«Серебряный какой-то холодок…»

Поділитися
У віршах Ахмадуліної багато майбутнього, як багато його було (на жаль, не зовсім реалізованого) у покоління шістдесятників.

Є якась дивна музика слова, що змовкає. Мелодія обірваної струни, за якою тільки тиша. Тиша, як і порожнеча, - поняття метафізичні, у них можна як завгодно занурюватися, не маючи тим часом ані найменшого шансу змінити незбагненну сутність власною присутністю…

«Кто знает - вечность или миг

мне предстоит
бродить по свету.

За этот миг иль вечность эту

равно благодарю я мир.

Что б ни случилось, не кляну,

а лишь благословляю легкость:

твоей печали мимолетность,

моей кончины тишину».

Замовкає покоління шістдесятників. Минулого року відійшли два стовпи того задерикуватого, молодого й романтичного часу: Андрій Вознесенський і Белла Ахмадуліна. Їхня епоха відгукнулася дивною луною в роки перебудови і майже замовк­ла, розчинилася в метушливому прагматизмі пострадянських реалій.

«Так завершенная окружность

сама в себе заключена

и лишнего штриха ненужность

ей незавидна и смешна».

Що чутно мені в мовчанні, яке настало після смерті Ахма­дуліної? Її найкращі рядки, наче нитки, пов’язують нас із минулою епохою й одночасно - з віч­ністю, якої у справжній поезії завжди надміру. Це струни, які грають у душі читача й породжують самобутню музику російської мови. Музика ж, своєю чергою, творить велич і магію Великої Літератури.

Вона померла наприкінці листопада, у поганий час, коли день невблаганно скорочується, а душа, незалежно від погоди, сповнена якоїсь мерзенної вогкості. Чи до зітхань тут? Саме час зникнути, сховатися, розчинитися. Саме час переступити через фатальну межу.

«Еще ноябрь, а благодать

уж сыплется,
уж смотрит с неба.

Иду и хоронюсь от света,

чтоб тенью
снег не утруждать».

Поезія Ахмадуліної дуже експресивна, хоча феєрверк ліній в її віршах практично ніколи не скочується до банального і пихатого багатослів’я, куртуазних завитків, що, як мухомори, проростають із трясовини декадансу, з відчуття відсутності майбутнього. У віршах Ахмадуліної багато майбутнього, як багато його було (на жаль, не зовсім реалізованого) у покоління шістдесятників.

«И Пушкин ласково глядит,

И ночь прошла, и гаснут свечи,

И нежный вкус родимой речи

Так чисто губы холодит».

Кришталевий, дзвінкий смуток заворожує, робить тебе спів­учас­ником магічного дійства слово­­творчості. Здається, диво триватиме вічно, але це, на жаль, не так. Поет замовкає, стихає, відходить.

«Никто не знал,
лишь белая тетрадь

заметила, что я задула свечи,

зажженные
для сотворенья речи, -

без них я не желала умирать».

Ми знову повертаємося до мовчання, до загадкового тютчевського Silentium, з якого виходить і в яке постійно повертається поезія. Уже рік як ще один поет опинився по той бік слова. Мені сумно, хоча відчуваю - цей смуток світлий…

«Ты говоришь -
не надо плакать.

А может быть, и впрямь,
и впрямь

не надо плакать -
надо плавать

в холодных реках. Надо вплавь

одолевать ночную воду,

плывущую из-под руки,

чтоб даровать себе свободу

другого берега реки».

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі