«СЕБЕ ПОВ’ЯЗУЮ САМЕ З УКРАЇНОЮ!» - Культура - dt.ua

«СЕБЕ ПОВ’ЯЗУЮ САМЕ З УКРАЇНОЮ!»

10 травня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №17, 10 травня-17 травня

Богдана Півненко, за оцінками музикознавців, одна з найяскравіших молодих скрипалів України. Богдана — лауреат багатьох міжнародних конкурсів, стипендіат програми «Нові імена України»...

Богдана Півненко
Богдана Півненко

Богдана Півненко, за оцінками музикознавців, одна з найяскравіших молодих скрипалів України. Богдана — лауреат багатьох міжнародних конкурсів, стипендіат програми «Нові імена України». З минулого року працює викладачем у Національній консерваторїї України. Відомі українські композитори пишуть концерти, розраховуючи, що з прем’єрою буде виступати саме 25-річна Богдана!

— Богдано, у твоїй автобіографії перераховано складові школи творчої майстерності. Це — і навчання у музичній школі Харкова у класі професора Федотової, потім у майстер-класі професора Богодара Которовича, у Київській школі імені М.Лисенка, у Національній музичній академії України. Та школа майстерності — це і саме життя. Пригадай, будь ласка, моменти, від яких залежало твоє становлення як музиканта!

— Було кілька таких моментів. Якось ми з мамою йшли повз Будинок вчителя й помітили оголошення про набір у студію гри на фортепіано й скрипці. Вибір на користь скрипки пав через те, що її було легше придбати (сміється).

Другим таким моментом став мій перший конкурс в Кишиневі. Богодар Антонович Которович дає своїм учням таку внутрішню настанову: ти сам мусиш довести, що вартий, аби на тебе витрачати час, зусилля. Так, Кишинівський конкурс був для мене іспитом перед самою собою — мусила довести передусім собі, що можу більше, ніж просто вчитися у консерваторії. Після того конкурсу я почала працювати в оркестрі Богодара Которовича — державному камерному ансамблі «Київські солісти», і довго була наймолодшою серед музикантів ансамблю.

Третім переломним моментом для себе вважаю конкурс ім. Лисенка, де я здобула другу премію та звання лауреата. Після нього відбулася переоцінка цінностей, змінилися критерії, з’явилися нові обрії.

— Богдано, півроку тому ти стала учасником Філармонії Націй, якою керує відомий диригент, піаніст з Німеччини — Юстас Франц. Пригадай, як все починалося — як відбувався відбірний конкурс у Києві?

— Все сталося настільки випадково! Торік у квітні відбулося кілька моїх власних концертів у Німеччині — не дуже значних, але досить корисних. Після цих виступів по поверненні до Києва я була у гарній формі. Всі знайомі пішли на той конкурс, я вирішила теж спробувати себе. Ніколи не брала участі у подібних конкурсах — просто не було в цьому потреби: колись заграла й одразу потрапила до складу «Київських солістів», чим була дуже задоволена. Отже, я прийшла, відіграла тур й дізналася, що мене беруть.

— Філармонія Націй складається з музикантів з понад 40 країн світу. Цей оркестр регулярно з 1996 року організовує світові турне під назвою — Davidoff Friendship Tour. А кілька років тому й Україна стала складовою турне. Богдано, розкажи, будь ласка, про свій досвід співпраці з Філармонією. Що відбувається за «лаштунками» свята музики? Які умови роботи там?

— Мені було надзвичайно цікаво порівняти вимоги до праці в різних оркестрах. У Філармонії Націй треба працювати набагато більше: репетиції можуть тривати й 12 годин. Програма робиться дуже швидко й дуже якісно. Потім розпочинаються турне, під час яких більше концертних залів, ніж міст.

Проте, як на мою думку, там уклалася дуже «хитра» система співпраці з музикантами: контракти не підписуються, а видаються робочі візи, скажімо, на рік. Заздалегідь готується певна кількість турів — на кожне турне укладають угоду з кожним музикантом. Але у будь-яку хвилину адміністрація має право перервати цю угоду, якщо інший музикант сподобається більше.

— Нещодавно мала бесіду-інтерв’ю з видатним скрипалем, володарем Страдіварі, який емігрував з Радянського Союзу до Австрії 20 років тому, — Борисом Кушніром. Він стверджував, що зараз навіть дуже гарному музиканту з пострадянського простору важко знайти гідну роботу на постійній основі за кордоном. Він наголосив, що еміграція творчих людей не буде набирати обертів, на відміну від часів «холодної війни» та існування «залізної завіси», бо хоч як це дивно тільки-но відкрили дорогу на Захід, як сам Захід почав цю дорогу якомога швидше перекривати! Прокоментуй, будь ласка, цю думку Бориса Кушніра. І чи не виникало в тебе бажання лишитися й працювати за кордоном.

— Бажання залишитися там в мене не виникало! Я подивилася на людей, які стали емігрантами або збираються ними стати — вони не виглядають щасливими. Вони назавжди залишаються емігрантами! Я не знаю, як в інших професіях, музикантам майже неможливо отримати добру постійну роботу. Всі вони бігають переважно по халтурах, щоб заробити собі на прожиття.

Ясна річ, що в Україні рівень життя, побуту набагато нижчий, ніж там... Проте я переконана, що можна добре реалізуватися у себе на Батьківщині, якщо мати наснагу. А якщо тут, попри всі обставини, ти не можеш себе реалізувати, то й там навряд чи можеш себе знайти.

Хвала Богові, у нас зараз є можливість жити тут і виїжджати на стажування, тимчасову роботу за кордон — отримувати там безцінний новий досвід. Приміром, у жовтні минулого року «Київські солісти» мали гастролі у Японії, через що я свідомо пропустила один тур у Юстаса з Філармонією Націй.

Хочу наголосити, що найважливішою для мене є робота в Києві, в Україні! Особливе значення для мене мають праця в оркестрі «Київські солісти» під керівництвом Богодара Которовича, робота викладачем у альма-матер — Національній музичній академії України, а також моя співпраця як солістки з оркестром «Київська камерата», диригентом якої є Валерій Матюхін, та іншими українськими колективами. Отже, я пов’язую себе саме з Україною, з роботою тут, бо не можна, щоб усі від’їжджали, втікали звідси.

— Зараз ти працюєш також у сфері сучасної української класики. Сучасні українські композитори пишуть концерти, розраховуючи, що з прем’єрою будеш виступати саме ти. Що стало імпульсом до такої співпраці?

— Мене запросили взяти участь у фестивалі «Київ Музик Фест», де звучать прем’єри сучасної класичної музики. Я виконала твір Олександра Левковича, українського композитора, який зараз мешкає в Канаді. Саме з цієї події, яка принесла мені успіх, почалася моя зацікавленість сучасною класикою. Мене почали запрошувати на прем’єри. Нещодавно відбувся запис симфонії Євгена Станковича для скрипки з оркестром.

— А яке ти собі поставила мегазавдання?

— Мегаплани існують, проте вони ще не мають чіткої форми. Прийде час, коли я охоче про них розповім!

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №43-44, 16 листопада-22 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво