошених 9 березня в Оперному театрі. Чому б не провести таку кампанію офіційно — до речі, відразу і питання з «популяризацією» номінантів вирішиться! Адже з допомогою Мережі можна і «загальнонародно» висувати номінантів! Цей принцип, до речі, використовувався під час визначення «Книжки року» — і, судячи з результатів конкурсу, цілком себе виправдав.