Що в Україні — на експорт? Наша країна стала «дійовою особою» видатного європейського фільму - Культура - dt.ua

Що в Україні — на експорт? Наша країна стала «дійовою особою» видатного європейського фільму

21 листопада, 2008, 15:20 Роздрукувати Випуск №44, 21 листопада-28 листопада

У вітчизняний прокат виходить фільм Ульріха Зайдля «Імпорт/Експорт». Сказати, що на нього чекали, — не сказати нічого...

У вітчизняний прокат виходить фільм Ульріха Зайдля «Імпорт/Експорт». Сказати, що на нього чекали, — не сказати нічого. За кілька років, які минули від часу оголошення проекту до його прем’єри в Каннах, публіка вже встигла забути, що видатний австрійський режисер, автор сенсаційно талановитих «Собачих днів», знімає фільм в Україні та про Україну.

Зйомки фільму розтягнулися надовго. Зайдль за фахом — документаліст, тому роботу над фільмом розпочав із тривалого спостереження за життям своїх потенційних героїв — мешканців української постіндустріальної пустки, що масово поповнюють європейську армію нелегальних робітників. Як один із найбільш соціально ангажованих режисерів Європи, Зайдль вирішив дізнатися: що примушує цих людей утікати по той бік кордону, навіть якщо там їх не чекає нічого, окрім принизливої нелегальної праці? Таким чином, фільм Ульріха Зайдля не тільки й не стільки про Україну. Це фільм про Європу, яка створила на власних околицях санітарну зону і тепер живиться енергією тих, хто лишися потойбіч.

Структуру фільму «Імпорт/Експорт» закладено вже в його назві. У фільмі дві паралельні історії, що, попри сподівання, так і не перетинаються. Перша («Імпорт») веде з України до Австрії, друга («Експорт») — у зворотному напрямку.

У першій історії медсестра Ольга втікає з напівмертвого східноукраїнського містечка на заробітки до Відня.

У другій — безробітний віденський волоцюга Пауль їде продавати гральний автомат ужгородським циганам. Усе це без дешевого гуманізму, зверхньої любові до «братів наших менших» із колишнього соцтабору та карикатурно-шаблонної «центрально-східної Європи» у стилі екзотичних подорожей провінцією. Усе це діє як больовий шок, адже більш влучного і, не побоюся цього слова, реалістичного зображення України в кіно створено ще не було. Ні в Україні, ні за її межами.

Як і в «Собачих днях», Зайдль застосовує тут свою вбивчу псевдодокументальну манеру зйомки, що не дозволяє глядачеві й на хвилину забути: перед ним — не екранна ілюзія, а жорстка реальність. Але якщо в попередньому фільмі Зайдль нещадно відтворював побут віденських обивателів, то тепер перед ним було значно складніше завдання: документально закарбувати безнадійну буденність української соціальної катастрофи, увівши туди власних дійових осіб. Як це йому вдалося — невідомо. Але Зайдль зробив те, чого не змогли зробити десятки наших режисерів, зламавши зуби об вітчизняну «соціалку».

Українське кіно, як відомо, репрезентує що завгодно, окрім українського суспільства. Зупинка кіновиробництва на початку 90-х фактично убезпечила можновладців від будь-якої відповідальності: адже той колапс, що стався за їхнього правління, задокументувати було нікому. Тепер цю історичну лакуну заповнено фільмом «Імпорт/Експорт».

Зайдль використав за спонтанний знімальний майданчик свого фільму ключові топоси українського соціуму, що, попри часте згадування в новинах, належать до найбільш маргінальних явищ суспільної дійсності.

Фільм розпочинається з ударної, шокової сцени, яка відразу заявляє його естетичний модус: палата в пологовому будинку, Ольга в оточенні не менш автентичних медсестер, що пильнують тяжко хворе немовля. Де закінчується «документ» і починається «фікція», збагнути важко: актори здебільшого зображують самих себе у звичних побутових умовах. Гра Катерини Рак, знайденої Зайдлем на роль Ольги, інколи просто приголомшує. Відкриття її — ще одне свідчення того, що Україні бракує не хороших акторів, а професійних режисерів. Хоч називати акторське виконання «грою» в цьому випадку дуже проблематично: феномен Катерини Рак базується саме на відсутності гри, на повному ототожненні її зі своїм персонажем. Що, в принципі, не дивно: на ролі у своєму фільмі Зайдль добирав людей, котрі мають однаковий зі своїми персонажами біографічний досвід. Саме тому епізод черги по зарплату в провінційній лікарні вийшов таким автентичним: до зйомок у фільмі «Імпорт/Експорт» Катерина Рак справді працювала медсестрою.

