СЕЗОН БАРТА

Маска, котра вказує на себе пальцем.

Ролан Барт. «Міф сьогодні»

Нещодавно мені довелося в статті одного з українських професорів прочитати зневажливе «структуралісти себто марксисти» (чи навпаки) стосовно цілого ряду найцікавіших французьких філософів, у тому числі Ролана Барта. Так, цьому імені, з деякого часу «широковідомому у вузьких колах» і в Україні, не дуже поталанило на наших наукових просторах: для «старих» часів він був занадто буржуазний, а для «нинішніх» — «занадто лівий». А от Францію це не бентежить: там стався сезон Ролана Барта — філософа, лінгвіста, літературознавця, критика тощо.

Цілком можливо, що справа тут не стільки у Франції, скільки в Барті. Найбільші скептики скажуть, що навіть не у всьому Барті, а в його публіцистичному таланті, який вирізняв його статті і книги на загальному тлі заумних чи дуже вже спеціалізованих творів сучасників. Хтось скаже, що набагато більший вплив на нинішню гуманітаристику й уми взагалі справив його «подільник» Мішель Фуко, а у своїх вужчих галузях — Леві-Стросс і Лакан. А Барт... Просто він зумів першим поставити деякі запитання — зауважте, саме поставити, а не відповісти. А ще мав надзвичайне мистецтво — перетворювати науку на критику.

Еге ж, як для «глибини» Барт здається занадто вже «широким» — і тематично, і стилістично. Напевно, це правда: є кілька філософів, котрі сказали в деяких питаннях, яким присвячували свої статті Барт, більше за Барта. Але чомусь вони, свідомо чи ні, шукають відповіді на його запитання або намагаються відповісти на його виклики: хто говорить? хто пише? хто автор? що таке міф у наш час? історія чи література? ідеологія чи поезія? твір чи текст? Хто із сучасних учених-гуманітаріїв, хоч чим би він займався, не шукає відповіді саме на ці запитання, що затьмарили глобальні «що є істина?» або «у чому сенс життя?» Може статися, що це все ті ж «вічні» запитання, лише «іншими словами». Але в «житті після Барта» підміна одного слова іншим дуже багато важить.

Вихід у «демократичному» форматі творів Ролана Барта в шести томах і виставка, присвячена філософу в Паризькому центрі сучасного мистецтва Помпіду може означати продовження «моди на Барта». Продовження — адже за життя сам Барт відзначав наявність «моди на структуралізм». Коли минула ця мода, прийшла інша — мода на протест проти структуралізму, який втілився у рядок на стіні бунтівної Сорбонни 1968 р.: «Структури не виходять на вулиці». Нове покоління жадало відродження людини, втраченої за нашаруваннями «структур». Втім, уже навіть у той час стосовно Барта, який вступав у той період на шлях постструктуралізму, що привів його до книги
«S/Z», це було не зовсім справедливо. Втім, це було б несправедливо і стосовно Барта періоду «Міфологій» чи «Системи моди»: у своїх походах у хащі міфології і статтях про те, що він там зустрів, він як ніхто інший знайомив сучасну людини із самою собою. Дрібні ідеологічні механізми, які тепер, здається, будь-хто із нас бачить неозброєним оком (що не заважає їм, як і раніше, діяти), описувалися ним у середині ХХ століття з такою легкістю й дотепністю, що його статті читалися і перечитувалися людьми, далекими від науки. Напевно, сьогодні, дізнавшись про власний сезон, він міг би повторити: «мода добирається до самісінького мого тіла».

Чимала частка успіху не лише самого Барта, а й гуманітаристики взагалі полягала в тому, що Барт, як і ще кілька його старших і молодших сучасників, зуміли бути широкими (не лише в темах, а й в аудиторії) «демократами від науки». Мабуть, тому тепер у Франції можливий «сезон філософа», а в Україні, приміром, такому ще довго не бувати. Цей шлях відкрив «демократ від психотерапії» (або в повсякденному уявленні скоріше — «від сексуальності») Зигмунд Фройд, котрий читав популярні «лекції для домогосподарок» про свої дослідження. Не знаю, чи вважав сам засновник психоаналізу свої праці «правдою про людину», але масовий читач готовий у це вірити. Можливо, цим масовим пошуком «правди про людину», здатної пояснити повсякденні проблеми, питання, вчинки, живиться популярність демократизованої «науки про людину». На цьому шляху у читачів Барта світле майбутнє: їх не обдурить банальна спрощеність послідовників Фройда, їм не загрожує нудьга від прогнозів «прийдешнього небуття» Фуко. І вони не засмучуються, коли прочитають у Барта, що правди про себе і життя не домогтися — адже їм обіцяно значно більше. Їм обіцяно примирення. А тому «сплакнемо над поезією — ось ми і позбулися Літератури».