Ольга мешкає в невеличкій слабо опалюваній квартирі з маленькою дитиною, мамою та братом. Не в змозі вижити на бюджетну зарплату, вона приєднується до своїх подруг, які працюють у місцевій порностудії. Чи треба уточнювати, що для зйомок цього епізоду Зайдль використав реальну східноукраїнську порностудію? Сцена, в якій українські жінки через інтернет-відеозвязок наживо задовольняють потреби своїх німецькомовних клієнтів, належить до найбільш радикальних самовикриттів у європейському кіно. Адже середньостатистичний глядач фільмів Ульріха Зайдля — німецькомовний інтелектуал середнього віку — залюбки міг би бути власником того самого голосу з комп’ютерного динаміка, який наказує Ользі ввести палець в анальний отвір.

Зрештою, замість кар’єри локальної порнозірки Ольга обирає трудову еміграцію й опиняється у Відні. В епізоді на вокзалі здається, ніби вона ось-ось перетнеться з Паулем, який вештається десь поруч (його історія розгортається паралельно з Ольжиною). Але цього не станеться. Пауль і далі тинятиметься віденськими вулицями у пошуках жертв невигадливого гоп-стопу, безнадійно намагатиметься працевлаштуватися охоронцем, залазитиме в борги й утікатиме від численних кредиторів. Аж доки вітчим Пауля, такий самий волоцюга, не запропонує йому вигідну справу: купити за безцінь гральний автомат старої моделі й продати його циганам. Пошуки покупців приведуть горе-підприємців до Ужгорода, де вони поселяться в готелі «Інтурист» і врешті віддадуться самозреченому пияцтву з дешевими українськими дівчатами.

Прикметно, що у фільмі «Імпорт/Експорт» Ульріх Зайдль, із його дивовижною здатністю локалізувати соціальний конфлікт у певній просторовій точці, так жодного разу й не відтворив топос, який структурує реальність не лише його фільму, а й усієї Європи: її східний кордон, що його затято перетинають персонажі фільму.

В одній із робочих версій сценарію Ольга й Пауль таки мали зустрітися — одним поглядом, мимохідь, на кордоні. Та, зрештою, Зайдль вирішив прибрати цей епізод. Чи не тому, що кордон — це зяяння, розрив, який визначає соціальну дійсність, — найкраще промовляє за себе, коли він невидимий? У фільмі немає й натяку на те, як саме його персонажі перетинають кордон, — хоча різниця в процеду-
рі для Ольги і Пауля цілком очевидна. Феномен кордону — визначальний для (пост)радянської уяви: адже потойбіч, як відомо, лежить щасливий, омріяний світ. Для європейця, натомість, кордонів просто не існує. Зайдлю відомо, що по його бік кордону так само є безвихідь, ницість і поневіряння. І що лискуче європейське благополуччя — не результат «багатовікової демократичної традиції», як це втовкмачують майбутнім гастарбайтерам, а наслідок тривалої дискримінації певних категорій «інших». І якщо десятки нелегальних емігранток педантично натирають і без того стерильну підлогу віденської клініки, як Ольга у фільмі Зайдля, то це свідчить зовсім не про переваги австрійської системи охорони здоров’я. І якщо Пауль наприкінці фільму після сварки з вітчимом іде працевлаштовуватись вантажником на ужгородському ринку, то розірвати порочне коло реальності, структурованої кордоном, йому не вдасть-
ся.

…Отже, Україна стала нарешті дійовою особою видатного європейського соціального фільму. Найбільш промовистим фактом у цій ситуації є те, що в самій Україні ніхто досі так і не спромігся на щось схоже.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Останні статті < >
Вам також буде цікаво